Післявоєнна Німеччина мала справу з викликами, які стоять перед Україною.
Не було б щастя Україні, так нещастя їй і допомогло. Російський лідер Володимир Путін офіційно анексував Крим і неофіційно – Донбас, і тисячі українців загинули в конфлікті. Більшість країн Заходу стали на бік Києва, запровадивши санкції проти Росії і підтримуючи реформи. Україна стала сильнішою, стабільнішою і безпечнішою з 2014 року, – пише Олександр Мотиль для Gazeta.ua. – Але шлях, яким Київ повинен крокувати, все ще тернистий – не в останню чергу через внутрішні суперечності між прагненням возз’єднатися з регіонами, що відкололися, і проведенням прозахідних реформ.
Україна не тільки не знає, як бути з 35 тисячами добре озброєних сепаратистів, які нині контролюють східний Донбас, але й окуповані території є також вотчиною проросійських еліт і населення, які блокували б реформи зсередини України.
Маневрувати між цими протиріччями було б простіше, якби Київ взяв би за зразок своєї політики модель післявоєнної Західної Німеччини. Схожість є разючою. Як і післявоєнна Німеччина, Україна розділена на орієнтовану на Захід і на окуповану Росією частини, вона потребує реформування держави, суспільства, економіки та розташовується на переломі між демократичним Заходом і авторитарним Сходом.
Найважливіше – як і сьогоднішньому Києву, Бонну доводилося йти на важкі компроміси між возз’єднанням і побудовою прозахідної держави, в чому він зазнав успіху, досягнувши обох цілей. Більш вдалої історичної аналогії не знайти.
Розділена Німеччина тоді тільки-но зазнала поразки у війні, а Україна виникла серед руїн імперії 25 років тому. Західна Німеччина була окупована західними союзниками, тоді як Україна користується їхньою підтримкою. І Східна Німеччина була справжньою державою, в той час як східний Донбас і Крим є спірними територіями.
Однак німецький досвід може навчити Україну досягти власного розвитку, тимчасово поступившись контролем над частиною своєї території зовнішній силі. Правильний підхід полягає у вивченні того, як троє найважливіших західнонімецьких канцлерів – Конрад Аденауер, Віллі Брандт і Гельмут Коль, – вели країну цим складним шляхом.
У Конрада Аденауера, який став канцлером незабаром після закінчення війни, Україна може дізнатися, як, змирившись із втратою своїх територій, в коротко- і середньостроковій перспективі, можна отримати з цього користь в майбутньому.
Аденауер свято вірив, що перед Західною Німеччиною стояв вибір між возз’єднанням і свободою. Вільна і прозахідна Німеччина, думав він, ніколи не зможе возз’єднатися з підконтрольним Радянському Союзу сходом. І незважаючи на те, що він залишився повним прихильником остаточного возз’єднання і неподільності німецького народу, вже в 1945 році визнав, що “окупована Росією частина втрачена для Німеччини на невизначений час”.
Оскільки Аденауер зробив вибір на користь Заходу, Західна Німеччина отримала допомогу в рамках “плану Маршалла”, приєдналася до Європейського об’єднання вугілля і сталі та НАТО, переозброїлася і отримала плоди “економічного дива” 1950-х.
Ця політика мала свою ціну. Розвернувшись на захід, Аденауер заплатив за це, зробивши можливим придбання ознак державності Східною Німеччиною і дозволивши німецькій нації розділитися. Подібно до того, як Аденауер мав рацію, вибравши свободу, коли Німеччина відчайдушно потребувала реформ, так і для Києва пріоритетом має стати виживання в якості західно орієнтованої держави перед лицем ворожості Росії.
З боку України було б мудрим кроком залишити риторику возз’єднання і формально оголосити Крим і східний Донбас окупованими Росією територіями, тим самим утримуючи антиукраїнські еліти і населення в цих регіонах не при справах і покладаючи на Москву відповідальність за їх добробут.
Потім Києву слід зосередитися на політичних, військових, економічних і культурних інститутах, щоб зробити їх сумісними з західними інститутами і інтегрованими в них. Україна може отримати ще один практичний урок від Віллі Брандта, який був канцлером на початку 1970-х. Під час його терміну Сполучені Штати і Радянський Союз прагнули поліпшити відносини і скоротити свої ядерні арсенали, і Східна Німеччина стала прозою життя. Брандт прийшов до усвідомлення того, що політика прохолодних відносин зі Східною Німеччиною не приносила особливої користі.
Його нова “східна політика” нормалізувала відносини з СРСР, Польщею і Чехословаччиною, погодилася з непорушністю післявоєнних кордонів і розширила формальне дипломатичне визнання Східної Німеччини. Цей підхід пропонував нові можливості впливу на неї і тим самим – відстоювання загальнонімецьких інтересів.
Подібно Брандту, Київ може одного разу задуматися про нині немислиме: про прямі переговори з сепаратистами і кримською владою. Нинішнє відсторонення значної частини антизахідних еліт і населення від української політики дає перевагу Україні, дозволяючи проводити прозахідні реформи. Але як тільки Україна стане достатньо західною країною, щоб зрозуміти, що нескінченна війна і смерті не слугують вищим цілям, Києву знадобиться “східна політика” в стилі Брандта, щоб завершити конфлікт.
Приклад Німеччини показує, що війну не можна зупинити без певного компромісу з сепаратистами – справжніми співрозмовниками на столом мирних переговорів, аж до якоїсь форми напівпризнання.
Останній і найбільш обнадійливий урок від люб’язного Гельмута Коля – приклад того, як Україна могла б в результаті повернути свої території: перемога в соціально-економічному суперництві з російською системою, не за допомогою прямої військової сили.
До 1980-го року багато німців прийшли до висновку, що возз’єднання Німеччини неможливе. Новий статус-кво здавався залізобетонним, поки реформи радянського лідера Михайла Горбачова і його проголошення того, що країни, що відхиляються від соцтабору, не зазнають радянського вторгнення, дестабілізували режими в сателітах і самі підвалини східнонімецької держави. Східна Німеччина черпала легітимність від свого статусу соціалістичної альтернативи своїй капіталістичний сестрі; як тільки соціалізм почав дезінтегруватися, все було скінчено.
Масові протести жовтня 1989 року і відтік східних німців на захід ще сильніше дестабілізували режим. Через два тижні після падіння Берлінської стіни, Коль заявив про своє прагнення до возз’єднання. До кінця 1990-х це прагнення стало реальністю – не тому що Бонн домагався його всіма засобами, а тому що східнонімецький режим впав, його економіка була на краю обриву, східні німці бажали возз’єднання, а Радянський Союз був занадто слабкий, щоб перешкодити цьому.
Подібно Німеччини Коля, Україна повинна думати про возз’єднання як про віддалену перспективу, яка здійсниться тільки тоді, коли успіх реформованої, вестернізованої України буде контрастувати з життям в слабкій і ізольованій Росії. Україна може успішно досягти злуки не розгромивши Росію і її маріонеток у війні, а перемігши в суперництві між двома ворогуючими системами. Як і Західна Німеччина, Україна може без проблем перемогти в цьому протистоянні, якщо залишиться прихильною західному шляху.
