Якщо прискіпливо розбирати історію з підписанням Георгіївського трактату, то вона практично повторює Мінські угоди щодо Східної України. Утім, майже всі договори Росії - імперії, СРСР або Російської Федерації - це одне суцільне обдурювання партнерів і суперників.
Вивчаючи договори, укладені Росією за останні два-три століття, розумієш, що їх спочатку підписували не для того, щоб домовитися та виконати, а лише дати собі перепочинок, щоб у черговий раз порушити. Російська пропаганда любить згадувати численні договори, але ніколи не говорить про наслідки. Як про Георгіївський трактат з Грузією, пише Олег Панфілов.
Останнім часом російська пропаганда знову згадала недобрим словом Грузію, особливо у зв’язку з грузино-американо-британськими військовими навчаннями й активізацією відносин з НАТО. У принципі, ніколи не було секретом бажання мешканців Грузії бачити свою країну в НАТО. Починаючи із січня 2008 року, коли на референдумі 77 відсотків населення висловилися за те, щоб Грузія стала членом НАТО, ця цифра тільки збільшується, особливо після війни в серпні 2008 року. Здається, тоді мало хто сумнівався в тому, що являє собою “миролюбна політика” Кремля.
Бути частиною НАТО для Грузії – справа часу, і цей час уже настав. Тоді, у 2008 році, агресія Росії проти Грузії мала декілька причин – контроль над трубопроводами та небажання Кремля бачити Грузію в складі НАТО. Заодно війна мала виконати головне завдання – змістити ненависного Саакашвілі і відновити контроль над Грузією, як було за радянських часів. Цілі не були виконані, однак Кремль не втрачав надії на те, що йому вдасться відновити контроль над Грузією.
Два тижні тому колишній перший заступник командувача Групою російських військ у Закавказзі генерал Юрій Балуєвський різко розкритикував факт базування військ НАТО на колишній російській військовій базі Вазіані в Грузії. “Для мене Вазіані не просто звук, я свого часу служив там. Був начальником штабу групи військ. По суті, я створював там нашу базу”, – заявив генерал. “Георгіївський трактат, підписаний у XVIII столітті, доводить розвиток двосторонніх відносин між країнами”, – зазначив Балуєвський. Він також пригрозив, що “Грузії варто гарненько подумати про своє майбутнє, оскільки зараз країна готова зруйнувати те, що було збудоване минулими поколіннями”.
Генерал навів точно такі ж аргументи, якими апелюють останні десятиліття прихильники відновлення російського впливу в Грузії, але, як правило, їхні аргументи розходяться з фактами і текстом Георгіївського трактату. І передісторії, яка схожа на десятки точно таких же ситуацій, коли Росія під “слушним” приводом окупує сусідню країну. Привід гарний – захист “одновірців”, хоча наслідки для Грузинської православної церкви виявилися сумними, вона втратила автокефалію, була принижена скасуванням єпархій та присутністю церковних губернаторів – екзархів.
Це сталося пізніше, на початку 19 століття, а раніше, ще з часу перського походу Петра Першого Грузія була територією, яку сприймали російські імператори як зручний форпост для воєн та окупації Туреччини й Персії. Петро I планував виступити з Астрахані, йти берегом Каспію, захопити Дербент і Баку, дійти до річки Кури та заснувати там фортецю, потім пройти до Тифліса, надати грузинам допомогу в боротьбі з Османською імперією і звідти повернутися до Росії. Успіхи російських військ під час походу змусили Персію укласти 23 вересня 1723 року в Петербурзі мирний договір, за яким до Росії відійшли Дербент, Баку, Решт, провінції Ширван, Гілян, Мазендеран і Астрабад. Пізніше Росії довелося повернути Персії захоплені землі, а окупація Грузії була відкладена до кращих часів.
За всю історію взаємин грузинські царі тричі зверталися за допомогою до російських царів – у 1587 році цар Кахетії Олександр II просив заступництва. Відтоді російські царі до своїх титулів додали новий – “государ землі Іверської”, хоча ніякої допомоги не надали, просто привласнили за фактом звернення. Олександр II лавірував між сусідніми країнами, оголошуючи себе то васалом Персії, то Османської імперії, але союзником Росії так і не став. У 1699 році до Москви переїхав цар Арчил II. У 1724 році після перського походу Петра Першого до Москви переїхав цар Вахтанг VI. Обидва царі, і Олександр II, і Вахтанг VI, займалися в Росії просвітою, а їхнє перебування налаштовувало Росію всерйоз зайнятися Грузією.
У 1724 році Російська імперія підписала з турками Константинопольський договір, згідно з яким Кавказ і прилеглі території були поділені на зони впливу: Росія отримувала землі на західному і південному узбережжі Каспійського моря, Османська імперія – Південний Кавказ, включаючи Картлінське (грузинське) царство. Коли наближалася чергова російсько-турецька війна 1768-1774 років, Державна рада Російської імперії ухвалила рішення посилити протистояння з мусульманами, підтримавши християнське населення Балкан, Греції та Грузії. Війна закінчилась укладенням 20 липня 1774 року Кучук-Кайнарджійського трактату, у якому взагалі не було згадки про Грузію – ні Картлі-Кахетинського царства, ні Імеретінського царства. Під час війни на території Грузії перебував російський корпус під командуванням графа Готтлоба фон Тотлебена, який був негайно виведений після підписання трактату з турками.
Кахетинський цар Іраклій II просив Катерину II про поблажливість і захист замість принизливих умов, та імператриця відмовила, заявивши, що їй умови не вигідні. У 1782 році Катерина II надала Павлу Потьомкіну широкі повноваження для укладення договору з царем Іраклієм II. Уповноваженими з грузинської сторони були князі Іване Багратіон-Мухранський і Гарсеван Чавчавадзе. 4 серпня 1783 року у фортеці Георгіївськ на Північному Кавказі був підписаний Георгіївський трактат. Росія зобов’язалася тримати в Грузії два батальйони піхоти з 4 гарматами і в разі війни збільшити кількість своїх військ і почати будівництво Військово-Грузинської дороги. У 1787 році несподівано російські війська були виведені з Грузії, що було грубим порушенням умов трактату і тим самим фактично денонсувало його.
Укотре порушивши договір, Російська імперія, проте, не відмовилася від Грузії, і в 1800 році імператор Павло I приймає у вічне підданство царя і весь народ грузинський, 18 січня 1801 року підписавши маніфест: “Цим оголошуємо імператорським нашим словом приєднання Царства Грузинського на вічні часи під державу нашу”. Олександр I, що зійшов на престол 12 березня 1801 р., був проти приєднання Грузії, та перемогла “імперська партія” – 12 вересня імператор здався, почалась окупація Картлі-Кахетинського царства.
Сам Георгіївський трактат втратив усяку силу в 1787 році, після окупації 1801 року були порушені решта пунктів трактату – був скасований монарший дім, Грузинська православна церква була позбавлена автокефалії. Російські війська були введені в 1803 році у володіння мегрельського князя, у 1809 році – в Імеретинське царство, у 1810 році – у Гурію, у 1833 році – у Сванеті. Почалася тотальна окупація: була змінена структура єпархій Грузинської православної церкви, заборонено служіння грузинською мовою, навчання в семінаріях та навчальних закладах було тільки російською. Боротьба з церквою була чи не основною, щоб убити грузинський дух, знищити ядро грузинського спротиву, який допомагав подолати численні війни та навали всіх останніх століть. Окупанти перебудовували церкви, знищували грузинські фрески, поверх малювали нові, у “російському стилі”. Самобутність грузинської культури виявилася найголовнішим ворогом імперії, яка практично відразу, з першого року окупації боролася з численними повстаннями.
Навряд чи можна пробачити сучасних російських генералів, які згадують Георгіївський трактат, що не розповідаючи про те, що це один з багатьох російських договорів, який не був виконаний. Генералам і політикам подобається згадка про трактат. Не підозрюючи, що текст можна знайти в інтернеті, прочитати та самостійно проаналізувати, вони продовжують брехати, як брешуть про Будапештський меморандум, як брешуть про Мінські домовленості, як брешуть про інші документи, під якими стоять підписи керівників Росії, але які ніколи не виконувалися. Тепер стверджувати про те, що Росія має право на якісь особливі відносини з Грузією, смішно й огидно, тільки від думки, що в Кремлі, як завжди, продовжують брехати.