Після масованих ракетних обстрілів і атак іранськими безпілотниками по українській столиці, її мешканці демонструють рішучість відновити місто і рухатися далі й тільки до перемоги у війні з Росією, якій активно допомагають диктаторські режими в Білорусі та Ірані.
Російська ракета утворила величезну вирву на центральному перехресті в центрі Києва. Але вже через день десятки дорожніх робітників розкидали гарячий асфальт, щоб залатати це місце. На дитячому майданчику неподалік, де ракета влучила в гойдалку, діти, граючись на сонці, ганяли один за одним вгору і вниз по крутих схилах кратера від вибуху. Про це пишуть Економічні новини з посиланням на The New York Times.
Шквал російських атак останнім часом сколихнув українську столицю: минулого тижня було завдано низку ракетних ударів, а в понеділок по місту вдарили безпілотники, в результаті п’яти ударів загинуло щонайменше чотири людини.
Безумовно, нові удари посилили відчуття тривоги. Але вони також пробудили почуття непохитності і нескореності, а також переконання в тому, що Київ мусить продовжувати рухатися тільки вперед. Дійсно, коли в понеділок вранці сирени повітряної тривоги нарешті замовкли, багато людей вийшли з підземних укриттів і попрямували на роботу. “Ворог може атакувати наші міста, але він не зможе нас зламати”, – сказав Президент Володимир Зеленський у своїй заяві в понеділок.
Навіть коли рятувальники все ще розбирали завали, жителі говорили про гнів і непохитну рішучість.
“Що з цього вийшло, так це єдність”, – сказала 86-річна Юлія Олександрівна, професор на пенсії, яка живе поруч з житловим будинком, який частково обрушився в понеділок. “Ми всі тут разом”, – додала вона, оглядаючи пошкодження.
Інші українські міста вже тривалий час потерпають від постійних ударів російських військ. Після облоги на початку війни Київ отримав тривалий перепочинок. Але зараз сирени повітряної тривоги і ракетні удари повернулися і до Києва.
Такі атаки залишили по собі глибокі шрами. І деякі речі неможливо відновити.
Оксана Леонтьєва, 36-річна київська лікарка, загинула минулого понеділка по дорозі на роботу, коли в її машину влучила ракета. Але вже через кілька днів на перехресті, де стався вибух, майже не залишилося слідів руйнувань, а весь цей жах був замаскований свіжим асфальтом.
Доктор Леонтьєва була серед десятків людей, які загинули по всій країні протягом останнього тижня, коли ракетні удари та удари безпілотників обрушилися з неба на міста, розташовані далеко від лінії фронту. І для людей, які знаходять своїх близьких серед загиблих на війні, латання дороги або відновлення освітлення мало чим полегшить біль.
На похоронах д-ра Леонтьєвої у п’ятницю її хрещений батько, 70-річний Олександр Іванов, сказав, що він намагається зрозуміти, як вона могла зіткнутися з таким насильством по дорозі на роботу.
“Я просто не можу переварити це у своїй голові”, – сказав пан Іванов, плачучи. “Це жахлива і сумна трагедія, яка вразила всіх нас, коли ми не були до неї готові”.
Пан Іванов служив в армії разом з батьком д-ра Леонтьєвої в колишньому Радянському Союзі. “Ми були військовими, а тепер гинуть наші діти”, – сказав пан Іванов. “Зараз два колись братніх народи воюють між собою. Це те, що нам принесла політика”.
У п’ятницю ті, хто оплакував доктора Леонтьєву, тримали свічки у традиційних українських вишиванках, які ловили жовтий віск, коли він стікав. Її друзі проходили повз її могилу, поклавши руки на глянцеву дерев’яну труну. Копачі насипали замулену білу землю і поклали на могилу хризантеми.
Лікарі та медичні працівники були серед присутніх, віддаючи шану одному зі своїх. Доктор Леонтьєва, яка спеціалізувалася на лікуванні дитячих онкологічних захворювань, тільки-но відвезла свого 5-річного сина до школи і їхала до лікарні, коли її життя обірвалося.
Її син Гриша залишився сиротою, його батько помер від крововиливу в мозок минулого року.
Під час поховання колеги згадували її як відданого лікаря і матір, яка в перші місяці війни ночувала в дитячій лікарні “Охматдит” у центрі Києва, щоб доглядати за своїми пацієнтами.
Лікарня повідомила, що вона була третім співробітником, який загинув під час терористичних атак Росії на цивільне населення столиці з початку війни. Дві медсестри загинули в березні, коли російські війська атакували північні передмістя Києва.
Проте робота в лікарні ніколи не припинялася. Минулого понеділка, навіть коли на місто падали ракети, діти, які ховалися в розлогих підвалах, отримували лікування від раку, а лікарі проводили огляди недоношених дітей, яких везли в інкубаторах.
Більшість вибитих вікон навколо перших місць вибухів у центрі Києва вже були заклеєні пластиком або забиті дошками, коли через тиждень почалися нові удари. Покручені уламки пошкоджених фасадів були складені в акуратні купи. І хоча розбите скло здебільшого підмітають, крихітні осколки час від часу потрапляють на гумову підошву взуття і скрегочуть під ногами, нагадуючи про те, що тут сталося.
У неділю літні чоловіки грали в шахи на столах, встановлених у парку Шевченка. 75-річна Людмила Гітровська, колишня вчителька української мови, приєдналася до групи жінок, які двічі на тиждень здійснюють швидку прогулянку парком.
“Моя донька живе у Швейцарії з родиною, я могла б переїхати туди, якби захотіла, але це наша земля, – сказала вона. “Я тут народилася, тут і помру”.
Місцеві жителі вигулювали собак неподалік, поруч з величезним кратером. Це місце, де колись стояла гойдалка, яка зараз несе шрами війни, але вже переобладнана для ігор.
У багатоквартирному будинку, розташованому поруч з місцем чергового авіаудару, з парковки швидко прибрали розбиті машини, а десятки волонтерів допомагали мешканцям прибирати сміття.
У будинку вибито майже всі вікна, а металеві вхідні двері зірвано з петель. Юлія Даценко, яка мешкає у цьому будинку, розповіла, що її мати отримала поранення, коли вибило вікна.
“Будинок і машина – це лише матеріальні речі, – сказала вона. “Головне, що ми всі в безпеці”. Але вона додала: “Вся Україна зараз тільки злішає”.
Ці настрої неодноразово лунали в Києві в дні, що минули після вибухів, в тому числі з вуст лідерів міста і країни.
І в понеділок, коли Київ знову прокинувся від сну – цього разу від характерного дзижчання безпілотників і вже знайомих вибухів, – рішучість мешканців була очевидною.
46-річний Сергій Остапенко працює в офісній будівлі енергопостачальної компанії “Укренерго”, яка постраждала від одного з ударів. Саме в момент обстрілу він йшов на роботу.
Він заявив, що роботи з відновлення повної енергетичної потужності країни не будуть зупинені останніми ударами.
“Я на 100 відсотків впевнений, що ніщо не змінить нашу позицію і нашу волю до перемоги, – сказав він. “І не важливо, удари чи ні, ми будемо йти вперед”.
Пані Олександра, професор на пенсії, народилася в Росії, але останні 60 років живе в Києві. Вона сказала, що будь-які заяви з Москви про те, що конфлікт є лише “спеціальною військовою операцією”, або що в Україні переслідують російськомовних, є брехнею, і підкреслила: “Тепер я ненавиджу свою Батьківщину”.
“Ненавиджу – це занадто м’яко сказано. Я ненавиджу їх всією душею!” – сказала вона про російські війська. “Я їх просто ненавиджу”.
Пані Олександра сказала, що сирени нагадали їй, коли їй було п’ять років і вона була змушена тікати з дому разом з родиною під час Другої світової війни. У понеділок вона сховалася у підвалі з власним маленьким онуком, намагаючись відволікти його, поки вони перечікували сирени повітряної тривоги.
Але потім вона була налаштована продовжити цей день у звичному режимі.
“Тож ви можете собі уявити, так почалося моє життя і так воно закінчується”, – сказала вона, – “під “музику” сирен повітряної тривоги”.
