Відомо, що московську агресію проти України та відчайдушний опір України цій агресії дуже багато хто у світі прагне використовувати у своїх інтересах. Захід зацікавлений, щоб Україна ціною крові та руйнувань якнайсильніше виснажила Росію. Такий інтерес має і Китай. Але є ще один самобутній інтересант, який використовує розв'язану Путіним в Україні страшну за кровопролиттям і руйнуванням війну у своїх інтересах, – це Туреччина та її лідер Реджеп Тайіп Ердоган.
Політика Ердогана щодо війни в Україні містить усе – шкурний економічний інтерес, пошук політичних дивідендів як внутрішніх електоральних, так і міжнародних, а також міркування піару, престижу, амбіцій особисто Ердогана та його режиму.
Позиція Туреччини виглядає більш ніж дивно.
З одного боку, Туреччина та її правлячий режим начебто підтримує Україну у боротьбі з агресором, навіть постачає озброєння для української армії.
З іншого боку, Туреччина залишається одним із найсерйозніших торговельно-економічних та геополітичних партнерів Москви, а Ердоган регулярно зустрічається з Путіним, який перебуває у майже повній політичній ізоляції. Причому Туреччина, нагадаємо, є членом НАТО, найважливішим торговим партнером Туреччини є Євросоюз, а країни НАТО та ЄС запровадили проти Росії санкції, до яких Ердоган не приєднався, і йому ніхто нічого зробити не може.
Такі чудеса еквілібристики ніякий цирк продемонструвати не в змозі, але з цієї «багатовекторності» Ердоган прагне витягти і вже здобуває серйозні дивіденди різного характеру.
Навіщо до нас приїжджав Ердоган
Для початку слід дуже коротко сказати про останній візит Ердогана до України та його зустріч із Зеленським за зачиненими дверима, де нібито Ердоган передав умови припинення війни, які висуває Москва.
Чутки про це з’явилися напередодні приїзду Ердогана. Діапазон «мирних пропозицій» передбачався якнайширший: від тимчасового припинення вогню до мирного договору між Україною та Росією на основі якогось компромісу. Як можливі варіанти називався «корейський сценарій» з тимчасовим кордоном по лінії фронту, або «велика угода» Москви з Україною та Заходом, що включає відступ російських військ на лінію 23 лютого в обмін на згоду Києва на нейтральний статус, широку автономію для південного сходу , демілітаризацію прикордонних територій та інше, а з боку США та союзників – зняття з Москви санкцій.
Також ходили розмови про те, що Ердоган нібито привезе пропозиції Москви про особисту зустріч Зеленського з Путіним для вироблення «дорожньої карти» врегулювання конфлікту. Щоправда, важко сказати, як у самій Україні буде сприйнята така зустріч, так само як і те, про яку дорожню карту» можна вести мову, якщо з боку Москви має місце імперіалістична агресія, обтяжена масштабними злочинами проти людяності, але це вже окреме питання.
Нічого з цього за результатами переговорів у публічну площину не було винесено, залишившись на рівні чуток, втім, досить правдоподібних.
Туреччина та особисто Ердоган у всьому цьому мають відігравати роль посередника, що різко підвищить роль та авторитет Туреччини у регіоні та у глобальному вимірі. З низки причин, про які далі, це дуже важливо для Ердогана як у політичному, так і в економічному сенсі.
Загалом складається враження, що зустріч Ердогана та генсека ООН Гуттериша у Львові з Зеленським мала на меті насамперед зондування ґрунту напередодні якогось вікна можливостей для перемир’я, це вікно, як очікується, може виникнути в осінньо-зимовий період через загострення ситуації в Європі та в Україні.
Також існує думка, що Ердогану в принципі байдуже, яким буде формат можливого перемир’я. Для нього важливо, щоб цей процес йшов за його безпосередньої участі, під його контролем, за його посередництвом. Це дозволить підвищити авторитет як Ердогана та його режиму, так Туреччини загалом.
Навіть той факт, що «зернова угода» України щодо постачання на зовнішні ринки продовольства з українських чорноморських портів за діяльною участю Туреччини поступово збільшується, на руку Ердогану та його владі, хоча це зокрема, що мало впливає на геополітичний розклад у регіоні.
Ердоган – «головний біль» Заходу та особисто Байдена
Певні успіхи в реалізації такої політики, включаючи навіть розблокування постачання зерна з українських портів, було б неможливим без тісних і довірчих відносин Туреччини з Москвою, перш за все, між Ердоганом і Путіним. Вони часто зустрічаються. Зокрема, у липні у Тегерані відбувся тристоронній саміт, у якому брали участь Путін, Ердоган та президент Ірану Ібрахім Раїсі. А нещодавно Ердоган зустрічався в Сочі з Путіним. Саме після цього він відвідав із візитом Львів для зустрічі із Зеленським, і саме на основі цього пішли чутки про те, що Ердоган, виконуючи роль посередника, нібито привіз Зеленському деякі пропозиції щодо укладання миру безпосередньо від Путіна.
Всі ці рухи тіла, очевидно, припускають тісну взаємодію Ердогана з Путіним, що перебуває в ізоляції. Крім того, Туреччина, повторимо, не приєдналася до міжнародних економічних санкцій щодо Москви, і її торговельний оборот із Росією лише зростає, досягаючи пікових значень. До того ж, звучать звинувачення у тому, що Туреччина нібито допомагає Москві обходити санкції.
У зв’язку з цим щодо Туреччини як члена НАТО і особисто Ердогана на Заході, перш за все в Америці, накопичується роздратування, що переходить в ускладнення відносин, які у Ердогана із Заходом і так давно є дуже непростими з цілої низки причин.
Нещодавно в американському виданні Politico з’явилася публікація «Erdoğan walks a fine line as Ukraine war’s double agent», тобто «Ердоган йде тонкою межею як подвійний агент війни в Україні».
У матеріалі йдеться про те, що влада США може рекомендувати американським компаніям переглянути бізнес-відносини з Туреччиною у разі подальшого зближення лідерів Туреччини та Росії, оскільки це створює додаткові ризики для інтеграції Туреччини з рештою світу.
У свою чергу, інформагентство Bloomberg опублікувало матеріал “Turkey Boasts of Russia Trade Boom, Defying Push for Sanctions”, тобто «Туреччина хвалиться торговим бумом з Росією, ігноруючи заклики до санкцій», в яких звучать прямі звинувачення на адресу Туреччини в тому, що вона руйнує режим міжнародних санкцій проти Москви.
У публікації наголошується, що у першому півріччі експорт турецьких товарів до Росії досяг максимуму за останні вісім років.
«Золоте дно – хороша новина для президента Реджепа Тайіпа Ердогана, який прагне збільшити експорт у рамках того, що він називає «новою економічною моделлю». Але це засмучує союзників Туреччини по НАТО у США та Європі, які намагалися виступити єдиним фронтом, щоб ізолювати російську економіку за допомогою санкцій», – пише Bloomberg.
Характерно, що раніше Ердоган після переговорів у Сочі з Путіним заявив про намір триразово збільшити товарообіг між країнами.
Нарешті, вельми показовою є публікація в The New York Times матеріалу під промовистою назвою “Turkey’s Leader Remains”, тобто «Турецький лідер залишається головним болем для Байдена, незважаючи на допомогу в угоді з Україною» .
У публікації зазначається, що Ердоган залишається для Джо Байдена «головним болем», тому що продовжує блокувати вступ Швеції та Фінляндії до НАТО, не може домовитися з Альянсом щодо поставок Туреччини винищувачів F-16, а нещодавно ще й з’їздив до Ірану, де провів тристоронні. переговори з главами Ірану та Росії.
Одним із останніх «номерів у репертуарі» Ердогана став початок нового вторгнення на північ Сирії проти курдів, яких підтримують американці.
Видання зазначає, що Ердогану вдалося посісти унікальне становище. З одного боку, він як військовий союзник Америки по НАТО, а з іншого боку, дії Ердогана часто радикально розходяться з політикою інших країн НАТО і блоку в цілому. А головне, Захід та Америка нічого не можуть з цим вдіяти, оскільки Туреччина займає важливе місце на стику Заходу та Сходу географічно та геополітично. Це підтвердилося під час укладання «зернової угоди», у якій Туреччина грає ключову роль. Незважаючи на заклики посилити тиск на Ердогана, що звучать у Вашингтоні, адміністрація Байдена поки не може з цим нічого зробити, потрапивши в певний глухий кут.
Соціально-економічні інтереси режиму Ердогана
Говорячи про економічне співробітництво Туреччини з Росією та про відмову Анкари приєднатися до санкцій, слід розуміти, що ситуація в турецькій економіці зараз є дуже неблагополучною. Вже хоча б тому Ердоган не може відмовитись від вигідної співпраці з Росією, оскільки це призведе до подальшого поглиблення економічних проблем. Економічне співробітництво з Москвою для Туреччини є тим вигіднішим, що Росія перебуває під санкціями, а тому погоджується на дуже вигідні умови, цінові знижки тощо. Іншими словами, Туреччина щосили використовує наслідки російської агресії в Україні у своїх цілях.
Що ж до турецької економіки, слід відзначити найвищі рівні інфляції, які тримаються останніми роками, а курс ліри неухильно падає. Три роки тому курс становив 5 лір за долар, на початку січня цього року він дорівнював 13 лір, а зараз досяг 18 лір за долар.
Інфляція вже досягла рекордних 80%. Зростання цін прискорилося з осені минулого року, коли курс ліри різко впав. При цьому є думка, що реальний рівень інфляції вищий за офіційні цифри. Зокрема, торгова палата Стамбула у червні повідомила, що річна інфляція у цьому найбільшому місті Туреччини досягла 94%.
Продукти харчування та проїзд у транспорті подорожчали у 2-3 рази. Зростання зарплат не встигає за галопуючими цінами. За деякими оцінками, споживчі ціни у червні 2022 року зросли на 175% порівняно з минулим роком.
«Національною особливістю» Туреччини є той факт, що подібні, м’яко кажучи, не надто сприятливі економічні умови тутешня влада вважає позитивним моментом і називає «стимуляцією економічного зростання», оскільки це дозволяє не підвищувати відсоткові ставки для уповільнення інфляції – інакше постраждало б виробництво.
Не вдаючись у подробиці, відзначимо, що стимулюючий вплив на економіку інфляції давно відомо, але тут важливі міра і пропорції, а коли інфляція тризначна, про міру говорити складно.
Крім того, центробанк Туреччини перебуває під контролем президента, що в рамках ухвалених на Заході поглядів про незалежність центрального банку саме по собі є досить скандальним фактом. Вважається, що через це спостерігається скорочення інвестицій. До того ж має місце великий дефіцит торговельного балансу, оскільки імпорт у Туреччині суттєво перевищує експорт.
У Туреччині триває досить підозрілий у цих умовах будівельний бум – зводяться висотні будівлі, дороги, мости. Туреччина розгортає свої космічні проекти, що викликає у країні хвилю критики.
Оскільки багато будівельних компаній закредитовані в доларах, то інфляція може викликати їхнє банкрутство, за яким може відбутися банкрутство банків.
Різке погіршення ситуації в економіці, падіння доходів та зростання цін викликали цілком закономірну хвилю невдоволення серед населення.
У червні наступного року в Туреччині мають відбутися президентські вибори, а рейтинг Ердогана падає, хоча ще й залишається досить значним за рахунок сільського електорату, тоді як у великих містах та серед населення з високим освітнім рівнем протестні настрої набагато вищі.
Таким чином, дуже вигідна для Туреччини економічна співпраця з Москвою в умовах війни в Україні та санкцій є потужним стабілізуючим соціальним фактором, а тому від такої співпраці Ердоган відмовитися не може.
Регіональні інтереси та геополітичні амбіції Туреччини
Активність Едогана на українському напрямі можна пояснити ще й прагненням відвернути увагу від його планів щодо здійснення своєї «спецоперації» проти курдів на сході Іраку та на півночі Сирії. У Туреччині ці регіони сусідніх країн називають базою турецької Робочої партії Курдистану, оголошеною терористичною організацією.
Насправді там все складніше, ніж це намагаються зобразити в Анкарі. Курди Іраку за участі американців отримали широку автономію, яка доходить мало не до повноцінної державності. Щодо сирійських курдів, то своїм завданням вони бачать створення своєї держави Рожави десь так на анархо-комуністичних засадах. Саме курди, суспільство яких побудоване на військово-демократичних засадах, стали головною ударною силою, яка знищила Ісламську державу. У своїй національній та соціальній боротьбі курди змушені лавірувати, а тому часто спираються на підтримку американців та Москви, що саме собою є курйоз. Але всі зовнішні актори, включаючи Штати, Росію та Туреччину, бояться появи незалежної курдської держави, бо це може підірвати ситуацію в регіоні та призвести до переділу кордонів, які були волюнтаристсько проведені країнами Антанти після Першої світової війни та поділу Османської імперії. Звичайно, найбільше цього побоюється Анкара, яка має свій турецький Курдистан, який вважається «лігвом сепаратизму». Це дуже загальні риси, щоб показати, що тут все набагато складніше, ніж це зображають у Туреччині…
Окрім вирішення проблеми внутрішнього сепаратизму та розширення впливу в регіоні, Ердогану потрібна «маленька переможна війна» у сусідньому Сирійському Курдистані для зміцнення свого внутрішнього рейтингу, що похитнувся на тлі економічних проблем.
Проблема спецоперації в Сирійському Курдистані, за чутками, була однією з найважливіших проблем, яку Ердоган обговорював під час саміту Росії, Ірану та Туреччини 19 липня. Оскільки в підтримці курдів зараз домінує Америка, Ердогану треба було заручитися підтримкою Москви, яка також зберігає вплив у регіоні ще з радянських часів.
Туреччина також заявляє і глобальніші міжнародні амбіції, які нещодавно озвучив міністр закордонних справ Мевлют Чавушоглу на конференції послів в Анкарі. Він заявив, що світ напередодні великих геополітичних змін, пов’язаних з нестабільністю, а турецька дипломатія має бути націлена на усунення протиріч та вирішення світових проблем.
За словами глави турецького зовнішньополітичного відомства, найважливішою проблемою турецької дипломатії зараз є припинення вогню між Росією та Україною, «зернового коридору» для постачання українського продовольства на зовнішні ринки, процеси у Східному Середземномор’ї та НАТО.
«Ця війна рано чи пізно завершиться. Головне для нас – захист спільних інтересів. У процесі формування нової безпекової архітектури в Європі потрібно діяти гранично продумано. Туреччина вже сьогодні готується до цього», – заявив Чавушоглу.
Міністр також сказав, що зусилля Анкари щодо досягнення «зернової угоди» між Україною та Росією стали «вітриною» турецької дипломатії.
“Туреччина виступає за справедливий світ в Україні. Ми надаємо сильну підтримку Києву та активно просуваємо ідею діалогу, у тому числі завдяки зусиллям президента Реджепа Таїпа Ердогана. Росія та Україна раніше контактували в Анталії та Стамбулі», – пояснив чиновник.
За словами Чавушолгу, питання України змусили світ усвідомити важливість Туреччини.
«Туреччина – країна, чию підтримку домагаються під час будь-яких криз. Наша країна – сильний партнер», – сказав міністр.
У МЗС Туреччини також додали, що тісного партнерства та діалогу з Анкарою зараз потребують усі країни ЄС.
«Наша країна не є ворогом для будь-якої країни. Усі, хто стверджує протилежне, упереджені», – сказав Чавушолгу.
Позицію Туреччини добре, на наш погляд, охарактеризував міжнародний оглядач. usidet-na-dvuh-stulyah” rel=”noopener nofollow” target=”_blank”>Ілля Куса:
«По-перше, російське вторгнення в Україну почало загрожувати тій прагматичній багатовекторності, на якій Анкара побудувала свою зовнішню політику. Політична консолідація країн НАТО та ЄС перед російською загрозою, зрозуміло, зачепила і Туреччину, яка не могла просто стояти осторонь, враховуючи тісні зв’язки із західними союзниками.
Однак і розривати зв’язки з Москвою, приєднуючись до західних санкцій (які Туреччина не приймала для себе з 2014 року), в Анкарі теж не хотіли, щоб не втрачати великий ринок збуту ($26 млрд. товарообігу), одне з джерел інвестицій (понад $10 млрд.), колосальні потоки туристів (майже 5 млн росіян, 19% від усіх іноземних туристів), постачальника енергоносіїв та важливого ситуативного партнера на регіональних кризових майданчиках (Сирія, Карабах, Лівія).
Крім того, у розумінні турецьких еліт повне підпорядкування волі США та європейських союзників (а саме так в Анкарі розглядають рішення підтримати санкції проти РФ) неприйнятно та небезпечно, оскільки звужує коридори можливостей та фактично позбавляє їхнього простору для власного маневру.
Ці питання було вирішено досить витонченим чином – взяття на себе ролі офіційного посередника у російсько-українських мирних переговорах. Таким чином Анкара отримала формальну роль у процесі врегулювання ситуації, що зачіпає їх життєво важливі інтереси в регіоні. А також хороше пояснення, чому Туреччина не може приєднатися до антиросійських санкцій: щоб не порушувати нейтральну позицію посередника, адже приєднання до західних санкцій – те саме, що участь в антиросійській коаліції, яка протистоїть РФ в Україні.
По-друге, подальше за вторгненням в Україну загострення протистояння між Заходом і РФ похитнуло баланс сил на кількох важливих для Туреччини напрямках. Це ставить під загрозу регіональну політику Туреччини, яка багато в чому спиралася на ситуативне партнерство з РФ, наприклад, у Сирії, Лівії та Карабаху. Імовірне ослаблення РФ у Сирії посилює Іран – конкурента РФ та Туреччини, а також створює вакуум безпеки, що загрожує розвалити перемир’я між Дамаском та антиурядовими протурецькими угрупованнями.
Те саме за Нагірним Карабахом, де на тлі ослаблення РФ може відбутися посилення позицій західних країн: США, Франції, Греції, а також Китаю і того ж Ірану. Турецька влада витратила багато енергії та ресурсів на те, щоб створити потрібний їм статус-кво. Регіональна дестабілізація через війну в Україні та послаблення РФ неприйнятна для Анкари, особливо з урахуванням проблем в економіці та фінансах.
Цю загрозу Туреччина намагається усунути своїм нейтральним статусом, що дозволяє підтримувати нормальну комунікацію та партнерство з Москвою. У хід також йдуть превентивні заходи, такі як активізація неформальних контактів з сирійською владою при одночасному зближенні з Саудівською Аравією та ОАЕ, або нормалізація відносин з Вірменією, щоб уникнути масштабної ескалації в Карабаху, у тому числі через Азербайджан».
Таким чином, переслідуючи свої інтереси, Туреччина приміряє на себе тогу регіонального і навіть глобального лідера, використовуючи війну України проти путінської агресії.
