Глобальні геополітичні зрушення, переформатування економічних союзів та зростання конкуренції між провідними центрами сили створюють нові виклики для України.
На тлі повномасштабної війни, затримок міжнародної допомоги та невизначеності з повоєнним відновленням перед країною постає питання: як зберегти економічну стійкість і знайти власне місце у новому світовому порядку?
Про те, чи стануть нові санкції Дональда Трампа економічним ударом для Росії, чому BlackRock призупинила роботу над Фондом відновлення України, які «вікна можливостей» залишаються для інвесторів та яку роль може відіграти Україна у глобальних логістичних маршрутах, Економічні новини поспілкувалися з економістом, експертом аналітичного центру «Об’єднана Україна» Олексієм Кущем.
За прогнозом МВФ, у третьому кварталі 2025 року темпи зростання українського ВВП можуть впасти до нуля або навіть у від’ємну зону. Які чинники можуть призвести до такого сценарію і чи можна йому запобігти?
Я у кількох статтях уже писав, що восени українську економіку може чекати економічний шок, і найбільш відчутним він буде у промисловості. Відповідно до негативного сценарію, зростання економіки може загальмуватися до нульової позначки, а також існує ризик переходу у від’ємну зону, тобто фактичного падіння ВВП.
Нині ситуація така, що після падіння економіки у 2022 році на 29% будь-яке зростання менше ніж 7–8% на рік формально виглядає позитивно. Причина — так звана «низька статистична база порівняння», яка дозволяє показувати високі відсотки навіть за незначного приросту. Для прикладу: якщо виробляли один трактор, а стали виробляти два, це +100%.
У 2023 році економіка зросла на 5%, що загалом було непогано, але не дотягло до 7%. У 2024 році зростання сповільнилося до 2–3%. Якщо враховувати падіння на 29% у 2022 році, таке мляве зростання можна назвати прихованою рецесією. Якби не низька статистична база, економіка за такими параметрами фактично продовжувала б падати.
Якщо додатко врахувати інфляцію на рівні 12–14%, то ми перебуваємо у стані прихованої стагфляції — коли одночасно спостерігаються і високі темпи інфляції, і падіння ВВП. Хоча формально падіння ВВП зараз немає, але з урахуванням низької статистичної бази темпи зростання на рівні 1–3% можна розглядати як приховану стагнацію.
Враховуючи ці фактори, можна сказати, що восени, у разі реалізації негативного сценарію, ми можемо перейти до ситуації з офіційним падінням ВВП.
— Чи можна запобігти падінню ВВП восени?
— Так, запобігти можна. Але для цього треба застосувати ефективний інструментарій. Є кілька індикаторів, які свідчать, що уряд зараз діє неправильно. По-перше, це динаміка зростання ВВП, що, як я вже зазначив, є кумулятивним показником, який відображає загальний результат. По-друге, рівень завантаження промислових потужностей. Сьогодні він становить лише 65–70% від довоєнного рівня. При цьому, мова саме про підконтрольні активи. По-третє, безробіття. Зараз серед економічно активного населення воно близько 15%. %. Під час війни, якщо правильно налаштовані усі, умовно кажучи, девайси військової економіки, то рівень зайнятості населення має бути максимальним, на рівні 2-3%. Але якщо цей показник у п’ять разів вище, це означає, що економіка не адаптована до умов війни.
Що потрібно робити? Передусім — налаштувати правильну фіскальну політику, яка стимулюватиме реіндустріалізацію та збільшення промислового виробництва. Друга складова — бюджетна політика: державні інвестиції в процеси відновлення та модернізації промисловості. І третє — монетарна політика, яка має забезпечувати кредитний імпульс економіці.
З монетарною політикою у нас нині найбільші проблеми. Нацбанк зосередився на інфляційних цілях, але вони не досягнуті: інфляція перевищує 10% при цільових 5%. Водночас банківське кредитування майже заморожене, і економіка позбавлена монетарно-кредитного важеля зростання. У підсумку ми не маємо ні зростання ВВП, ні максимальної зайнятості, ні виконання інфляційної цілі. Це, на жаль, можна назвати повним провалом монетарної політики в умовах війни.
— В Україні немає прямої залежності між експортом сировини та фінансуванням війни, бо сировина належить приватним компаніям, а держава навіть на четвертому році війни не запровадила експортних мит. Натомість у Росії продаж нафти та газу безпосередньо наповнює військовий бюджет через систему мит. Чому Україна досі не використала цей інструмент і чи варто його впровадити, щоб частину прибутків від експорту спрямовувати на оборону?
— Проблема в тому, що в Росії інтереси всіх нафтових компаній підпорядковані одній меті — наповнювати бюджет для фінансування військово-промислового комплексу і продовження агресивної війни. Це можна робити з різних джерел: через зовнішні запозичення, підвищення податків, збільшення дефіциту бюджету, спрямування сировинних доходів до держскарбниці або ж за рахунок активного кредитування економіки.
Росія, попри санкції, обрала два найменш токсичних для своєї економіки інструменти. По-перше — перетікання експортних сировинних доходів у фінансову базу війни. По-друге — використання кредитного потенціалу банків для фінансування військово-промислового комплексу та реіндустріалізації. Під час війни російські банки видали нових корпоративних кредитів на рівні близько 800 мільярдів доларів. Інші інструменти — зростання держборгу, дефіциту бюджету чи податків — вони або не використовували, або робили це мінімально.
В Україні ж такої кореляції між експортом сировини і наповненням оборонного бюджету немає. Сировинні доходи приватних компаній практично не перетікають у фінансування оборони. Ми робимо ставку на болючіші для економіки інструменти: підвищення податків для населення, запровадження військового збору для ФОПів. Тобто це досить болісний інструмент, що впливає на платоспроможность людей, знижує купівельну спроможність і гальмує економічне зростання.
Друге джерело, на яке ми спираємося, — це зовнішні запозичення. Наш держборг уже наблизився до 100% ВВП. З одного боку, це швидкий спосіб профінансувати оборону, але з іншого — він повністю залежить від рішень партнерів. Якщо вони не дадуть грошей, ми залишимося без цього ресурсу. І це теж не зовсім добре в контексті національної безпеки.
Ще одна проблема — відсутність перетоку ресурсів через банківське кредитування. Із-за монетарної політики НБУ у нас висока облікова ставка. Плюс працює схема з депозитними сертифікатами, яка відволікає вільну ліквідність банків з економіки. Фінансові інституції замість кредитування бізнесу кладуть гроші в сертифікати НБУ.
Чому так? Тому що в Україні величезний вплив мають сировинні фінансово-промислові групи. Вони лобіюють свої інтереси, впливають на уряд і парламент та формують фіскальну політику так, щоб уникати запровадження експортних мит. Як наслідок, ми досі не маємо механізму, який би спрямовував частину прибутків від експорту сировини безпосередньо на оборону.
— Чи стане новий санкційний пакет американського президента Дональда Трампа для Росії справжнім економічним ударом, чи він лише повторить історію попередніх “неболючих” обмежень?
— Як кажуть, дорога ложка до обіду. Якби такі вторинні санкції проти країн, що купують російські енергоносії, були введені ще у 2022 році, ефект був би більш суттєвим. Тепер ситуація інша: Росія вже адаптувалася до санкцій. Тим паче, що її головний покупець — Китай — навряд чи відмовиться від закупівлі російської нафти чи газу. А США навряд чи запровадять проти Китаю мита у 500%, хіба що в межах особистої торговельної війни.
Як відомо, зараз між США та Китаєм тривають переговори щодо нової торговельної угоди. Якщо вона буде укладена, Трамп не зможе її одразу зруйнувати, вводячи додаткові санкції проти Китаю за купівлю російських енергоносіїв. Якщо ж угода не буде досягнута, тоді тема вторинних санкцій може бути використана як привід для підвищення мит. Але це вже більше елемент особистої торговельної війни США і Китаю, де Україна виступає лише зручним аргументом.
Ситуація виглядає дивно: США майже три роки не помічали, що Китай купує російську нафту, і лише зараз почали робити на цьому акцент. При цьому самі продовжують купувати російське ядерне паливо та так звану «важку нафту» для своїх технологічних потреб у хімічній і нафтопереробній промисловості.
Насправді можна було б запровадити більш прагматичний і ефективний санкційний інструмент — наприклад, оподатковувати “енергетичний російський слід” у товарах третіх країн, таких як Китай чи Індія. Це можна робити за аналогією з податком на вуглецевий слід, який планує застосовувати ЄС. Тобто виявляти у продукції російську нафту, газ, вугілля чи ядерне паливо та обкладати їх спеціальним податком. Отримані кошти можна було б акумулювати у міжнародному фонді для фінансування відновлення України.
Але західні країни, і США зокрема, на такий механізм поки не йдуть. Натомість декларують застосування мит у 100–500%, що вже більше схоже на елемент торговельної війни Трампа. Адже такі мита б’ють і по самим американським компаніям, які виробляють продукцію у Китаї. Наприклад, Tesla чи інші американські виробники, постачаючи комплектуючі з Китаю до США, будуть змушені платити високі мита лише тому, що китайська компанія купила російську нафту. Це створює конфлікт інтересів між бізнесом та державою.
Тож можна сказати, що Трамп використовує тему України як інструмент для досягнення своїх стратегічних цілей у торговельній війні, головна мета якої — перемогти торговельних конкурентів США.
— За даними Bloomberg, компанія BlackRock призупинила переговори щодо управління Фондом відновлення України та збору інвесторів для його фінансування. Що криється за цим рішенням найбільшого портфельного інвестора світу та чи існує ефективний альтернативний сценарій?
— Якщо говорити з позитивного боку, треба розуміти, що в BlackRock немає жодного успішного кейсу реалізації великого девелоперського чи інфраструктурного проєкту в масштабах цілої країни. Так, це одна з найбільших інвестиційних компаній світу, яка управляє активами на трильйони доларів, що перевищує ВВП багатьох держав. Але щоб вони успішно реалізували проєкт національного рівня — такого досвіду у них просто немає.
BlackRock — це класична посередницька компанія, яка оперує насамперед коштами своїх клієнтів. Власний капітал вони вкладають дуже обережно і рідко, тому говорити про те, що вони могли б самі інвестувати сюди трильйони, — це наївно. Так, вони могли б управляти Фондом відновлення України, якщо б він був сформований, наприклад, за рахунок конфіскованих російських активів. Але, повторюся, успішного прикладу такого управління у масштабах окремої країни у них немає.
Тепер — про негатив. Якщо вони відмовилися, це означає, що у них немає надії, що цей фонд буде сформований хоча б на десятки мільярдів доларів, не кажучи вже про сотні. Ситуація з його наповненням дуже невизначена, і, швидше за все, суттєвих коштів там не буде.
Друге — це сигнал про стратегічну невизначеність щодо України. BlackRock прямо каже, що призупиняє участь через непевність горизонту планування. Це означає, що вони не бачать прогнозованої післявоєнної ситуації та чітких перспектив відновлення. А без цього планування неможливе.
Власне, їхній інтерес був би у тому, щоб увійти в Україну після війни, коли всі активи через військові ризики коштують дешево, інвестувати в них, розкрутити економіку і отримати ефект мультиплікатора. Наприклад, купити активи умовно за 100 одиниць, а через кілька років інвестування продати їх уже за 1000 — тобто помножити вартість у десять разів. Саме цей мультиплікатор, а не тільки прибуток, був би для них ключовим мотивом.
Але зараз вони цієї можливості не бачать — ні в середньостроковій, ні навіть у довгостроковій перспективі. І це поганий сигнал для нас, адже аналітики BlackRock вміють прораховувати майбутнє.
— Чи існує якийсь альтернативний сценарій для України в контексті функціонування Фонду відновлення?
— Як показує практика, сценарій такого “білдингу” в масштабах цілої країни може бути лише один. Він базується насамперед на зовнішній підтримці — передусім технологічній та інструментальній, і не завжди грошовій. Ключове — це знайти правильну внутрішню модель економічного розвитку та динамічного зростання. Тобто використати власні ресурси, у тому числі ресурси внутрішніх інвесторів, створивши циклічну, самовідновлювану циркулярну економіку. Прибуток від її роботи має реінвестуватися в економіку, збільшуючи її капіталізацію.
Для цього потрібно задіяти і національний, і зовнішній бізнес. Партнери ззовні повинні створити сприятливі умови: відкрити свої ринки збуту для українських товарів — без мит, без квот, без технічних бар’єрів. Або, як мінімум, надати технологічні інвестиції та інтегрувати Україну у власні ланцюжки доданої вартості.
Наприклад, Тайвань, Японія, Південна Корея та Німеччина після війни. Американці не заливали ці країни грошима. То самий «План Маршалла» для Німеччини значно міфологізований, і обсяги реальних інвестицій були меншими, ніж вважають. Але США відкрили свої ринки навіть часом на шкоду власному виробництву. Вони інтегрували ці країни у глобальні ланцюжки: Тайваню віддали нішу виробництва чипів та напівпровідників, Південній Кореї — автомобіле- та суднобудування, Японії — електроніку та промислові товари, Німеччині — машинобудування та промислову інженерію.
Кожна з цих країн знайшла ефективну внутрішню модель розвитку і змогла побудувати реінвестиційну систему. Бо жодні західні гроші не створять економічного дива, якщо країна залишається джерелом відтоку капіталу. А Україна більше ніж 30 років поспіль є саме таким джерелом: усе, що тут зароблялося, виводилося за кордон і лише частково поверталося. За цей час з України вивели понад 200 млрд доларів.
Це як діжка з діркою: скільки не лий туди води — все витече. Так само і з грошима: якщо через кілька місяців вони опиняються в офшорах чи швейцарських банках, ніякі обсяги допомоги не врятують економіку.
— Попри війну та високі ризики бізнесу, в Україні усе ж залишаються «вікна інвестування». Які, на Вашу думку, напрямки сьогодні можна вважати найбільш перспективними для інвесторів?
— Звісно, війна — це потужний негативний і токсичний фактор, справжній шок для економіки. Але, як ви правильно зазначили, іноді в умовах війни певні галузі розвиваються навіть швидше, ніж у мирний час.
Перш за все, це оборонно-промисловий комплекс і всі суміжні з ним галузі. ОПК не може розвиватися ізольовано — він потребує потужного промислового середовища. Для виробництва снарядів потрібен метал, порох, хімічні речовини. Для дронів — малі двигуни, електротехнічна продукція, мідні дроти, полімери, пластмаси. Усе це створює мультиплікатор ефекту, коли разом з ОПК зростають і суміжні промислові сектори.
Другий перспективний напрямок — переробка аграрної сировини. Логістичні проблеми, обстріли портів Одеси та Дунаю, перевантаження транспортної інфраструктури змушують шукати рішення всередині країни. Переробка дозволяє значно знизити залежність від експорту сировини. Мова йде насамперед про виробництво олії, біопалива, рослинного білка.
Третій сегмент — енергетика. Зростання промисловості та втрати від російських ударів по енергоінфраструктурі вимагають компенсації через посилення енергетичного сектору. Тут є простір для інвестицій, зокрема у створення децентралізованих енергосистем, що є особливо актуальним в умовах ударів по великих енергетичних об’єктах.
І ще один важливий напрямок — соціальна сфера та сектор соціальних послуг. Ми маємо мільйони внутрішньо переміщених осіб, яким потрібне житло та робота. Це означає, що попит на будівництво житла, відновлення критичної інфраструктури, будівництво оборонних споруд зростатиме. Відповідно, будівельний сектор теж має значний потенціал.
— Україна недоотримала €1,389 млрд допомоги від ЄС. Це дрібна затримка, яку швидко надолужимо, чи попередження, що без швидких реформ грошей буде менше?
— Поки що можна сказати, що це технічна затримка. Вона пов’язана з тим, що не було ухвалено кілька законопроєктів, які ЄС вважає так званими «маяками». Один із них — законопроєкт щодо АРМА (Агентства з розшуку та менеджменту активів -ред) вже прийнятий і поданий на підпис президенту. Тобто цей індикатор ЄС уже зняв із контролю. Залишилося виконати ще два «маяки», і ситуація буде відновлена — ми отримаємо ці кошти.
Але треба дивитися і стратегічно. США фактично усунулися від надання Україні прямої бюджетної підтримки. Міжнародні фінансові організації, такі як МВФ та Світовий банк, уже майже вичерпали свої ліміти кредитування України. Так, ми ще можемо отримати від них кілька мільярдів доларів, але це не вирішить наші проблеми.
Окреме питання — російські заморожені активи. ЄС досі не прийняв політичного рішення про конфіскацію тіла цих активів і передачу їх Україні. Наразі використовується лише прибуток, який вони приносять, але він уже «вибраний» на кілька років уперед. Залишилося близько €20 млрд, які можна буде спрямувати Україні, і все. Далі постає питання використання власне тіла активів, на що ЄС поки що не наважується.
Отже, у короткостроковій перспективі ми ще можемо розраховувати приблизно на €20 млрд від ЄС за рахунок прибутків із заморожених російських активів і близько $5 млрд від міжнародних фінансових організацій. Але цього замало. Нам потрібно ще близько $40 млрд, і знайти ці гроші можна буде лише в разі, якщо ЄС ухвалить політичне рішення про підтримку України за рахунок власних внутрішніх ресурсів.
— Попри стабільність до долара, українська гривня стрімко знецінюється до євро. Кому це вигідно і чи потрібно НБУ переглядати методику курсової політики?
— Фактично Нацбанк маскує девальвацію гривні в межах курсу до євро. Це досить хитра політика. Оскільки тут розуміють, що в нас є не лише доларизація економіки, а й доларизація суспільної свідомості. Долар став частиною ментального коду українців, і більшість оцінює стабільність курсу виключно через співвідношення гривні до долара.
Але насправді Україна дедалі більше залежить від курсу гривні саме до євро. Наш основний торговельний партнер — країни ЄС. Обсяги експорту та імпорту з ЄС становлять десятки мільярдів євро, тоді як зі США — лише кілька мільярдів. США для нас значно менше важать як торговельний партнер, ніж Європа.
Те саме стосується і фінансового балансу: основну допомогу ми отримуємо саме від ЄС — у євро. До того ж мільйони українців живуть і працюють у країнах єврозони, тож їхні доходи та витрати безпосередньо пов’язані з євро.
Логічно було б, щоб Нацбанк розподіляв девальваційний тиск між доларом та євро. Наприклад, щоб євро подорожчало не на 10% щодо гривні, а на 5%, тоді долар має навіть трохи зміцнитись по відношенню до гривні (на ті ж 5%). Це підтримало б українців, які отримують доходи у гривні, але витрачають у євро.
Натомість нинішня курсова політика вигідна насамперед бізнесу, який скуповує дешевий долар і виводить його за кордон, у тому числі через схеми з фіктивним імпортом. Вона також вигідна фінансовому сектору, який заробляє на операціях із відносно дешевим доларом. Але вона невигідна населенню, яке продає долари для власних потреб усередині країни за низьким курсом, і особливо — українцям-біженцям у Європі, чиї гривневі доходи конвертуються в євро за вкрай невигідним співвідношенням.
— Західні ЗМІ повідомляють про можливу тристоронню зустріч у Китаї у вересні за участі Дональда Трампа, Сі Цзіньпіна та Володимира Путіна. Які шанси, що така зустріч відбудеться та яких рішень чекати відносно України?
— Ймовірність такої зустрічі не нульова, але й не стовідсоткова. Найімовірніше, відбудеться зустріч Путіна та Сі Цзіньпіна. Чи приїде Трамп і чи обмежиться лише двосторонніми переговорами з лідером Китаю — під великим питанням.
В цьому контексті варто зазначити, що ми наближаємось до великого перерозподілу стратегічних і геополітичних сфер впливу. Однополярний світ, у якому США були беззаперечним гегемоном після завершення Холодної війни, остаточно відходить у минуле. Разом із пандемією COVID‑19 помер і цей порядок. Зараз ми живемо навіть не в багатополярному, як каже багато експертів. Тому що багатополярна світ – це антинаукове визначення. Не може бути багато полюсів. Якщо полюсів багато, то вони просто не виконують функцію полюсу. Тому ми живемо у неполярному світі, де немає справжніх центрів сили: старий гегемон не хоче жити по‑новому, а претенденти на гегемонію ще не готові взяти на себе цю роль. Китай поки що не може стати повноцінним другим полюсом, як колись СРСР.
Отже, у вересні можливі два сценарії. «Ялта‑2025» — коли ключові гравці, не вступаючи у глобальне протистояння, домовляються про розподіл сфер впливу та промоделюють баланс сил, щоб уникнути радикалізації першої глобальної війни XXI століття. Та «Мюнхен‑2025» — коли ніхто не готовий поступатися, але водночас немає готовності до великого зіткнення. США за останні десятиліття суттєво ослабли: наслідки фінансових криз, пандемії, надлишкової емісії долара, деіндустріалізації. Вони критично залежать від Китаю у постачанні рідкоземельних металів і комплектуючих, навіть для військової техніки. Флот старіє, нові кораблі будуються повільно. Америці потрібно щонайменше 5–10 років, щоб відновити потенціал. Китаю — стільки ж, щоб його досягти.
Тож ця зустріч, якщо вона відбудеться, може стати або паузою перед неминучим загостренням, або спробою сформувати нові правила гри без відкритого глобального зіткнення. Але у будь-якому випадку питання України на ній буде лише одним із багатьох елементів великої геополітичної партії.
— В умовах глобальних геополітичних змін та формування нового світового порядку, яке місце Ви бачите для України? Чи зберігаємо ми шанс не лише вистояти, а й стати рівноправним гравцем на світовій арені?
— Передусім, наше ключове завдання — завершити війну. Це базова умова, адже вона буквально «випалює» економіку та демографічний потенціал країни. Це полум’я необхідно загасити, щоб зупинити внутрішнє виснаження.
Друге — потрібно переосмислити нашу геополітичну стратегію. З 2014 року вона будувалася на очікуванні швидкого вступу до ЄС і НАТО. Це були дві моделі «аутсорсу»: ЄС мав би швидко вирішити економічні проблеми, а НАТО — безпекові. Але після війни ми можемо зіткнутися з тим, що ці перспективи збережуться лише у довгостроковій перспективі. Це створить ризик розчарування суспільства.
Тому Україні потрібні нові стратегічні концепції. Ми не можемо залишатися «жорсткою скобою» між геополітичними тектонічними плитами — нас просто «перетреть» у цьому протистоянні. Натомість слід відновлювати функцію пластичного зв’язку — країни-мосту, країни-хабу між Сходом і Заходом. Це відповідає і нашій метаісторії, і метагеографії.
Одним із ключових напрямів може стати інтеграція у «серединний маршрут» нового Шовкового шляху Китаю: через Казахстан, Каспійське море, Азербайджан, Грузію, Чорне море — з виходом на Європу через Україну, Румунію або Болгарію. Україна має виграти оцю політичну конкуренцію у останніх, або ж стати рівноправним партнером у проекті.
Більшість країн цього маршруту налаштовані до нас дружньо: Казахстан, Азербайджан, Грузія підтримують нашу територіальну цілісність. Це створює потенціал для нової регіональної співпраці — умовно кажучи, «ГУУАМ 2.0» — України, Молдови, Болгарії, Румунії, Грузії, Азербайджану, Казахстану.
Розвиток Євразійського степового коридору зробить Україну ключовим елементом європейсько-китайської стратегії. Адже степовими шляхами можуть рухатися або ворожі війська, або торговельні каравани. Якщо там будуть каравани з товарами, це стане запорукою того, що військ там не буде. І це буде вигідно і ЄС, і Китаю, і Центральній Азії. Тобто це вже формуватиметься досить суттєва геополітична конструкція.
