8 вересня на екрани кінотеатрів України вийшов еротичний трилер «Служниця» південнокорейського режисера Пака Чхан-Ука.
Кілька років тому перекладачі раптом вирішили, що південнокорейські імена і прізвища, до найзнаменитіших носіїв яких ми встигли звикнути, треба писати та вимовляти зовсім інакше, ніж ми це робили раніше. Тож, гадаю, навіть не кожен кіноман згадає відразу, хто такий Пак Чхан-Ук. А скажіть йому тільки «режисер «Олдбоя» – і відразу почуєте:«Звісно, знаю. Потужне кіно».
«Служниця», як і «Олдбой», теж брала участь у конкурсній програмі Каннського кінофестивалю, проте на відміну від нього – він здобув другий за значенням конкурсний приз, Гран-прі – залишилася без нагороди. Це, щоправда, зовсім не означає, що вона слабша за попередника. Просто обидва фільми дуже різні. «Олдбой» – згусток енергії. «Служниця» – тонке й напрочуд гарне кіно.
Якби автора цих рядків запитали, які фільми треба подивитися, щоб зрозуміти, на який візуальний рівень піднявся сучасний кінематограф, «Служниця» обов’язково була б нагорі такого списку. І це не дивно – Пак Чхан-Ук поєднав у своєму фільмі кращі образотворчі традиції європейського арт-хаусу з витонченістю стародавнього японського мистецтва, від карликових садів до еротичних шедеврів-картин Кацусико Хокусая, що не раз з’являються в кадрі.
Так-так, якщо хто не знає, знаменитий Хокусай, відомий передусім за легендарною картиною із зображенням здійнятої морської хвилі та численними пейзажами-видами гори Фудзі, залишив після себе сотні еротичних малюнків. Один з найзнаменитіших і, певно, найдивніший із них – жінка, ґвалтована восьминогом – не тільки з’являється в кадрі, а є однією з основ сюжету.
А сюжет спочатку здається досить простим. Дія фільму відбувається в Кореї, окупованій незадовго до Другої світової війни Японією. Шахрай та аферист на прізвисько Граф пропонує одній зі своїх підопічних злодійок Соке стати учасницею тонкої афери – найнятися служницею аристократки Хідеко, яка живе у великому маєтку вдвох зі своїм дядьком. Дядько в неї чоловік досить дивний – бібліофіл, що збирає старовинні еротичні (щоб не сказати порнографічні) книжки, які Хідеко читає вголос запрошеним багатим гостям. Дивний, однак діловий, – ці читання він влаштовує, щоб підбурити гостей перед черговим аукціоном своїх книжок. А в підвалі його будинку в басейні живе восьминіг – копія зображеного на картині Хокусая. І так далі, аж до того, що після прочитання вголос уривка якоїсь із книг один із збуджених гостей запитує: «Це де Сад?»
Хідеко з дитинства перебуває під цілковитою владою дядька. Вона дуже багата, проте своїм багатством розпоряджатися не може. Звідси й план Графа – після того як Соке влаштується до Хідеко служницею, він приїде до маєтку як учитель малювання й даватиме Хідеко уроки. Завдання Соке – поводитися так, щоб її господиня закохалася в Графа, і допомогти їм утекти з маєтку, після чого закохані одружаться, а багатство Хідеко перейде до Графа. А Соке отримає від нього свої комісійні. Переказувати сюжет далі вже не можна, оскільки почнуться спойлери, а фільм, серед іншого, гарний саме завдяки несподіваним сюжетним поворотам, через які глядачі як мінімум тричі цілком змінять свою думку про суть того, що відбувається на екрані.
І тут, оскільки ми знову повертаємося до еротики, треба зауважити, що одна з головних переваг фільму – його легка іронічність. Без неї еротичні сцени й атрибути – від сувоїв з малюнками, що детально зображують сцени сексу по-японськи, до аксесуарів із секс-шопів – сприймалися б важкувато. З іронічною режисерською інтонацією фільм, який у менш талановитого режисера перетворився б на важку мелодраму, стає легкою еротичною комедією. І це, до речі, тільки перший шар його сприйняття, доступний будь-якому глядачеві.
Глядач освічений отримає задоволення ще й від того, який величезний культурний багаж з історії літератури й образотворчого мистецтва Пак Чхан-Ук використовує у фільмі, починаючи від явних цитат, наприклад, називання імені де Сада, до прихованих ремінісценцій, як у випадку із зображенням жінки та восьминога. Адже глядач не дуже освічений у цьому разі залишиться впевненим, що йому показали щось на кшталт старовинної підпільної порнографії, і так і не дізнається, що насправді має справу з обожнюваним у Японії художником-класиком.
Тож перед нами справді кіно на всі смаки, яке хтось дивитиметься як еротичний та іронічний детектив, а хтось – як тонкий витвір кіномистецтва. Слушність матимуть обидва глядачі.
Автор: Борис Стрехов