Горбачов був російським лідером іншого типу - тим, з ким Рональд Рейган та Маргарет Тетчер могли вести справи.
Михайло Горбачов, колишній президент Радянського Союзу, який помер у віці 91 року, був людиною, чиї реформи у 1980-х роках призвели до розпаду СРСР та закінчення холодної війни. Познайомивши Східний блок, і весь світ, з термінами “гласність” та “перебудова”, він дав зрозуміти, що марксистсько-ленінське політичне бачення 70-річної давності було переможено ринковим капіталізмом. Про це пише The Telegraph, інформують Економічні новини.
Коли 1985 року його було призначено Генеральним секретарем Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС), Горбачов успадкував морально корумповану систему, що перебувала у термінальному занепаді, і він знав, що зміни – це єдиний вихід.
У дусі гласності (відкритості) він звільнив політичних в’язнів, дозволив відкриті дебати та вибори за участю кількох кандидатів, надав людям ширші можливості для подорожей та еміграції, припинив релігійне придушення, вивів радянські війська з Афганістану, обмежив російський експансіонізм та поклав край холодній війні, надавши свободу жителям Східної Європи та сприяючи возз’єднанню Німеччини.
Працюючи з такими реформаторами, як Едуард Шеварднадзе та Олександр Яковлєв, Горбачов показав, що він був радянським лідером іншого типу – тим, з ким Рональд Рейган, Маргарет Тетчер, Гельмут Коль та Джордж Буш-старший могли “вести справи”.
Цей процес аж ніяк не був безболісним, і сам Горбачов так і не зрозумів, які сили він розв’язав. У той час як держави-сателіти Східної Європи вимагали своєї свободи, сам Радянський Союз почав розпадатися, оскільки республіки, які входили до його складу, вимагали своїх прав на самовизначення. У серпні 1991 року Горбачова було тимчасово відсторонено від влади групою прихильників жорсткої лінії, які взяли його та його родину у заручники на дачі в Криму.
Хоча змова швидко розпалася, Горбачов так і не відновив свій колишній авторитет. Він повернувся до Москви, де йому було надано напрочуд теплий прийом, але країна стала зовсім іншою. За його відсутності новим національним героєм став російський президент і колишній протеже Горбачова Борис Єльцин, який згуртував масову опозицію перевороту.
Хоча Горбачов був відновлений на посаді президента, він нічого не міг зробити, щоб зупинити темп подій, коли одна республіка за іншою оголошували про незалежність. Тим часом Єльцин почав прибирати до рук те, що залишилося від органів радянської влади.
Остаточного удару було завдано 1 грудня, коли Україна, друга за значимістю республіка Радянського Союзу після Росії, проголосувала за незалежність. 17 грудня Горбачов прийняв факт, що відбувся, і неохоче погодився з Єльциним розпустити Радянський Союз. Через чотири дні лідери 11 з 12 республік, що залишилися в Союзі, попередньо прийняли відставку Горбачова. Він залишив свою посаду у день Різдва 1991 року.
Горбачов був першим радянським лідером, який керувався реалізмом, а не ідеологією, однак, хоча він послабив контроль центру, його метою був порятунок Радянського Союзу, а не його руйнування, і він залишався вірним комуністичному ідеалу.
У своїх мемуарах, опублікованих у 1996 році, він писав: “Комуністична ідеологія в чистому вигляді схожа на християнство. Її головні ідеї – братерство всіх народів незалежно від їхньої національності, справедливість і рівність, мир і припинення ворожнечі між народами”. Це правда, що комунізм використовувався для маскування тоталітарного режиму. Але за своєю суттю комунізм – гуманістична ідеологія, і він ніколи не мав нічого спільного з людиноненависницькою ідеологією фашизму».
До кінця життя він продовжував вірити в те, що існує освічена версія комунізму, яка може протистояти спокусам тоталітаризму.
Таким чином, за будь-якими об’єктивними стандартами, Горбачов зазнав невдачі у своїй кар’єрі політика та закінчив свої дні розчарованим, маргінальним діячем. Проте, якби не він, Радянський Союз міг би існувати й досі. У цьому сенсі його кар’єра має бути оцінена як неперевершений успіх. Велика іронія полягає в тому, що Горбачов не прагнув ні загибелі комунізму, ні розпаду Радянського Союзу, але на Заході його стали вважати героєм за те, що він забезпечив і те, і інше.
Незадовго до своєї відставки, у відвертому інтерв’ю в журналі “Літературна газета”, Горбачов з подивом послався на християнське божество у заяві про свою віру в старий СРСР: “Навіть Ісус Христос”, – сказав він, – не зміг розв’язати узи, які пов’язують народи Радянського Спілки. Але на той час його вже ніхто не слухав.
Михайло Сергійович Горбачов народився російської селянської сім’ї 2 березня 1931 року у селі Привільне Ставропольського краю на Північному Кавказі. Його дід був членом партії і став головою першого колгоспу, створеного в Привільному в 1931 році, хоча це не завадило йому бути заарештованим за хибним обвинуваченням у 1930-х роках і відправленим у внутрішнє заслання до Сибіру.
Його батько також був комуністом і працював машиністом на місцевій тракторній станції до вторгнення вермахту до цього району у 1942 році.
До 15 років Михайло керував комбайном на тій же тракторній станції, а 1949 року, після рекордного врожаю зерна, був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора – рідкісна відмінність для 18-річного підлітка. Член ВЛКСМ, він був обраний кандидатом у члени Комуністичної партії у 1950 році, а у 1952 році став її дійсним членом.
Гарні партійні та шкільні оцінки забезпечили йому місце у Московському університеті, де він вирішив вивчати право. На той час це був досить оригінальний вибір: юриспруденція зберігала певний рівень академічної майстерності і, крім того, давала можливість студентам отримати підготовку з риторики.
Під час навчання в університеті, з 1950 по 1955 рік, Горбачов жив в одній кімнаті зі Зденеком Млинаром, який згодом став відомим під час Празької весни 1968 року. Млинар вважав Горбачова природженим лідером, але інші однокурсники були не настільки компліментарні, відзначаючи його безжальні амбіції і напівсерйозне протистояння антисемітським ексцесам останніх сталінських років.
Хоча він був комсомольським організатором юридичного факультету, Горбачову, схоже, не запропонували роботу в Москві після закінчення університету, і він, звісно, ніколи не займався юридичною практикою. Натомість він повернувся до свого сімейного будинку на Північному Кавказі і зайнявся комсомольською роботою.
Наступний 1956 став поворотним у його житті. Він став комсомольським ватажком у Ставрополі і одружився з Раїсою Титоренко, донькою залізничника, з якою він познайомився на заняттях з бальних танців в університеті в Москві. У 1957 році Раїса народила їхню єдину дитину, Ірину, а потім знайшла роботу викладача в місцевому політехнічному інституті.
Протягом наступних чотирьох років, з 1958 по 1962 рік, Горбачов працював заступником завідувача відділу пропаганди та агітації Ставропольського крайкому комсомолу, потім другим секретарем і, нарешті, першим секретарем.
Він став членом бюро Ставропольського крайкому партії (крайкому). Його швидке просування службовими сходами частково було результатом успіху: він вступив у контакт з чиновниками, які цінували його організаторські та пропагандистські здібності.
1962 року він залишив комсомольську роботу і став партійним організатором. У його віданні перебувало близько 30 колгоспів та радгоспів, які він об’єднав у територіальне об’єднання. Це був ризикований крок, але погода була прихильною, і виробництво злетіло. Тим часом гостре усвідомлення Горбачовим необхідності набуття технічних знань у галузі сільського господарства змусило його вступити на факультет економіки сільського господарства Ставропольського сільськогосподарського інституту. Оскільки він не міг навчатися очно, він навчався заочно і закінчив інститут у 1967 році.
Горбачов провів у полі лише один сезон, перш ніж був призначений керівником відділу партійних органів Ставропольського крайкому. Це була ключова посада, оскільки вона давала йому право голосу по всіх призначеннях у краї. Ставрополь з його численними курортами та санаторіями відвідували багато високопоставлених партійних чиновників, тому він також дедалі частіше контактував з Москвою та КДБ. Серед тих, з ким він підтримував зв’язок на той час, був Юрій Андропов, майбутній лідер партії.
Коли Брежнєв змінив Хрущова на посаді лідера партії, Федір Кулаков, перший секретар Ставропольського крайкому, переїхав до Москви і в 1965 став секретарем ЦК з сільського господарства.
Новий перший секретар Ставропольського крайкому, Єфремов, не вважався людиною Брежнєва і протримався лише чотири роки, після чого 1970 року на його місце було призначено Горбачова, який за цей час піднявся до другого секретаря Ставропольського крайкому.
Посада першого секретаря надавала Горбачову право бути членом Центрального комітету (ЦК) КПРС. На XXIV з’їзді партії 1971 року його було обрано повноправним членом. До 40 років він входив до числа 300 найкращих комуністів СРСР.
1970 року Горбачов також був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. З 1970 по 1974 він був членом комісії з охорони природи, з 1974 по 1985 – головою комісії у справах молоді, а в 1984-85 роках – головою комісії з міжнародних справ.
Його прорив у партійні справи країни стався 1978 року, коли він змінив Кулакова на посаді секретаря ЦК із сільського господарства. Наступного року його було обрано кандидатом у члени Політбюро, а через рік – повноправним членом.
Наступне велике підвищення Горбачова відбулося в 1982 році, коли помер Брежнєв та його змінив Андропов, який сам був смертельно хворий. Новий лідер був високої думки про таланти Горбачова і зробив його секретарем ЦК з економіки, кадрів та сільського господарства. Горбачов використав цей пост для формування дедалі сильнішого профілю в Центральному комітеті. Майстер тактики був у процесі становлення; йому вдавалося просувати свої радикальні ідеї, не відштовхуючи надто багатьох впливових колег.
Після смерті Андропова його важко протягнув на вищу посаду Костянтин Черненко, який теж був смертельно хворий. Але незабаром він став фактичним заступником Черненка і, як такий, додав до своїх секретарських обов’язків ідеологію та глобальні комуністичні справи.
11 березня 1985 року Горбачов успішно відбився від викликів Григорія Романова та Віктора Гришина і був обраний Генеральним секретарем КПРС.
Як і належить радянському лідеру, він відразу ж виступив із засудженням недоліків попереднього керівника. Він назвав брежнєвську епоху періодом “застою”, заявивши, що марксистсько-ленінська модель у Радянському Союзі перебуває у незворотному занепаді: країна не змогла розробити життєздатну соціалістичну альтернативу ринковому капіталізму.
Але перший рік перебування Горбачова при владі показав йому, що криза була не тільки економічною. Економічна реформа, вирішив він, не може бути проведена без реформування політичних структур: так почалася перебудова, за якою пролунала гласність.
Ці програми реформування мали подолати апатію радянського населення, а також заохотити критику бюрократії. Це, крім іншого, дало б йому “боєприпаси” у боротьбі за порятунок від закоренілих брежнєвських апаратників.
Однією з його перших ініціатив на посту партійного лідера стала боротьба з майже ендемічним алкоголізмом у радянському суспільстві. Його зусилля, як він сам визнавав, швидко дали зворотний ефект: “бісову горілку” можна було так само легко видалити з російського життя, як подорож “Ладою” на Місяць; а заборона на алкоголь призвела лише до вибуху нелегального пивоваріння та злочинності.
У грудні 1988 року він керував розпуском старої Верховної Ради та замінив його З’їздом народних депутатів та меншим за чисельністю, постійно діючим законодавчим органом – новою Верховною Радою. Вибори 1989 року – лише частково вільні, але вражаючий відхід від традицій – започаткували процес політичної підзвітності.
Спосіб його власного обрання – З’їздом народних депутатів СРСР – на новостворену посаду виконавчого президента у травні 1989 року ознаменував собою не такий значний крок уперед. Він використав свій вплив, щоб забезпечити собі безпартійність; і оскільки він хотів, щоб Анатолій Лук’янов був його заступником, він також ухвалив, що Лук’янов має бути безпартійним – аргументуючи це тим, що це також є прийнятою практикою у Сполучених Штатах. До кінця 1989 року він сформував політбюро, яке обіцяло бути більш-менш співчутливим до його справи.
Вдалині від будинку Горбачов швидко перетворювався на одну з мегазірок світової політики. Людина, чиї промови були такими ж похмурими, як у Брежнєва, перетворився на красномовного пропагандиста повної перебудови відносин Радянського Союзу із зовнішнім світом, а також на веселого, вдумливого та жартівливого супротивника західних лідерів.
Особливо теплі відносини склалися в нього з прем’єр-міністром Великобританії Маргарет Тетчер, яка насолоджувалась їх жвавими політичними поєдинками. Якось у Кремлі, поки їхні чиновники штовхали підбори на вулиці, вони сперечалися дев’ять годин поспіль, не залишивши місіс Тетчер часу переодягтися у вечірню сукню для бенкету у Кремлі.
Дружина Горбачова, Раїса також відіграла важливу допоміжну роль у його піднесенні за кордоном. На відміну від своїх мовчазних, манірних попередників, вона насолоджувалася своєю роллю першої леді. Чоловік називав її “мій генерал” і говорив, що обговорює з нею всі, навіть найделікатніші політичні питання. Освічена, розумна і завжди добре одягнена, Раїса здавалася ходячим втіленням переваг трансформації капіталістичної економіки.
Однак це принесло їй не більше заслуг перед гнобленими російськими жертвами комунізму, ніж успіх Горбачова на світовій арені. До кінця 1989 року, після майже п’яти років економічної перебудови, гостра нестача основних продуктів харчування призвела до відновлення нормування, і Горбачов був змушений визнати, що відчутного поліпшення життя в Росії не відбулося.
У той же час, хоча номінально його позиції було посилено новою президентською посадою, Горбачов викликав глибоке невдоволення серед партійного керівництва. Номенклатура, яка обіймала ключові посади у державі та економіці, була категорично проти гласності та перебудови, які мали на увазі вилучення влади у комуністичної партії та передачу її республікам та місцевим Радам.
Військові теж були стурбовані як його ініціативами з роззброєння, так і рухом за незалежність у різних республіках, що, на їхню думку, послаблювало безпеку Радянського Союзу. Нове законодавство, спрямоване на розвиток приватного підприємництва, глибоко не подобалося чиновникам, котрі боялися втратити владу та привілеї, і навіть роботу.
Охоплений критикою з усіх боків, Горбачов, здавалося, не визначився із напрямком, у якому він хотів би рухатися. У березні 1990 року, на вимогу його радикальних радників, статтю 6 Конституції СРСР, яка забезпечувала Комуністичній партії провідне становище у державних та громадських організаціях, було скасовано.
Через три місяці, на 28-му з’їзді партії, Політбюро було реструктуровано та вихолощено, Центральний комітет було скорочено за чисельністю та обмежено тими, хто обіймав партійні пости або був рядовим членом партії. Проте у жовтні Горбачов підтримав свого прем’єр-міністра Миколу Рижкова, чий п’ятирічний план на період 1991-95 років повернувся до концепції жорсткого централізованого планування та ухилився від приватизації та цінових та ринкових реформ.
Наслідували й інші зловісні ознаки. У грудні 1990 року старий друг і союзник Горбачова Едуард Шеварднадзе, архітектор його реформістської зовнішньої політики, подав заяву про відставку, а радянський лідер згодом втратив інших близьких прихильників, таких як Олександр Яковлєв. Потім Горбачов ще більше поглибив розрив із радикальним табором, забезпечивши обрання реакціонера Геннадія Янаєва своїм віце-президентом – пост, який спочатку призначався для Шеварднадзе.
Шеварднадзе пішов у відставку із драматичним попередженням кремлівським реформаторам про неминучу диктатуру. Через два місяці його слова трагічно підтвердилися, коли радянські танки увірвалися до Вільнюса в Литві, і в ході побоїща, що відбулося після цього, загинуло 20 людей.
Репресії у країнах Балтії змусили навіть західних лідерів применшити свою підтримку радянського лідера, який кількома місяцями раніше отримав Нобелівську премію миру. Коли Горбачов спробував зняти з себе відповідальність за злочини, всі хотіли йому вірити – і, в якомусь сенсі, могли. На папері він мав більшу владу, ніж будь-який з його попередників, але його авторитет був підірваний.
Якби 1989 року відбулися вільні вибори, Горбачов цілком міг би стати президентом СРСР. Але до 1991 року було вже надто пізно, і він був змушений визнати обрання Бориса Єльцина президентом Росії після того, як зробив усе можливе, щоб не допустити його приходу до влади.
28 березня, день, коли він санкціонував відправку 50 000 солдатів на вулиці Москви, щоб зупинити демонстрацію на підтримку Єльцина, став останньою краплею у його погіршенні відносин з народом, а його нездатність запобігти продовженню демонстрації розлютила прихильників жорсткої лінії. Серед лідерів спроби перевороту наприкінці цього року був Геннадій Янаєв, людина, яку Горбачов призначив віце-президентом за шість місяців до цього.
Мало хто міг звинуватити потенційних путчистів, коли вони заявили: “Смертельна небезпека нависла над нашою великою Батьківщиною! Політика реформ, започаткована М.С. Горбачовим, з низки причин зайшла в глухий кут. Країна, по суті, стала некерованою”.
Після звільнення з посади президента в 1991 році Горбачов залишався осторонь, іноді гірким спостерігачем ельцинських і путінських років і запеклим критиком необмеженого капіталізму епохи олігархів, який зробив мільярдерами небагатьох, але залишив без засобів для існування багатьох росіян.
Він зробив кілька спроб повернутися в політику – жодна з них не мала успіху. Після невдалої спроби балотуватися на пост президента у 1996 році він заснував Соціал-демократичну партію Росії, але у 2004 році пішов у відставку через внутрішні розбіжності. У 2007 році він заснував нову політичну партію під назвою “Союз соціал-демократів”, а наступного року заявив про свій намір повернутися до політики разом із колишнім співробітником КДБ Олександром Лебедєвим у Незалежній демократичній партії Росії. Із цього нічого не вийшло.
Горбачов продовжував знаходити тепліший прийом за кордоном, ніж удома, навіть якщо міжнародна популярність іноді діставалася ціною його гідності. (У 1997 році він з’явився разом зі своєю онукою Анастасією у телевізійній рекламі Pizza Hut).
У 1992 році він заснував Горбачов-Фонд у Сан-Франциско і став членом Римського та Мадридського клубів – незалежних некомерційних організацій, що складаються з 81 демократичного колишнього президента та прем’єр-міністра з 57 різних країн.
Горбачов був спустошений, коли його дружина Раїса померла 1999 року після довгої боротьби з лейкемією, і зізнався, що деякий час він загравав з думками про самогубство. У 2006 році він заснував Фонд Раїси Горбачової, благодійну організацію, яка займається допомогою хворим на рак та фінансуванням досліджень для пошуку ліків.
У 2009 році він випустив альбом під назвою “Пісні для Раїси”, щоб зібрати гроші для фонду, з добіркою російських балад, виконаних самим Горбачовим у супроводі російського музиканта Андрія Макаревича.
Іноді західні газети вдавалися до спекуляцій про те, що Горбачов, можливо, знайшов релігію. Наприклад, у 2008 році, під час візиту до Ассізі, він сказав: “Святий Франциск для мене – це alter Christus, інший Христос. Його історія зачарувала мене і відіграла фундаментальну роль у моєму житті. Саме через Святого Франциска я прийшов до Церкви, тому було важливо, щоб я відвідав його могилу”.
Однак через кілька днів він заявив російському інформаційному агентству “Інтерфакс”: “В останні кілька днів деякі ЗМІ поширюють фантазії – я не можу використовувати інше слово – про моє таємне католицтво. Щоб підбити підсумок і уникнути непорозумінь, дозвольте мені сказати, що я був і залишаюся атеїстом”.
Дочка Михайла Горбачова пережила його.
Михайло Горбачов, народився 2 березня 1931 року, помер 30 серпня 2022 року.
