Усупереч поширеним помилкам, далеко не всі радикали в Європі мають промосковські настрої, а Кремль робить ставку більше на лояльні до Москви респектабельні політичні сили, шлях яким мають розчищати радикали.
У наші дні коли говорять про радикалізм у Європі, то мають на увазі насамперед націоналістів, яких заведено називати правими. Визначення «праві» щодо націоналістів є безграмотним, оскільки поділ на правих і лівих має соціально-економічну основу.
Хто там крокує лівою?.. Правою!
Активізація саме «правих» націонал-радикалів у Європі має як мінімум дві причини – провал традиційних партій та криза західної глобалізації в тому вигляді, як її бачили ще 10 років тому.
Ліві дискредитували себе майже скрізь і припинили бути такими. У Європі різного забарвлення соціалісти скотилися до неолібералізму. Вони здійснюють політику жорсткої економії, скорочують соціальні витрати, але активно підтримують великий капітал, насамперед фінансово-банківський сектор, який і призвів до кризи через надування спекулятивних “бульбашок”.
Ліберальні та правоцентристські партії також втрачають популярність і мало чим відрізняються від лівих опортуністів. Як наслідок, виникає курйозна ситуація, коли «праві» націонал-радикали переймають ліву програму. Яскравим прикладом може слугувати французький «Національний фронт» (НФ) та його неповторна лідерка Марін Ле Пен (Marine Le Pen). НФ та Ле Пен не тільки займають антиєвросоюзівську й антиіммігрантську позицію, а виступають з антиглобалістських, тобто антиімперіалістичних, по суті, питомо лівих позицій. Крім того, партія Марін Ле Пен узяла на озброєння соціальні гасла, що межують із соціалістичними.
Націоналізм як небезпечний шлях у нікуди
Також наявна криза традиційних ідеологій. Майже все ХХ століття пройшов під знаком величезних очікувань, пов’язаних саме з лівою ідеєю. Однак провал комуністичного експерименту зі створення принципово нового суспільства в колишніх соціалістичних країнах та міщанський опортунізм європейських лівих привів до дискредитації лівої ідеї.
З правою ідеологією справа є нічим не кращою. Поширені буржуазні міфи про рівні можливості кожного збудувати своє особисте міщанське щастя шляхом приватної підприємницької ініціативи на полі конкуренції та інновації виявилися «мильною бульбашкою». У світлі останньої глобальної кризи провалилися надії на «світле майбутнє дедалі більшого споживання» навіть у розвинених країнах.
Лівий інтернаціоналізм, що тривалий час був у ХХ столітті поширеною ідеологією, дискредитовано, бо російський більшовизм спотворив інтернаціоналізм на шовінізм. Спроба впровадження мультикультуралізму, такої собі глобалістично-капіталістичної редакції інтернаціоналізму в споживчому суспільстві, теж провалилася – масова імміграція до розвинутих країн культурно та ментально чужого елементу призвела до загострення національних суперечностей, сплеску криміналітету, етнокультурних перекосів.
Утворився ідеологічний вакуум, що став заповнюватися найпростішою, доступною для широкого обивательського розуміння, що не потребує особливих розумових вправ, ідеологією – націоналізмом, який переходить у нацизм. Причина в тому, що національне – це архетип, сукупність накопичуваних століттями афективно-навантажених ідентифікувальних змістів колективної психіки.
Глобальна криза, сплеск тероризму та неконтрольованої міграції призвели до різкої ескалації націоналістичних настроїв. Новий глобальний сплеск націоналізму – це небезпечний шлях у нікуди, і він набагато небезпечніший, ніж навіть може видатися на перший погляд!
Ліві радикали розрізняються ставленням до Москви
Серед лівих радикалів є не тільки «друзі Москви», а й ті, хто критично ставиться до Кремля. Тут знову-таки показовим є приклад Франції, у якій наявні обидві категорії лівих радикалів.
Харизматичний Жан-Люк Меланшон є переконаним євроскептиком, небезпідставно вважаючи, що євроінтеграція є масштабним актом капіталістичної глобалізації. Промосковськи налаштований Меланшон є типовим «старим європейським лівим», який ніяк не зрозуміє, що сучасна Росія, у термінах товариша Леніна, є найяскравішим зразком державно-монополістичного капіталізму в стадії імперіалізму та ведення воєн з метою переділу сфер впливу, а сучасна Москва не має нічого спільного ні з комунізмом, ні з соціалізмом, ні з будь-якою лівою ідеєю взагалі. У першому турі президентських виборів Меланшон набрав майже 20% голосів, а парламентські вибори для його «Нескореної Франції» були невдалими – партія отримала всього 17 мандатів.
Радикально лівий фланг займає і представник радикального крила Соцпартії та кандидат від цієї сили Бенуа Амон. Він цілком обґрунтовано розглядає Росію як агресивного імперіаліста.
Промосковська респектабельність через невдоволення глобалізацією
У сусідній Німеччині, другий і головній «системоутворювальній» країні Євросоюзу, радикалізм представлений на лівому фланзі партією Die Linke, а на «правому», націонал-радикальному фланзі – націонал-фашистською партією «Альтернатива для Німеччини».
Зв’язків між Москвою й «Альтернативою для Німеччини» начебто не спостерігається, принаймні у відкритому доступі. Це було б уже занадто, якби «країна, яка перемогла фашизм», якою себе називають у Москві, демонструвала б симпатії до нацистів. На відміну від Франції, де Ле Пен мало не стала президентом, у Німеччині і ліві, і націонал-радикали мають хоч і дедалі більший, однак досить незначний електорат.
Та загалом московська гра складніша, ніж заведено вважати.
Розігруючи радикальну карту, Москва використовує тих, хто незадоволений євроінтеграційною глобалізацією, їхня кількість з початком економічної кризи 2008 року, а потім нинішньої мігрантської кризи різко зросла.
Однак ставку Москва робить не на радикалів, а на респектабельні промосковські сили, які мають прийти до влади на тлі розгулу радикалів. Розрахунок будується на тому, що обиватель проголосує за зручних Москві системних політиків, побоюючись приходу радикалів. Тому Кремль підігрує радикалам, розгойдуючи човен, але не повністю, бо гіпотетичний поки ще розвал Євросоюзу вкрай негативно позначиться й на економіці Росії теж.
У Франції Москва ставила, ймовірніше, на Франсуа Фійона, висуванця республіканців та особистого друга Путіна. У Кремлі вважали, якщо до другого туру вийдуть Ле Пен та Фійон, обивателі, злякавшись радикалізму Ле Пен, оберуть Фійона, який є одночасно і промосковським, і проєвросоюзівським. Однак Фійон потонув у корупційному скандалі, а республіканці виявилися розколотими саме в питанні ставлення до Москви, бо в партії є й антимосковське крило. А тут ще, як чортик із табакерки, вискочив Макрон і сплутав усі карти.
У Німеччині головним союзником Москви також не є радикали, а цілком респектабельна Соціал-демократична партія (СДПН), що довгий час перебувала при владі, її найяскравішим представником є колишній канцлер Герхард Шредер, який отримав високооплачувану синекуру в структурах, пов’язаних із «Газпромом».
На цю тему в Німеччині висловлювали багато слів осуду, втім, СДПН, незважаючи на свою назву, пов’язана з великими німецькими корпораціями, зацікавленими в співпраці з Росією. А це цілком реальні робочі місця та податки в бюджет для підтримки знаменитого німецького «соціалу», тому промосковська позиція СДПН має відгук серед електорату.
У вересні 2017 р. в Німеччині відбудуться вибори до Рейхстагу. За попередніми прогнозами, партія ХДС-ХСС має шанси знову набрати найбільше голосів, а її лідер Ангела Меркель – учетверте стати канцлером. Однак отримати навіть звичайну більшість партії навряд чи вдасться, і їй доведеться створювати коаліцію, до того ж коаліцію саме з СДПН, бо інших варіантів немає.
Зараз існує саме така «широка коаліція», у якій ХДС-ХСС Меркель є старшим партнером, а одвічний опонент СДПН – молодшим. Меркель доведеться не тільки ділитися портфелями та посадами, а й зважати на інтереси партнерів. Наразі віце-канцлером є соціал-демократ Зігмар Габріель, а ще не так давно ним був Франк-Вальтер Штайнмаєр, який був за сумісництвом міністром закордонних справ, а нині обіймає посаду федерального президента Німеччини; на цю почесну посаду, яка не має реальних повноважень, його з величезними труднощами спровадила Меркель.
Перебуваючи на посаді міністра закордонних справ, Штайнмайєр здійснював, м’яко кажучи, незалежну політику, не вважаючи за належне узгоджувати її зі своїм безпосереднім начальником – канцлером Ангелою Меркель, і йшлося насамперед про політику щодо Москви. Штайнмайєр гастролював Росією, виступав там із лекціями та заявами, отримував якісь почесні знаки…
Його послідовник Габріель, який не має харизми й авторитета Штайнмайєра, собі таких вольностей не дозволяє, але теж дуже стурбований урахуванням позиції Москви, передусім, у питанні санкцій та війни на Донбасі. Меркель також змушена пом’якшувати тональність у спілкуванні з Путіним, щоб урахувати позицію союзників по коаліції. Очевидно, що в майбутньому складі кабінету, якщо Меркель залишиться канцлером, буде те саме.
Ще раз повторимо, що Москві не потрібен розвал Євросоюзу, оскільки Москва від цього дуже постраждає економічно. Приклад виходу Британії з ЄС наочно демонструє, до чого це веде. Москві потрібен Євросоюз, на політику якого Москва могла б впливати насамперед через своїх «друзів» у керівництві провідних європейських країн. Їй потрібен Євросоюз, який максимально враховуватиме інтереси Москви. І якщо у Франції друзі Путіна поки що відсунуті від влади, то в Німеччині все не так просто, навіть якщо Меркель укотре переможе.
А тому не треба занадто радіти нинішньому програшу радикалів.
