Ми щасливі люди. Могли б бути, як усі. Жити собі спокійно, розмірено, прісно. Від заняття до заняття, від п'янки до п'янки, від концерту до концерту і від получки до получки.
Як предки жили від урожаю до урожаю і від набігу до набігу. Життя було б розписане по календарю, і глянувши на будь-який його день, ти б приблизно, плюс-мінус, знав, чим будеш в цей день займатися. Понеділок? Значить, орати. Свято? Значить, бухати. Все ніби ясно.
А зараз нічого не ясно.
Підла епоха змін подарувала нам царський і одночасно садистський подарунок: позбавила багатьох з нас самої можливості життя прожити, як нормальні обивателі – не замислюючись, пливучи за течією, не реагуючи на зовнішні подразники.
У нас тут – зовні і всередині – розвалюється УРСР і починається Україна. І кожне культурне, географічне і календарне явище переосмислюється. І нас затягує в цей потік осмислень і рефлексій. Нова військова форма. Нові назви вулиць, зупинок, навіть обласних центрів.
І нові свята, так. Ось сьогодні у нас що? День слабкої і ніжною жінки? День боротьби феміністок за свої права? День весни? Замінити його на День матері? Або взагалі скасувати?
Нещодавно було 23 лютого. Не знаю, як навколо вас, а навколо мене це свято було дуже навіть помітне: багато чоловіків обіцяли дати в око тим, хто ризикне здоров’ям їх привітати. В кінці я не витримав і почав огризатися: мовляв, хлопці, якщо ви хочете, щоб це свято забули, не треба так голосно розповідати, як ви його НЕ відзначаєте.
А 14 жовтня – Покрова і День Захисника. Чи можна на нього вітати всіх чоловіків – чи тільки тих, хто десь служив? Сперечаємося. Лаємося.
А Різдво? Коли святкувати Різдво? Старий або новий стиль? Складний богословсько-календарний суперечка!
Всі ці суперечки дуже, дуже стомлюють.
Тому що змушують рефлексувати. Осмислювати. Думати головою.
Думати головою взагалі енергозатратно з точки зору фізіології та забирає багато часу. Не дивно, що більшість людей намагаються цього уникати.
За право не думати, чи не переосмислювати, просто слідувати колії багато хто готовий віддати життя. Весь радянський консерватизм – включаючи той, що штовхнув безліч вітчизняних і запоребрикових бовдурів на вступ в «ополчення Донбасу» – впирається в цю концепцію.
Вони як би кричать – «Залиште мені мою вулицю 19-го партз’їзду!
Не тому, що мені дорогий 19-й партз’їзд. Чесно кажучи, я поняття не маю, що там на ньому було. А тому що ви зазіхаєте на моє право не думати, чи не рефлексувати, не виходити з колії. Я так звик – а ви змушуєте мене міняти свої звички. І, сволочі, сперечатися з вами – це ж все одно думати! Щоб опонувати вам, я повинен лізти з’ясовувати, що то був за партз’їзд, і розповідати, чому він мені дорогий! Я все одно повинен мислити!
А йдіть ви в пень. Я краще скажу, що ви бандери, і візьму автомат! »
Думати головою. Змінюватися. Еволюціонувати.
Це настільки боляче, що тисячі воліли б залишитися в муляжі совка – країни-монастиря, де все вже давно за тебе вирішено, розкреслено і розмічено пам’ятниками Леніна на площах Леніна – ну або, як вишуканості, Жовтневої Революції.
– Я на Новий рік буду дивитися «Іронію долі»! – кричать вони.
У сороковий раз. Знаючи репліки до інтонацій.
– Для мене ця вулиця завжди залишиться вулицею Леніна!
Насправді вже через півроку буде називати новою назвою.
Нам би подякувати Богові чи еволюції – або обох відразу – за те, що задали нам необхідність осмислювати. Поставили нас в ситуацію, коли цього вже не уникнути. Коли доводиться думати, що означає той чи інший елемент військової форми, а не просто тягати її тому, що тягали три покоління до тебе. Коли доводиться вирішувати, що означає те чи інше свято, чи потрібне воно тобі і країні, а не просто відзначати його, тому що «так у нас завжди заведено». Коли життя стає осмисленим, оскарженим, відрефлексованим, коли за кожним днем - твоє власне рішення, ставлення, думка. Коли країна, календар, міська топоніміка – це якщо не частина твоєї праці, то хоча б частина твоїх зусиль по осмисленню.
Це – благо.
