Коли представник міністерства фінансів США Адам Шубін, який є куратором питання санкцій, повідомив журналістам про корумпованість російського президента Володимира Путіна, багато експертів вирішили, що це тільки початок політичної та інформаційної кампанії проти кремлівських клептократів. Упевненості додала й офіційна позиція Білого дому, який підтвердив слова Шубіна. Після анексії українського Криму російський президент встав на слизький шлях, яким уже пройшли декілька диктаторів. Їхня доля була сумною - таку думку висловив політичний оглядач Сергій Стельмах.
Міжнародний Центр з дослідження корупції та організованої злочинності опублікував обіцяний компромат на Путіна. Озвучено ім’я одного з власників кремлівських офшорів – музиканта Сергія Ролдугіна, якого називають другом дитинства російського лідера. Московська «Нова газета» і британська «Guardian» також дали матеріал на цю тему, повідомивши про офшорні угоди на суму близько 2 млрд доларів.
Інформація не розрахована на російську громадськість. Піддані Кремля давно виробили певний «імунітет» на відомості про корумпованість еліти, що виражається в поширеній фразі: «То й що? Усі крадуть». Така терпимість до крадіжок і хабарництва – одне з досягнень «розвиненого путінізму». Середньостатистичний росіянин прекрасно обізнаний, що Крим нахабно вкрадений в ослаблої України, але це його абсолютно не бентежить. Навіть навпаки: вони вважають, що така акція посилює позиції їхньої держави у світі. Громадськість, що раділа з приводу «Кримнаша», нагадувала групу малолітніх гопників, які раділи силі й кмітливості свого ватажка, що побив і пограбував студента-очкарика.
В одній з нещодавніх публікацій ми висловили версію, що поспішне рішення Путіна почати виведення військ із Сирії дуже важко пояснити черговим «хитрим планом» або якимсь політичним маневром, що міг внести сум’яття в лави західних політиків. Рішення приймалося поспіхом і за підсумком ряду нічних нарад з представниками економічного блоку уряду. Путін інспектував готовність запуску національної платіжної системи, яка, за ідеєю, мала стати певною подушкою безпеки в разі посилення фінансових санкцій проти Москви. Тоді ми припустили, що кремлівського лідера могла насторожити діяльність американської фінансової розвідки чи інших організацій, готових оприлюднити цікаву інформацію щодо його «заначок».
Зараз уважна громадськість обговорює факт наявності в президента офшорних рахунків і механізми виведення грошей. Хоча тут немає нічого стратегічного. Набагато важливіше, що названо конкретне ім’я. Усій московській верхівці дали зрозуміти: кожен їх «скарбник» під ковпаком. З кожною порцією компромату на інформаційну поверхню спливатиме ім’я чергового власника «общака». Вельми сумнівно, що такі статки здобуті праведною працею і за такий відносно короткий час. Сумнівні рахунки й активи можна на законних підставах заморозити. Загроза застосувати такий захід – дуже ефективний інструмент тиску. Це дуже добре пояснює невщухаючі істерики щодо «антиросійських санкцій», хоча обмежувальні заходи США і ЄС діють не проти країни в цілому. Вони націлені проти деяких високопосадовців, бізнесменів і стратегічних підприємств. З одного боку, у Кремлі незграбно намагаються зробити вигляд, що санкції анітрохи не вплинуть на зовнішньополітичний курс, з іншого – влаштовують хамські ескапади в ЗМІ й соцмережах за найменших натяків на введення нових заходів з боку Брюсселя чи Вашингтона. Путін і вся його горезвісна «вертикаль» побоюються американської Феміди, здатної «розкуркулити» їх за лічені дні.
У Кремлі щиро дивуються «підлості» західних політиків, але тут немає нічого нового. Диктаторські режими об’єднує дурна впевненість, що вони можуть ховати крадені гроші шляхом хитрих схем, а європейські чи американські «слабаки» ніколи їх не знайдуть. Так думали лівійський вождь Муаммар Каддафі, сім’я екс-президента Єгипту Хосні Мубарака та іракський диктатор Саддам Хусейн, страчений за рішенням кримінального трибуналу.
Збіги з лівійським диктатором разючі. Полковник Каддафі теж дуже любив розповідати про «особливий шлях», у нього теж був свій «Кримнаш» у вигляді смуги Аузу, яку лівійці намагалися віддерти в Чаду, використовуючи виверти, інтриги й «ополченців». У Путіна і Кадаффі на рахунку розбитий Боїнг, тільки в лівійського лідера вистачило розуму зізнатися в скоєному і виплатити компенсації.
Ще одна промовиста аналогія. Кремль незаконно утримує українську льотчицю Надію Савченко тільки заради того, щоб Москву відвідували високі іноземні гості й вели з Путіним виснажливі переговори про її звільнення. Мабуть, це тішить зранене самолюбство кремлівського володаря. Каддафі діяв так само. У Європі досі пам’ятають, як він незаконно захопив болгарських медсестер, яких необґрунтовано звинуватив у навмисному зараженні лівійців СНІДом. І все заради того, щоб європейські лідери приїжджали до нього на переговори. Так тривало доти, доки в країні не спалахнула революція й активи сім’ї Каддафі не були заморожені на підставі відповідної резолюції ООН у 2011 році. З цього моменту дні його режиму були полічені. У жовтні того ж року лівійський диктатор був пошматований натовпом повстанців.
Після анексії Криму колективний Захід стоїть перед дилемою. З одного боку, їх лякає лавиноподібний крах російського клептократичною режиму, з іншого – зробити вигляд, що нічого страшного не сталося, не можна з об’єктивних причин. Путін відкрито й нахабно не дотримується домовленостей і зобов’язань. Поводиться, як Каддафі. У кремлівського лідера ще є шанс на відносно безкровне вирішення проблеми, але тут уже мало повернути Україні захоплений Крим і прибрати війська з території Донбасу. Фактично однією з вимог уже є демократизація внутрішньополітичного життя в Росії. Вашингтону і його європейським партнерам потрібен свого роду «запобіжник», який забезпечить (у разі зняття санкцій) певну гарантію адекватності та поступливості Кремля. В умовах авторитаризму подібний механізм неможливий апріорі.
