Суддя Господарського суду Одеської області, член Асоціації розвитку суддівського самоврядування Юлія Бездоля відверто та докладно розповіла про сьогоднішні проблеми судової системи і про нагальні виклики нинішньої судової реформи (ДРУГА ЧАСТИНА).
Якою є зараз ситуація всередині суддівського корпусу? Складається враження, що він неймовірно розрізнений – мало не кожен суддя сам за себе. До того ж усі перебувають у протистоянні і ледь не у війні один з одним. Навіть потужні зовнішні загрози не сприяють об’єднанню суддівського корпусу.
Суддів на групи поділили штучно. Мені здається, саме сьогодні на судовому напрямі задіяно багато технологій. Наприклад, суцільні і тотальні звинувачення щодо суддів, – це призводить до того, що не має жодного авторитету ані судова влада, ані судове рішення. Виходить, що будь-яке судове рішення можна легко поставити під сумнів, задіявши лише декілька ЗМІ. І в разі будь-якої відповідальності будь-якої людини в нашій країні – кримінальної чи політичної – немає жодних гарантій, що вона зазнає цієї відповідальності. У головах людей дуже міцно вкоренили стереотип, що судова влада апріорі не може бути чесною та справедливою. І навіть якщо ЗМІ показують поодинокі судові рішення як справедливі, то це демонструється як досягнення прокуратури, громадських діячів, а не досягнення суду. Але ж у судах є чимало гідного, однак це не показують, бо це нікому не цікаво. Наприклад, судді із зони АТО, які працювали під кулями, до кінця зберігаючи вірність присязі. Або судді, які виїхали з Криму, покинувши оселі, – щоб працювати для добра України. Цього ніхто не показує!
Нинішня судова реформа нас найбільше посварила та поділила на декілька груп. Окремо стоїть група суддів, які чекають безстрокового обрання в парламенті, – їх приблизно 800. Деякі з них уже третій рік залишаються без повноважень. І для судді, який перебуває в постійному розвитку та вдосконаленні, дуже складно, коли його на два роки позбавляють можливості повноцінно працювати. І він не може нічим займатися, крім наукової, викладацької та творчої діяльності. Таж серед суддів не всі вчені і творчі люди! Через бездіяльність Верховної Ради ці судді змушені читати законодавство, проводити узагальнення та аналіз судової практики, а повноцінно вони не працюють, втрачаючи дорогоцінні роки. Це дуже сумний процес – я ніколи не думала, що в нашій країні таке може бути. Ці 800 осіб – дуже згуртована група, що намагається досягти взаєморозуміння з керівництвом вищих судів і з міжнародними організаціями. Адже це нонсенс для світу – що по два роки людей з чужої вини позбавляють права на професію і тримають у «підвішеному» стані.
Окрема група суддів, яку штучно створили рік тому, – це судді «USAID-івських наборів». Незрозуміло чому, але їх виокремили в окрему касту, назвавши «суддями Януковича» через те, що в їхніх посвідченнях стоїть прізвище Януковича. Судді, у яких у посвідченні стоїть прізвище та підпис Януковича, є й у першій групі суддів, яких призначали до USAID-івських наборів. Для мене це дуже болюча тема, бо я сама суддя, яка пройшла перший USAID-івський набір.
Коли відбувалися ці набори?
Я була призначена суддею у 2012 р. Перший USAID-івський набір почався 2011 року, але укази про призначення з’явилися із січня 2012 р. Унаслідок судової реформи 2010 р., що проводилася за тодішнього президента Януковича, у 2011 р. – за підтримки проекту USAID «Справедливе правосуддя» – уперше в нашій країні було проведено відкриті набори на вакантні суддівські посади. Це були перші конкурси на посади суддів у нашій країні, у яких могли взяти участь усі юристи, які відповідають вимогам Конституції. До цього часу я навіть не думала, що в нашій країні є можливою така ефективна західна програма відбору суддів. Ми всі подавали документи – нас було майже 4 тис. Потім ми пройшли всі етапи, під камерами складали іспити, зараховувалися до суддівського резерву, проходили перший у нашій країні такий конкурс, потім – реферат, секція і Вища рада юстиції… Після Указу про призначення я неймовірно раділа, що стала суддею. Беручи до уваги набраний на іспиті бал, я подала документи на конкурс до госпсуду Миколаївської області, у якому в результаті відпрацювала 4 роки.
У 2011 р., проходячи всі конкурсні етапи, я пам’ятаю всі свої хвилювання, пам’ятаю, як пишалася своєю країною. Мене на той момент не бентежило, що на чолі цієї країни стоїть людина, цінності та погляди якої хтось поділяв, хтось – ні. І підпис під посвідченням ніхто з нас теж не вибирав – і ніхто з нас не думав про те, що каденція попереднього президента закінчиться трагічними для нашої країни подіями. Перед тим, як ми роз’їхалися в регіони, я добре пам’ятаю виступи представників проекту USAID, – вони розповідали, якими чесними та демократичними були конкурсні процедури. Тепер представники USAID говорять по-різному і не дуже виразно висловлюються проти дій нинішніх реформаторів.
Рік тому в опублікованому проекті змін до Конституції в частині судової реформи (у перехідних положеннях) було передбачено, що судді, призначені до набрання чинності цих змін, втрачають свої повноваження після закінчення терміну їхнього призначення. Уже тоді багато моїх колег почали вважати це звільненням. Згодом судді USAID-івських наборів написали багато звернень до різних інстанцій, проте явного відгуку ні в міжнародних інституціях, ні в Адміністрації президента, ні в реформаторів, на жаль, не знайшли. Навпаки – триває популізм.
У проекті нового, нині ухваленого закону про судоустрій і статус суддів було визначено, що ми залишаємося суддями, якщо пройдемо нинішній варіант кваліфікаційного оцінювання – тобто перевірку рівня доброчесності та фаховості. Але в день голосування в результаті внесеної з голосу поправки на комітеті ВР з правосуддя закон ухвалили з формулюванням «конкурс». Тепер політики та урядовці масово заявляють, що це за фактом звільнення і заново проходження того конкурсу, який ми вже проходили п’ять років тому!
Я вважаю це популізмом і несправедливістю для всіх моїх колег – їх понад 1 тисяча, у яких із січня 2017 р. закінчуватимуться повноваження. Ці судді по 4-5 років працюють у регіонах, полишали сім’ї, живуть у винайнятих квартирах… На більшість із них немає жодної скарги, усі роки вони судили чесно та справедливо й сподівалися, що держава гарантує їм право проходження на безстрокове обрання.
Виходить, навіть умовна група «п’ятирічок» дуже сильно розрізнена та має різні інтереси.
Так і є. З групою нинішніх суддів без повноважень (800 суддів) питання вирішилося більш позитивно. Якщо парламент не виконуватиме своїх конституційних повноважень і не проголосує за їхнє безстрокове обрання, то в жовтні цього року їхні документи передадуть до новоствореної Вищої ради правосуддя. І цей новий орган ухвалюватиме щодо них рішення. Сподіваюся – позитивні. Щиро вболіваю за колег і вважаю, якби й щодо нашої групи «п’ятирічок» було таке саме цивілізоване рішення, це було б справедливіше.
За моїми відчуттями, більшість «п’ятирічок» готові до кваліфікаційного оцінювання і не бояться його. Тим паче що для молодих суддів пройти це оцінювання, можливо, легше, ніж для наших колег з 20-річним суддівським стажем. Просто тому, що молодим суддям легше сприймати ці своєрідні «іспити». Багато суддів з 20-річним стажем мають ще величезні претензії до того, хто ці іспити прийматиме. Надто ті, хто має високий фаховий рівень і не має проблем з доброчесністю. У цих іспитах вони вбачають велике приниження для себе.
Крім «п’ятирічок», розрізненими є й безстроково обрані судді – і в результаті роботи в різних інстанціях, і в результаті негласного протистояння різних юрисдикцій.
Внутрішніми суперечностями в судах скористалися, коли розроблялася судова реформа. Думку суддівського корпусу взагалі не дуже запитували – лише частково слухаючи думку небагатьох суддів, що брали участь у дискусіях та круглих столах. Єдиного бачення реформи та пропозицій щодо реформування з боку суддівського корпусу, на жаль, не було і немає, навіть у межах окремої юрисдикції.
Судова влада завжди була дуже консервативною, і всі звикли до цих консервативних засад. Серед суддів ніхто не думав, що різні юрисдикції з уже налагодженою й чіткою роботою можуть почати просто розвалювати, як мою господарську. Незважаючи на професіоналізм суддівського корпусу, повне дотримання термінів розгляду справ у господарських судах, вироблену судову практику, на всі плюси, – систему господарських судів цілком серйозно хотіли ледь не ліквідувати. Планувати розвалити працездатну й ефективну систему судів, що гарантують захист порушених прав та інтересів бізнесу, – і це на тлі постійних розповідей про очікування іноземних інвесторів для оздоровлення економіки, – таке, напевно, можливо тільки в нас. Досі, навіть на тлі спроб розвалу судової влади, — судді дуже повільно «прокидаються», що дає змогу окремим людям або політичним силам і далі «піаритися» в ЗМІ.
Через ЗМІ в людей успішно сформували думку, що судову владу не потрібно зберігати, – що вона є прогнилою й аморальною. Дії окремого судді щодня й безвідповідально подають як зріз усієї судової влади – без чіткого оцінювання правильності та неправильності цих дій. Ось є «судді Майдану» – їх не так уже й багато, якщо порівнювати з усім суддівським корпусом. Однак їхні дії подаються як дії всієї судової влади, і ніхто не намагається розібрати кожен окремий випадок, кожне окреме рішення… За емоційністю та доцільністю зараз часто забувають, що беззаконням ми правову державу не збудуємо.
Унаслідок знищення авторитету судової влади в судах зараз складається дуже небезпечна ситуація, що може призвести до правового колапсу й нігілізму. І за це, боюся, ніхто не відповідатиме. Хто зараз особисто бере на себе відповідальність за результат судової реформи і хто готовий відповісти за її можливий провал? Ба більше – хто відповість за можливий правовий колапс, якщо судову владу цілком знищать? Це питання залишається відкритим.
Є ще одна суддівська група – це керівники судової системи. Насамперед – вищі керівники. Інколи неозброєним оком видно, що ці керівники грають у свої власні ігри й шукають свої вигоди – на шкоду інтересам решти суддівського корпусу. Ідеться про Раду суддів України (РСУ), Верховниий суд (ВС), вищі спецсуди тощо.
До РСУ старого складу було багато претензій через те, що вони вчасно не погодили процедуру кваліфікаційного оцінювання. До моменту узгодження цієї процедури вже новим складом РСУ закінчився встановлений законом термін для оцінювання суддів касаційних інстанцій і ВС. Можливо, якби тоді оцінювання почалося вчасно і з вищих судів, зараз не було б такого протистояння в питаннях судової реформи, конкурсів тощо. Тепер складно про це судити.
До керівництва вищих судів і до ВС у мене теж були свого роду «претензії», що вони не порушували тему звільнення «USAID-івських наборів», не приділяли цьому досить уваги, не намагалися достукатися до міжнародних партнерів, дати об’єктивні оцінки в ЗМІ. Адже важелів у них, напевно, було більше, ніж у мене – судді першої інстанції.
У судовій владі немає ієрархії, як, наприклад, у прокуратурі. Кожен суддя незалежний і підкоряється лише закону та внутрішнім переконанням. І немає жодної підпорядкованості інстанцій – у нас єдиний суддівський статус. Що в судді місцевого суду, що в судді ВС. Те, що суддя незалежний, – це чудово, саме так і має бути. Однак зворотним боком медалі є те, що, крім органів суддівського самоврядування, немає єдиного центру, який би відстоював інтереси всієї судової влади та окремих груп суддів, окремих інстанцій.
Спасибі новій РСУ – на мою думку, вони наразі роблять все від них залежне, щоб захистити судову владу від актуальних ризиків.
Утім, на жаль, доводиться констатувати, що до усвідомленої та продуманої кампанії зі знищення судової влади суди й судді виявилися не готові. А зупинити її без загальної єдиної стратегії, без наявності механізмів і злагодженості всієї системи неможливо.
Проте ще й судді замкнулися всередині своєї системи, накопичивши величезні образи, ненависть і злість на весь навколишній світ. Суспільству відверто бракує реальної, достовірної та справедливої інформації про стан справ у судах. Та окрім як від самих суддів її отримати більше нізвідки. А судді не виходять назовні.
Так, тут причини в консервативності. Лише одиниці людей, що відпрацювали в судах 20-30 років, ітимуть на якийсь контакт із ЗМІ або виходити в публічну площину – які б виклики не стояли перед судовою владою. У таких людей є певні внутрішні підвалини – у 50-60 років вони їх змінювати не будуть. Вони переконані, що суддя – це непублічна професія. Крім того, часто багато моїх колег уважають, якщо є прес-секретарі та судді-спікери, то вони нехай і виходять на публіку, а решті виходити не треба. Частина суддів, зі свого боку, не хочуть привертати увагу громадськості до своїх доходів і рівня життя – звісно, є певна непорядність.
Крім цього, багато суддів не вірять у те, що хтось у суспільстві дасть їм та їхній роботі справедливу й неупереджену оцінку – чи то журналісти, громадські діячі, чи чи будь-хто ще. Від останніх вони взагалі чекають тільки намірів зачепитися за будь-яку зручну фразу та виваляти суддів у бруді.
Можливо, досвідчені судді мають певну слушність – було б нелогічно, щоб 100% суддівського корпусу виходили б на прес-конференції. Але проблема в тому, що в нас у судах немає єдиного комунікаційного центру.
Крім того, потрібно враховувати виклики та закони сучасності. Саме в Україні судді так і залишаться незбагненими та непочутими, якщо вони самі не почнуть агресивно виходити в інформаційний простір і не затвердяться там на постійній основі. Без цього про жодне відновлення авторитету та репутації професії і мови не може бути.
Я згодна з вами. Але серед більшості суддівського корпусу такого розуміння немає. Візьмімо той-таки Фейсбук – багато хто в суддівському корпусі оцінюють його дуже негативно. Вони вважають, що реєстрація судді на ФБ й активне «життя» там – це абсолютно неправильно. По-перше, у Фейсбуці будь-яку інформацію або слова можуть витлумачити неправильно. По-друге, у соцмережах відображається інформація про дітей, місце проживання, про друзів тощо. І все це теж може бути використано неправильно – у межах конкретного судового процесу. Адже на Фейсбуці ми додаємо в друзі адвокатів, журналістів, громадських діячів та інших. І в такий спосіб позначаємо коло своїх інтересів і навіть певний особистий політичний вектор. Крім того, у будь-який процес можуть прийти адвокати, з якими ти регулярно спілкуєшся на Фейсбуці…
Я це питання для себе вирішила так. Наразі жоден з моїх реальних друзів або друзів по ФБ в судових засіданнях участі ще не брав. Якщо виникне така ситуація, я впевнена, що жодного упередження та порушення об’єктивності в мене бути не може. Проте – для запобігання таким побоюванням в іншої сторони – я повідомлятиму представникам іншої сторони в процесі й запитуватиму їхню думку про наявність обґрунтованих аргументів щодо мого відведення. Адже основа всього – це довіра в людини до Суду.
Щодо решти, я не розумію, чому судді так опираються інформаційним технологіям. Я вже говорила, що судова влада взагалі повільно прокидається в Україні – судді тільки зараз починають усвідомлювати, що в судовій реформі щось пішло не так. Мені здається, багато суддів внутрішньо розуміють, що в деяких випадках відкритість і публічність є важливими. Однак виходити в ефіри та колективно домагатися уваги до себе – за винятком хіба що найбільших міст – судова влада поки що не готова.
А скільки сьогодні є суддів, які готові виходити в інформаційний простір і приділяти цьому серйозну увагу?
Складно сказати. Я можу оцінювати це тільки за Фейсбуком. Взагалі, Фейсбук – це великий прорив для судової влади. Стільки суддів, скільки зараз є в цій соцмережі, ще кілька років тому здавалось абсолютно нереальним – ніхто собі цього й уявити не міг. Багато хто, на жаль, не зазначає в ФБ себе суддями. Та загалом на ФБ вже 600-800, можливо, близько тисячі суддів. Є чимало моїх колег, які досить прогресивно мислять, а в соцмережах реєструватися з різних причин не хочуть.
Спробуємо завершити інтерв’ю на оптимістичній ноті. У вас є внутрішнє задоволення від професії?
(Сміється). Запитання не для оптимістичної ноти.
Та якщо суддівські конкурси стартують, ви й далі працюватимете суддею?
Задоволеність від професії в мене є однозначно. Але я за природою оптиміст. А якщо об’єктивно оцінювати всі виклики часу, то в людей, що прагматичніше дивляться на речі, оптимізму, напевно, небагато.
Щодо конкурсів… Спочатку я дуже сильно «ображалася» на судову реформу – навіть хотіла рік тому звільнятися. Згодом я внутрішньо прийняла всі нові віяння. Життя в суддів не закінчується після виходу із системи – особливо в молодих. Звичайно, буде стан внутрішньої незадоволеності, що тебе не зрозуміли чи не оцінили…
Гадаю, що багато суддів-«п’ятирічок» судитимуться. Я, наприклад, зараз думаю, що не судитимуся. Навіть незважаючи на відверту «дискримінаційність» нинішніх змін. Зараз мені внутрішньо не хочеться йти до Європейського суду з прав людини – навіть з колективним позовом. А багато моїх колег, можливо, підуть. І, напевно, з погляду Справедливості це буде правильно.
А на суддівські конкурси я однозначно піду. Мене абсолютно не бентежать ні процедури кваліфоцінювання, ні конкурси. Я до них готова. І якщо все буде чесно, то в мене навіть є внутрішня надія, що я їх пройду. А якщо ні – то й це буде нормально, це життя.
Чи слушним є міркування, що нинішні судові реформатори не зважають у своїй реформі на думку більшості простих суддів? І що через це всі ці судді відчувають себе викинутими з реформаторського процесу?
Так, ви маєте слушність. Гадаю, більшість суддів реально відчувають себе викинутими з процесу реформування судової влади. Частково на різних конференціях, можливо, ще чують окремі думки суддів з деяких міст-мільйонників, а хто слухав суддів з районних центрів? Хто піде на ці конкурси та замінить суддів там? Про це ніхто не думає.
Та й яка може бути довіра з боку суддів до реформи, якщо судді навіть не знали, за що в підсумку проголосували у Верховній Раді – адже поправки вносили з голосу! До останнього чекали офіційної публікації законів, щоб у всьому розібратися. Ухвалений профільний закон було написано за тиждень до голосування, широкого громадського обговорення його не було.
Я вважаю, що в усьому, зокрема в будь-якій реформі, має бути здоровий глузд, мінімізація ризиків, максимальний пошук позитивного результату. Треба чути всі думки, зокрема й незручні. І суспільство має як мінімум розуміти здійснювані реформи в будь-якій сфері. Тільки тоді, на мою думку, у нашій країні стануть відбуватись об’єктивні глибинні перетворення, і люди в реальності стануть відчувати та сприймати всі норми Конституції.
Недоліки та помилки початкових етапів нинішньої судової реформи треба всебічно аналізувати, визнавати та мінімізувати в майбутньому.
Нині перед нами стоять найбільші виклики з часу проголошення незалежності – побудувати нову Україну разом.
Сподіваюся, з часом довіра до судової влади збільшуватиметься, і люди зрозуміють, що разом з потребою реформування – в інтересах кожної людини не знищувати, а зміцнювати судову владу. Тому що тільки суди можуть дати людям захист і справедливість.
