Для України, яка вже третій рік живе у стані повномасштабної війни з російським агресором, система освіти стала ареною щоденної боротьби за знання, розвиток і нормальне дитинство для мільйонів дітей.
За даними Міністерства освіти і науки, з початку вторгнення пошкоджено або зруйновано понад 2 тисячі освітніх закладів, близько 300 — повністю знищено. Понад 1,5 млн українських школярів тимчасово навчаються за кордоном. А для тих, хто залишився навчання перетворилося на щоденний виклик. Кожна повітряна тривога стає перерваним уроком та випробуванням для дітей, які вчаться у підвалах, метро чи укриттях. Тож перед освітянами сьогодні стоїть надважливе завдання: дати українським дітям не лише якісну освіту, але й навчити витримці та вмінню жити в умовах невизначеності.
Труднощі очної форми навчання
Варто зазначити, що відсоток українських школярів, що відвідують очні заняття, значно зріс завдяки адаптації закладів освіти до умов воєнного стану в порівнянні з минулими роками. Після вимушеного переходу на дистанційне навчання, понад 75% шкіл змогли відновити освітній процес у форматі “очно” або “змішано”, що свідчить про позитивну тенденцію. Це стало можливим завдяки кільком ключовим факторам. По-перше, наявність укриттів. Завдяки зусиллям уряду та місцевих громад, більшість шкіл облаштували або відремонтували укриття, що відповідають державним нормам безпеки. По-друге, навчальні заклади отримали фінансування для облаштування бомбосховищ та закупівлі необхідного обладнання. По-третє, активна співпраця адміністрацій шкіл, батьків та місцевої влади дозволила швидко вирішувати організаційні питання та забезпечувати безпечні умови для дітей.
Безумовно, відновлення очного навчання сприяє кращій соціалізації учнів, підвищує якість викладання, а також дозволяє вчителям ефективніше оцінювати знання. З іншого боку, у прифронтових регіонах та на тимчасово окупованих територіях очне навчання залишається неможливим. Деякі школи працюють у змішаному форматі або у дві зміни, щоб вмістити всіх учнів в укриттях, що створює додаткове навантаження на інфраструктуру та викладачів. Та й якість навчання в умовах постійних повітряних тривог суттєво страждає. Уроки доводиться переривати, а після повернення до класу діти вже важко концентруються на матеріалі. Навчання в укриттях відбувається у стресовій атмосфері, часто без підручників, інтернету чи навіть нормального освітлення. Учителі намагаються підтримувати увагу й інтерес учнів, але психологічна напруга, втома та відчуття небезпеки роблять засвоєння знань значно складнішим. Тож не дивно, що багато сімей надають перевагу онлайн навчанню.
Цифровізація освіти в Україні: виклики та можливості
Зазначимо, пандемія Covid-19 та новномасштабна війна стала каталізатором для діджиталізації української шкільної освіти, перетворивши її з бажаної інновації на нагальну необхідність. Онлайн-уроки стали нормою, дозволяючи навчальному процесу тривати попри повітряні тривоги та неможливість відвідувати класи. Цей вимушений перехід виявив як значний прогрес, так і системні проблеми, які потребують негайного вирішення.
Війна змусила школи швидко адаптуватися до нових умов. За даними Міністерства освіти і науки, понад 70% українських шкіл регулярно використовують цифрові платформи для проведення уроків. Такі інструменти, як “Всеукраїнська школа онлайн”, стали ключовим рішенням для учнів, які були змушені переїхати, а також для тих, хто втратив доступ до традиційного навчання. Ця платформа надала доступ до якісного контенту та дозволила мільйонам дітей продовжувати навчання, мінімізуючи освітні втрати. Вчителі швидко освоїли нові технології, почали використовувати інтерактивні дошки та онлайн-інструменти для залучення учнів до уроків. Це не лише зберегло освітній процес, а й відкрило нові методики викладання, які вже стали частиною постійної шкільної програми.
Попри очевидні переваги, діджиталізація виявила і загострила проблему нерівного доступу до освіти. За даними ЮНІСЕФ, близько 10% дітей, особливо в сільській місцевості, стикаються з відсутністю стабільного інтернету або доступу до необхідного обладнання. Діти з менш забезпечених родин часто не мають власних комп’ютерів чи планшетів, що робить повноцінну участь в онлайн-навчанні практично неможливою. Тож проблема вимагає скоординованих дій уряду та місцевої влади для забезпечення рівного доступу до технологій для всіх учнів. Та попри все діджиталізація українських шкіл — це незворотний процес, що має стати інструментом для побудови інклюзивної та ефективної освіти для всіх українських дітей.
Вчителі: герої невидимого фронту
Ще одна серйозна проблема української освіти — нестача вчителів. За даними МОН, на початок 2024/2025 навчального року в країні було відкрито понад 25 тисяч вакансій педагогічних працівників. Найбільше бракує вчителів математики, фізики, інформатики та іноземних мов.
Причини очевидні: низькі зарплати, перевантаження, стреси через воєнні умови. Середня заробітна плата педагога сьогодні становить близько 13–15 тисяч гривень, що в умовах інфляції та зростання цін не відповідає рівню відповідальності та навантаження. Багато молодих фахівців не йдуть у школи, а досвідчені вчителі змушені змінювати професію чи виїжджати за кордон.
Сьогодні вчитель — це не просто викладач предмета. Це наставник, який формує світогляд, виховує громадянина, допомагає дитині пережити стрес і повірити в майбутнє. І без гідної оплати праці та соціальної підтримки ми ризикуємо втратити цю опору освітньої системи.
Мова як зброя і частина виховання
Не менш важливим в школах залишається питання мови. Українська — це не просто засіб спілкування, це код нації, це культурний щит і водночас зброя. Вона відрізняє нас від ворога й робить нас невразливими до міфів про «русскоязычных», якими десятиліттями прикривалася Москва. Попри те, що навчання у школах офіційно відбувається державною, у побуті — вдома та на перервах — значна частина дітей, на жаль, продовжує спілкуватися російською. Експерти наголошують, що для справжнього патріотичного виховання недостатньо лише урочистих промов чи формальних заходів — мова має бути невід’ємною частиною щоденного життя дитини.
Що для цього потрібно?
По-перше, приклад середовища. Діти наслідують дорослих. Якщо вчителі, батьки та суспільство послідовно говорять українською, мова стає природною і в повсякденному житті.
По-друге, сучасний контент. Українські мультфільми, ютуб-канали, музика, література мають бути доступними та цікавими. Дитина обиратиме українське тоді, коли воно якісне й сучасне.
По-третє, важливо показувати, що українська — це не лише шкільний предмет, а мова науки, культури, IT, сучасної моди. Що нею можна і треба пишатися.
По-четверте, шкільні ініціативи. Дні української пісні, мовні клуби, літературні вечори допомагають зробити українську частиною шкільного життя, а не лише «мовою уроків».
Отже, коли дитина відчуває, що українська — це природно, красиво й престижно, вона починає пишатися нею так само, як і своєю країною. Тоді формується справжня ідентичність і патріотичне виховання стає не формальністю, а способом життя.
Освіта за кордоном: якість чи можливість уникнути мобілізації?
Для багатьох українських родин навчання за кордоном звучить як шанс на якіснішу освіту, безпечне середовище, доступ до сучасних технологій. Але водночас — і як спокуса уникнути мобілізації. Це болюча правда нашого часу: замість того, щоб мріяти про нові знання, випускники шкіл думають про те, як врятувати життя.
Законодавство ніби дає відповідь — відстрочка можлива для тих, хто здобуває освіту на денній формі вище попередньої (бакалавр → магістр → аспірант). Але реальність суворіша: довідки з іноземних університетів не завжди визнаються, а бюрократичні перепони перетворюють цей шлях на справжній лабіринт. Молоді люди опиняються між вибором: ризикнути і втратити право на законну відстрочку, чи залишитися й навчатися тут, під гуркіт ракет та сирен. Освіта за кордоном може стати трампліном у майбутнє, але точно не повинна бути втечею від свого коріння та обов’язку. Бо справжня сила української молоді — не в тому, щоб тікати, а в тому, щоб вчитися, розвиватися й повертатися додому з новим багажем знань, які працюватимуть на благо України
