Святкування Різдва Христового має низку традицій загальних для всієї України.
Наприклад, родинна вечеря у Святвечір, кутя на столі, колядування та похід у церкву. Насправді ж у кожному куточку країни є власні особливості відзначення Різдва.
Сайт «Є» спробував зібрати різдвяні традиції, характерні для різних частин України.
Походження деяких різдвяних символів і традицій
Причиною виникнення певних традицій часто пов’язано з географічними та історичними особливостями кожної з частин України. Наприклад, деякі звичаї українці запозичували в інших народів і навпаки. Також не обійшлося без впливу дохристиянських вірувань і символів.
Цього питання на своєму ютуб-каналі торкнувся письменник та перекладач Остап Українець. Він пояснює, що після приходу християнства наші предки не стали видатними богословами. Вони багато речей трактували на свій розсуд, що збереглося й до нашого часу. Тому народні релігійні чи побутові практики далеко не завжди збігаються з церковними догмами.
За його словами, одним з таких символів став дідух, який пов’язаний з прадавнім культом врожаю. Ймовірно, що спершу слово «дідух» не мало сакрального значення, а означало просто «сніп». Далі воно почало позначати саме той сніп, який українці на Святвечір заносять до хати.
Раніше українці раніше готували дідух до Різдва влітку під час жнив. У деяких частинах країни досі збереглася ця традиція. Фото: зі сайту Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара»
Власне тому українці раніше готували дідух до Різдва влітку під час жнив. Залежно від регіону люди залишали необмолоченим перший або останній сніп жита чи пшениці. Далі додавали до нього кілька стеблин злаків і перев’язували його. Називають його по різному. Наприклад, на Волині — «дід» або «дідух», на Холмщині — «кріль» (король), на Чернігівщині — «зажин», у Тернопільській області — «баба». Натомість на Гуцульщині «дідами» називали качани кукурудзи, які вішали під іконами.
На Лемківщині та Опіллі збереглася досить цікава традиція. Під час жнив люди виходять у поле зі серпами, вижинають перший сніп, сідають на нього та колядують. Опісля вони йдуть до церкви, а повернувшись з храму, — сідають за святковий стіл як на Різдво.
Не менш цікавим є походження назви головної різдвяної страви — куті. Це слово походить з грецької мови. Дослівно «кутя» означає страву зі зерна. Попри запозичення цього слова з іншої мови, найімовірніше, кутя є однією з найдавніших обрядових страв українців і сягає дохристиянських часів.
Найімовірніше, кутя є однією з найдавніших обрядових страв українців і сягає дохристиянських часів. Фото: Oleh Petriv\uk.wikipedia.org
«Однак на Лемківщині, де традиційно вирощували не пшеницю, а ячмінь, кутя як різдвяна страва взагалі не фіксується. Тобто вона там є, але з’явилася доволі пізно. Ймовірно кутю у 19 столітті туди принесли греко-католицькі священники з Галичини», — зазначив Остап Українець.
Натомість слово «коляда» було запозичене з латини ще до розпаду праслов’янської мови. Однак у наших предків були власні ритуали, які пізніше були названі «колядою». Крім того, цим словом в Україні називають не лише певний період і пісні, а й гурт колядників і навіть винагороду для них. А різдвяна зірка, з якої ходять колядники, може бути не лише християнським, а й дохристиянським символом, що означає відродження сонця.
Які особливості святкування Різдва збереглися у різних частина України?
За словами історика та краєзнавця Сергія Єсюніна, на Поділлі вечір напередодні Різдва має кілька назв: Святвечір, Вілія або Кутя. Починається він з прибирання хати. Після того господар для врожаю та достатку урочисто вносить до господи сніп, як правило житній, і ставить його на покутті (куток селянської хати, який розміщений по діагоналі від печі та місце біля нього — авт.). Цей сніп називається «дідух» або «коляда». На підлозі хати також прийнято розсипали солому. У народі це пов’язують з яслами, у яких народився Ісус Христос.
Святковий стіл у подільських селах заведено застилали сіном, а по його кутках класти часник й лише опісля накривати скатертиною. На вечерю готують дванадцять страв. Вечеряти починають з куті після того, як на небі зійшла вечірня зоря.
«У деяких селах могла зберегтися ще одна традиція Святвечора. Поклавши у рукавицю гроші, господиня несла кутю на покуть, а діти під час цієї ходи завзято мекали, мукали, іржали, квоктали, крякали, щоб уся свійська живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. А перша ложка куті була для бджіл. Кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга — для самого морозу, щоб він не чинив збитків і не морозив посівів. Серед подолян також широко побутувало повір’я, що душі померлих родичів беруть участь у святковій трапезі. Тому їх обов’язково згадували добрим словом, а після вечері досі прийнято залишали рештки їжі на столі», — зазначив Сергій Єсюнін.
Селяни зі зіркою з решета, 1903 рік. Фото: з архіву редакції
Втім, інші регіони України мають дещо відмінні традиції відзначення Святвечора та Різдва загалом. Такі особливості у своїх книзі «Обряди та страви Святого вечора» зібрали дослідниці народних традицій та кулінарії Ольга Вербенець і Віра Манько.
Вони пишуть, що у Святвечір існують традиції не лише заносити дідух і розкидати по підлозі солому. Наприклад, на Лемківщині та деяких частинах Львівської області досі плетуть так званих павуків. Їх виготовляють зі соломи, тонких дерев’яних прутиків або дроту. У місцях з’єднання соломинок також можуть чіпляти паперові квіти або ялинкові прикраси. Такі павуки заведено вішати посеред хати.
У народі існує легенда, що тікаючи від воїнів Ірода, Марія та Йосиф з Ісусом сховалися у печеру. А павук врятував їх, заплівши павутинням вхід до печери. Однак деякі дослідники символ павутини також пов’язують з дохристиянськими уявленнями про створення світу.
Натомість традиційна нині ялинка у хатах простих людей з’явилася лише у першій половині минулого століття. Спершу деревце підвішували до сволока, тобто до головної балки під стелею. Пізніше українці почали ставити ялинку на підлогу.
До Святвечора та Різдва є традиція випікати багато різновидів хліба: звичайного й обрядового. Залежно від регіону країни вони називаються «корочун», «крайчун», «книш», «калач», «струцля» та «хліб». Наприклад, на Поділлі раніше випікали три обрядові хліби. У Святвечір їх клали посеред столу один на одного. Також господині випікали спеціальний хліб у вигляді підкови, яким пригощали худобу. Натомість на Лемківщині, крім карачуна для їжі та хліба для худоби, пекли й так звані підпалки, які посипали маком. Один з них призначався для худоби, яку мали невдовзі продати, а інші — для полазників, тобто малих хлопців, які приходили опівночі або вранці приходили вітати господарів.
На Прикарпатті досі зберігся звичай перед початком святкової вечері йти на цвинтар зі свічкою та кутею, де найближчих родичів запрошують до трапези. Опісля люди повертаються додому й, перед тим як сісти за стіл, продувають своє місце, щоб ненароком не сісти на душу предка. Спершу сідає голова родини, а далі — інші по старшинству. На Галичині та Лемківщині дещо інші традиції. Голови родини приносять з церкви проскурки, тобто прісний хлібець. Його ділять на кількість членів сімейства, кладуть на миску з медом і після молитви батько або дідусь вітають родину.
На Закарпатті круглий обрядовий хліб, який випікають до Різдва також називають «керечуном». Він є символом сімейного багатства. Фото: зі сайту Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара»
На Закарпатті, де гірські традиції бойків, лемків та гуцулів переплелися з угорськими та румунськими, кутя не всюди є обов’язково стравою. Її замінили бобальки, з який у селах починають святкову вечерю. Бобальки — це кульки з тіста, які спершу запікають, а далі проварюють на парі та посипають маком або горішками.
А у традиціях Полісся здебільшого немає обов’язкової вимоги щодо дванадцяти страв на столі. Їх на Святвечір раніше готували, стільки хто міг. У минулому багато місцевих жителів не могли собі дозволити пшеничну кутю з медом, тому часто готували її з ячменю.
Початок колядування теж залежить від регіональних особливостей. Наприклад, на Покутті можуть починати колядувати ще на передодні Різдва, у Лівобережній Україні — наступного дня.
На Закарпатті у перший день Різдва колядувати ходять лише хлопці, дівчата — другого дня, а вертепи, які місцеве населення називає бетлегемами, проводять третього дня. Для хлопців існують навіть окремі колядки, які вони співають неодруженим дівчатам.
Доволі цікава традиція подекуди збереглася на Лемківщині. У перший день Різдва родина вранці вмивається водою зі срібними монетами, щоб водилися гроші. Натомість вранці не можна йти у гості. Лише після обіду починають ходити колядники та гурти вертепників.
