Учені заявили про те, що мегаліти Стоунхенджа доставили на місце їхнього встановлення люди, а не льодовики. Щоб з’ясувати це, дослідники провели аналіз мінеральних зерен із річок навколо Стоунхенджа, повідомляє Live Science.
Науковці давно вважають, що культові камені стародавнього пам’ятника доправили з території, що розташована в сучасному Уельсі або Шотландії. Разом з тим, досі точаться суперечки про те, як вони потрапили на Солсберійську рівнину на півдні Англії.
У ході ж нового дослідження вчені з’ясували, що льодовики не досягали цього регіону під час останнього льодовикового періоду (від 2,6 мільйона до 11 700 років тому). Це спростовує ідею, відому як “теорія льодовикового перенесення”, згідно з якою блакитні камені Стоунхенджа та 6,6-тонний (6 метричних тонн) Вівтарний камінь були доставлені на Солсберійську рівнину льодовиковими щитами.
“Хоча попередні дослідження ставили під сумнів теорію льодовикового перенесення, наше дослідження йде далі та застосовує передові методи мінеральної ідентифікації для визначення істинного походження каменів”, — заявили автори дослідження Ентоні Кларк, геолог-дослідник з Університету Кертіна в Австралії, і Крістофер Кіркленд, професор геології також з Університету Кертіна.
Блакитні камені Стоунхенджа називають так тому, що вони набувають блакитного відтінку у вологому стані або коли розколюються. Вони походять із пагорбів Преселі в західному Уельсі. Це означає, що люди, ймовірно, перенесли їх на відстань 225 кілометрів до місця розташування доісторичної пам’ятки. Вчені вважають, що Вівтарний камінь привезли з північної Англії або Шотландії, тобто, його везли ще далі — щонайменше за 500 кілометрів — від Солсберійської рівнини, і для його доставки, можливо, знадобилися човни.
Теорія льодовикового перенесення суперечить припущенню про те, що каміння перевозили люди. оскільки камені Стоунхенджа не демонструють ознак льодовикового перенесення, а південні кордони колишніх льодовикових щитів Великої Британії залишаються незрозумілими, археологи заперечують цю ідею.
Під час нового дослідження вчені використали відомі швидкості радіоактивного розпаду для визначення віку найдрібніших частинок мінералів циркону й апатиту, що залишилися від стародавніх порід у річкових відкладеннях навколо Стоунхенджа. Вік цих частинок дає змогу визначити вік порід, які колись існували в цьому регіоні, що, своєю чергою, може дати інформацію про їхнє походження.
У різних гірських порід різний вік. Тому, якщо каміння, що стало частиною Стоунхенджа, було перенесено льодовиками сушею, воно залишило б ці крихітні сліди на Солсберійській рівнині, які потім можна було б зіставити з каменями на їхніх первинних місцях.
Вчені проаналізували понад 700 зерен циркону й апатиту, але не виявили істотних збігів із породами із західного Уельсу або Шотландії. Вік більшості вивчених зерен циркону склав від 1,7 до 1,1 мільярда років. Це збігається з часом, коли більша частина території сучасної південної Англії була вкрита ущільненим піском. Вік же зерен апатиту склав 60 мільйонів років, тоді південна Англія була мілководним субтропічним морем. Це означає, що мінерали в річках навколо Стоунхенджа є залишками порід із цього району і не були принесені з інших місць.
Тобто, під час останнього льодовикового періоду льодовики не простягалися аж до Солсберійської рівнини.
