Український вчений та військовий пояснив, що в Україні є багато добровольців, але треба змінити підхід до мобілізації вже зараз.
Наші успіхи першого року великої війни були дуже значною мірою зумовлені тотальним характером нашого національного спротиву. Не кожний взяв до рук автомата, але майже кожний відчував цю війну і як загрозу особисто для себе, і як свою особисту справу. Були прикрі винятки, і насправді їх було до фіга і трошки – але ж навіть вони відчували себе саме винятками і ховались. Про це заявив учасник війни на сході України, 2014 року – командир 2-ї роти 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», Євген Дикий по порталі Телеграф.
На його думку, цього року наші захисники та захисниці так добре робили свою справу, що ми у тилу розслабились. Ми перегнули палицю в тому, що на початку війни видавалось цілком правильним: у збереженні в тилу способу життя, мінімально відмінного від довоєнного. Ця початково вірна ідея (не дати війні загнати нас всіх у суцільний неперервний стрес, та водночас максимально зберегти нашу економіку мирного часу) зіграла з нами злого жарта.
Яскравим прикладом того, до чого ми докотились, є заставка від Київстару, яку я часто чую у телефоні: “абонент розмовляє, і поки він розмовляє, Перемога наближається!”. Нема більш кривого світогляду, аніж висловлений в цій нібито позитивній заставочці.
Перемога не наближається сама, поки ми розмовляємо телефоном. Її слід наближати щодня, і це мають робити не лише ті хто на фронті, а і всі ті, хто насолоджується спокоєм у них за спинами. Інакше вона віддалятиметься день за днем, а коли вона віддаляється від нас, вона наближається до Москви.
Міцний фронт, прекрасна робота ППО та економічна допомога Заходу, в поєднанні із кривою системою мобілізації, при якій людина раз одягнувши піксель вже позбавлена шансу його зняти, призвели до розділення країни на дві “касти” – тих, хто “вірує в ЗСУ та чекає на перемогу”, насолоджується тиловим життям, майже таким як до війни, і тих, хто назавжди відправився кудись там “далеко” на війну.
Війни такого масштабу як наша не виграються лише армією, їх виграють лише нації, спільним надзусиллям. Минулого року ми показали нашу здатність на таке надзусилля, а далі вирішили що вже зробили достатньо. На жаль, це не так, і попереду ще більше праці, аніж ми вже доклали.
Це насправді нормально – це така сама динаміка, як у Другої світової, коли рік від року не те що не легшало, а навпаки ставало ще тяжче, і Рейх пручався з кожним роком все сильніше та затятіше, аж поки остаточно не “накрився”. Бої 1943-го були тяжчими за 1942-й, 1944-го – значно тяжчими за 1943-го, бої ж весни 1945-го згадують як небачене до того пекло. Ракети “Фау” засипали Лондон не на початку війни, а якраз таки у 1944-му.
Ми наразі в умовному 1943-му (а може навіть у 1944-му, хоч все ж краще триматись обережнішого прогнозу), і ще попереду головні надзусилля Кремля для “пабєди”; ці надзусилля будуть так само приречені, як конвульсії Рейху, якщо ми займемось війною з тою ж енергією, що рік тому, тільки вже значно спокійніше та системніше. Нам потрібне значно більше зусилля, аніж минулого року, не кажучи вже про цей. Щоправда, зусилля більш зважене, розмірене, без нервів та поспіху.
Для початку ми маємо сильно змінити кількісне співвідношення тих хто у тилу, та тих хто у пікселі.
Я далекий від емоційних криків “служитимуть всі!” — в нас реально немає такої потреби. Але потреба додати до лав ЗСУ ще хоча б півмільйона людей впродовж наступного року (бажано впродовж першого півріччя), та мати напоготові у реальному, а не віртуальному резерві ще до мільйона – це і необхідно, і абсолютно реально. І насправді ці цифри дуже далекі до “служать всі”
На мою думку, без вирішення проблеми великої мобілізації наші шанси на перемогу вкрай малі, якщо взагалі зберігаються.
Є речі, які не компенсуються нічим іншим, аніж просто кількістю особового складу. Якщо ж ми вирішимо цю проблему, то це вже мінімум половина перемоги, притому з другою половиною – залізом, нам хоч якось допомагають союзники, хоч і ми також самі маємо що покращити. А от набрати людей нам ніхто і ніколи не допоможе, це суто наше завдання. І завдання саме для тилу.
На мою думку, забезпечити нам мільйонне поповнення не можливо ні лише “батогом”, ні виключно “пряниками”. Це не може зробити сама лиш держава, як апарат примусу – наше суспільство занадто вільне, аби вистачило голої “вертикалі”.
Потрібний двосторонній рух, де з одного боку саме тилове суспільство має докорінно змінити своє ставлення до мобілізації, та почати це змінене ставлення демонструвати, а водночас держава має почути поради суспільства щодо тих кроків, які мають бути зроблені назустріч кожному “мобіку”, щоб тилові люди з іншим настроєм ніж зараз направлялись до ТЦК, а їхні родини з гордістю їх проводжали, а не умовляли ухилитися. Ну і без жорстких та непопулярних заходів не обійтися, “закручування гайок” також є необхідним та виправданим.
І в першу чергу для потрібної нам ДОмобілізації слід вирішити питання ДЕмобілізації.
Я розумію командирів, які не хочуть відпускати найдосвідченіших бійців. Але є простий медичний факт – на війні люди зношуються, і зношуються швидко. Всі, хто воюють з весни та літа минулого року, вже за станом здоров’я далеко не найкращі вояки. Навіть з цих міркувань їх потрібно поступово вертати додому.
Але значно важливіший навіть не сам їхній стан, хай вже пробачать мені прагматизм та негуманність, а психологічний стан та мотивації тих кого слід мобілізувати їм на заміну.
Коли навесні 2022-го люди йшли воювати “до Перемоги!”, ніхто не уявляв собі це як кількарічну епопею. Здається, я був чи не першим, хто тоді написав що війна – марафон, а не спринт. Але навіть я, коли це писав, мав на увазі рік-півтора, а аж ніяк не роки. На фоні тодішніх “двох-трьох тижнів” мій прогноз виглядав похмурим.
Між тим ми наразі стоїмо перед необхідністю прийняти неприємний факт: ми зовсім не знаємо, як довго нам ще воювати. І це змушує дуже сильно переглянути багато що, зокрема питання терміну служби.
Мобілізуватись – в будь-якому разі непростий вибір. Але мобілізуватись на рік, півтора-два, чи нехай навіть три, та знати що після цього тебе замінить хтось інший, хто ці рік або три прожив за твоєю спиною, а ти вернешся в мирне життя – то одна історія. Купити квитка в один кінець, і воювати “до перемоги” – зовсім інша, незрівнянно важча.
Я не готовий сказати, який саме термін служби зараз був би оптимальним – для цього треба мати більше інформації про чисельний склад ЗСУ, аніж мені можна знати. Але сам факт необхідності встановити такий граничний термін для мене очевидний, і це мені видається першим і чи не головним кроком для успішної масової мобілізації.
Паралельно з цим кроком вартувало б і “закрутити гайки”, а саме закрити найбільшу прогалину у нашому мобілізаційному законодавстві – криміналізувати ухилення від військового обліку.
Наразі мобілізований боєць, навіть якщо він служить першу хвилину, вже не має права на втечу – це кваліфікується як злочин дезертирства. Натомість ухилення від військового обліку, відмова отримувати повістку, навіть втеча через вікно з ТЦК – адміністративне правопорушення, легше навіть за перевищення швидкості водієм. Ми мусимо на час дії військового стану прирівняти ухилення від обліку до дезертирства, із відповідним покаранням.
Звісно ж, при цьому процедури постановки на облік та отримання повістки слід максимально спростити, зокрема зробити їхню електронну версію в “Дії”.
Виправлення ситуації з обліком дозволить зокрема вирішити одне із найбільш болючих питань – вік мобілізованих. Зі зрозумілих історичних причин саме моє покоління “50+”, оті самі “раждьонниє в ес ес ес ер” (с), набагато повніше представлені на обліку у ТЦК, тоді як молодші покоління вже виросли в уявленні що то все непотрібна формальність. Між тим солдат віком за “полтінік” чи під “полтінік” вже суто фізично є далеко не найкращим бійцем, своє тіло та своє здоров’я на жаль не обдуриш, воно хочеш чи ні жорстоко нагадує про вік.
Я не пропоную набирати 18-річних дітей. Але найкращий солдат – це людина віком 25-35 років, вже достатньо доросла психологічно, але ще здорова фізично та придатна до важких навантажень. Між тим саме ця вікова категорія м’яко кажучи неповно представлена в системі військового обліку.
Ну а на додаток до цих двох головних кроків на мою думку слід вжити ще деякі заходи, кожний з яких сам по собі не є вирішальним, але разом вони як мені здається дозволять кардинально змінити ситуацію з поповненням лав ЗСУ.
Для початку варто чим скоріше відмінити наказ Генштабу від липня минулого року, який забороняє ТЦК мобілізовувати людей за відношенням від військової частини. Тобто якщо є ВЧ, де я хотів би служити, та де готові мене взяти, і я приходжу до ТЦК із відповідним папером з ВЧ, наразі мене пошлють. Притому пошлють не додому, а в іншу ВЧ, яку в цей момент комплектує мій ТЦК. І справа не у поганому воєнкомі – у воєнкома є пряма заборона ГШ направити мене за відношенням, і звісно ж він цю заборону не порушить.
Я розумію мотиви, з яких ГШ віддав цей наказ – надто багато було бажаючих отримати відношення з тилових частин.
Однак по-перше, ці частини все одно також мають бути укомплектовані кимось, і мають виконувати свої функції. Зрештою, за нормами армії США на одного бійця на “передку” припадає 11 (прописом: одинадцять!) військовослужбовців у всьому ланцюжку забезпечення воюючої армії. Звісно, ми не можемо собі дозволити таке співвідношення, але ж в будь-якому разі кількість “сапорту” в рази перевищує кількість бійців на “нулях”, і це об’єктивна необхідність.
Але якщо це аж надто когось дратує – ок, на крайняк можна дозволити мобілізацію по відношенню лише на бойові посади у бойових частинах. Але це точно треба дозволити, і дати частинам право самим здійснювати рекрутинг, а не лише чекати тих, кого до них пришлють ТЦК.
Досвід “Гвардії Наступу”, “Азову” та Третьої Штурмової переконливо доводить, що в країні не закінчились не лише люди, готові мобілізуватись по повістці, але навіть добровольці.
Третя Штурмова наразі не те що не має проблем з кандидатами, навпаки, ще робить конкурс та відбирає далеко не всіх! Цей контраст з більшістю частин, укомлектованих в середньому на 60%, притому далеко не найздоровішими фізично, переважно літніми “мобіками”, показує що потенціал добровільних захисників в Україні досі значний. Але люди не хочуть “купляти кота в мішку”, бояться потрапити під команду якогось доморощеного “жукова” (будемо чесними – їх на жаль у ЗСУ вистачає), а воліють знати під яким командуванням та з ким разом підуть у бій, і це бажання нормальне.
А ще дуже важливо трохи змінити систему розподілення мобілізованих по посадах у ЗСУ, хоч це технічно і не так просто зробити, на відміну від попередніх кроків. Слід враховувати цивільні скіли та досвід людини, а не лише її формальний ВОС (військово-облікову спеціальність). Наразі хто б ти не був – айтівець, менеджер, бізнесмен, майстер-ремонтник тощо – якщо тільки ти не маєш якогось специфічного ВОС, ти підеш солдатом у піхоту. Натомість на управлінські посади дістануть з нафталіну відставників совкового розливу, а айті послуги взагалі будуть шукати невідомо де та як.
Ми дійсно можемо собі дозволити розкіш розкидатись людьми із цінними професійними навичками, лише тому що це не відбито рядком у воєєніку? Чи все ж повинна бути певна відповідність тому, що людина робитиме на війні, з тим що людина взагалі вміє робити?
Чомусь ТЦК очевидно, що тракториста краще направити водити або ремонтувати бронетехніку, дальнобійник у цивільному житті має у армії водити тягачі чи бензовози, а професійний кухар швидше за все у війську також годуватиме бійців. Але цей самий підхід не поширюється на безліч інших цивільних скілів, не менш необхідних ЗСУ у сучасних умовах.
Не популярний, але також на мою думку необхідний крок – відміна відстрочки здобувачам другої та третьої вищої освіти. Я не вважаю, що всі хто зараз її здобуває, обов’язково ухилянти (хоч статистика збільшення вступу у 2022 та 2023 дуже красномовна). Може хтось дійсно випадково саме зараз дозрів до отримання іншого фаху. Соррі, але наразі це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. На час дії воєнного стану відстрочка має бути скасована, натомість має бути надана академвідпустка на весь термін служби, щоб після війни не було потреби перевступати.
Лише один цей крок дасть армії десятки тисяч чоловіків, переважно “правильного” віку, якраз від 30 до 40. Притому всі ці люди вже мають першу вище освіту, тож їх можна всіх відправляти на тримісячні офіцерські курси, і отримати велику кількість молодших лейтенантів – командирів взводів та відділень. Якщо цей крок зробити безпосередньо зараз, перед зимовою сесією, то якраз прямо після неї можна буде оформити академвідпустки всім цим призовникам, і отримати значне поповнення лав ЗСУ не поступово, а за одну коротку хвилю, що саме по собі дає ряд переваг.
Ну а якщо війна затягнеться ще значно довше, слід бути готовим до того, що можливо доведеться скасувати відстрочку також для здобувачів ступеня магістра, навіть при першій освіті. По закінченні бакалаврату доведеться піти воювати, можливо також через офіцерські чи сержантські курси, а в магістерці навчатись вже потім, із здобутим бойовим досвідом.
Щодо кроків, які можуть дати значне поповнення лав ЗСУ за короткий термін, я б розглянув ще деякі дуже прості заходи, проти яких звісно виступатиме ціле професійне лобі, але які на мою думку також є необхідними.
Скажіть, ми реально потерпаємо від засилля злочинців? Ми боїмось вийти з дому, бо нас там чекають озброєні банди? Ні? То можливо нас у воєнний час важливіше захистити від навали орди, а не від шахраїв чи хуліганів? І може саме на це варто спрямувати хоча б частину від чверті мільйона поліцейських?
Так, чверть мільйона – це лише Нацполіція. А ще є ДБР, СБУ (яке м’яко кажучи не все задіяне на пошуку російських шпигунів, зрадників та диверсантів), НАБУ, НАЗК, прокуратура, фіскальна поліція, митниця, суди, судова охорона та охорона в’язниць, загалом щонайменше півмільйона здорових мужиків із табельною зброєю.
Ні, я не вважаю, що на час війни треба скасувати захист правопорядку та правосуддя. Але ж кількість правоохоронців мені видається м’яко кажучи не відповідною реальним потребам, особливо порівняно із потребою в людях на війні.
На крайньому засіданні судилища над Червінським тільки в залі суду охорону здійснювали 32 бійця, тобто взвод повного складу, а ще два взводи чергували у дворі в “автозаках” – тобто разом була задіяна повна рота (!) особового складу. На фронті зараз складно знайти роту, укомплектовану не те що на 100, а хоча б на 80 відсотків…
Відправка на фронт хоча б третини (не кажучи вже про половину) правоохоронців вирішила б купу проблем у комплектації армії, тим більше що ми говоримо про людей, які регулярно проходять медкомісії, здають нормативи фізпідготовки, володіють хоча б базовими навичками поводження зі зброєю, тобто мають завідомо кращу підготовку порівняно із середнім цивільним “мобіком”. Це так само потенційні сержанти та молодші офіцери, яких так гостро не вистачає на фронті.
А щоб можна було зменшити кількість тюремної охорони, та вивільнених бійців (а отут ми говоримо саме про бійців у повному сенсі, дуже непогано навчених та озброєних) відправити воювати, можна паралельно дозволити в’язням, засудженим за не найтяжчі злочини, замість відбуття покарання піти спокутувати провину перед суспільством на фронті. Наразі таке можливо лише для засуджених АТОшників, і то процедура отримання судового рішення про дозвіл відправитись на фронт нагадує кілька кіл пекла та займає довгі місяці. Натомість наші вороги саме звільненими в’язнями взяли Соледар, Бахмут, та наразі дотискають Авдіївку.
Так, всі ці речі – непопулярні. Але війна – це не про популярність, а про виживання. Альтернативою великій потужній мобілізації для нас є лише програна війна. При тому нам не дадуть ніяких компромісів, ніхто з нами не “зустрінеться посередині” – в разі слабкості нас просто знищать.
Пройшов час гібридних “спецоперацій”, Росія не приховує наміру раз і назавжди вирішити “українське питання” – саме в тому сенсі, як Гітлер казав про остаточне вирішення питання єврейського. Якщо це для нас краще, аніж піти на непопулярні кроки та мобілізуватись – ну значить ми заслуговуємо, щоб наше питання вирішили.
Колись наші предки вже зробили подібний хибний вибір. УНР була чудовою демократичною країною, навіть надто демократичною. Вона не провела мобілізацію, а добровольців, готових за неї померти, виявилось не достатньо багато. УНР окупували росіяни, і через декілька років ті самі прості українці, які пересиділи війну по домівках, і не ризикнули життям за свою країну, масово помирали страшною смертю у ГУЛАГУ та на засланні, вмирали від голоду, божеволіли та їли власних дітей… Можливо цей досвід навчив нас, що піти на фронт – не найстрашніше, що може трапитись із людиною? Найближчий час покаже, чи засвоїли ми цей урок.
Між іншим, ми тут говоримо про тривалість війни та про мобілізацію як про нібито не пов’язані між собою речі. Натомість вони дуже пов’язані. Нас не настільки мало, щоб фронт обвалився і окупанти прямо завтра знову поперли на Київ. Але нас не вистачає на створення чисельної переваги, щоб як слід натиснути та “винести” окупантів за парєбрік. Тож при нинішніх темпах “вялотекучої” недомобілізації війна триватиме ще довго, аж до повного виснаження наших людських ресурсів та терпіння західних союзників (див. вище про російський план “пабєди”). Потужна ж мобілізація в декілька послідовних хвиль значно збільшує шанси не лише взагалі закінчити війну нашою перемогою, але і зробити це в більш-менш осяжні терміни, можливо навіть до омріяного Кремлем 2025-го року.
Втім, мобілізувати слід не тільки людей, але і всі інші ресурси.
