Ми непогрішимі, можемо робити й говорити що завгодно, а також не нести за це жодної відповідальності - приблизно таким є світогляд у багатьох сучасних громадських активістів в Україні. І це - одна з найбільших проблем нашого суспільства. Дуже багато болючих питань у нашій країні не вдасться вирішити, якщо цивільний сектор не почне відстоювати інтереси всього нашого суспільства в цілому, а не тільки якихось обраних його частин. Тільки так можна задовольнити божевільний і постійно зростаючий суспільний попит на неупереджені та справедливі оцінки - за всіма без винятку питаннями. А не тільки за тими, що вигідні, подобаються чи є популярними.
Реформа громадських організацій (ГО) – це словосполучення звучить так само дивно, як, скажімо, реформа журналістики. Однак це абсолютно не означає, що в середовищі громадських організацій не назріла потреба насущних і серйозних перетворень. І що без цих реформ майже неможливо очікувати оздоровлення в інших сферах нашого суспільства.
Головна проблема нашого громадянського сектора полягає в тому, що ГО не виконують свою основну функцію – стояти на сторожі інтересів усього нашого суспільства в цілому. Саме ця функція виникає із самого слова «громадський» у словосполученні «громадські організації». Проте на практиці їхня діяльність часто зводиться лише до лютої та нещадної боротьби з чітко визначеним і доведеним ворогом суспільства – без огляду на те, що в стані «ворога» є сумлінні, відповідальні й надзвичайно важливі для суспільства люди.
Нерідко така боротьба відбувається в рамках реформування, оздоровлення та очищення певної сфери. Однак жодну сферу не можна реформувати без справедливої та неупередженої оцінки того, що відбувається в цій сфері. А представники наших ГО майже цілком сконцентровані тільки на негативних тенденціях і подіях у певних сферах. Та при цьому майже цілком випускають з уваги позитивні їхні сторони. Тим самим під шквальною критикою опиняються не тільки несвідомі міліціонери, судді, прокурори, чиновники, політики, представники колишньої влади тощо, а й відповідальні їхні колеги, які нерідко можуть бути предметом гордості навіть для всієї країни. Щобільше, громадські активісти не діють, коли відбувається тотальне, несправедливе й огульне викошування репутації та авторитету тих сфер і професій, у реформі яких вони беруть участь. Крім цього, громадські працівники практично завжди абсолютно впевнені у своїй правоті і з великим подивом і нервозністю ставляться до критики на свою адресу.
Як наслідок, громадські активісти не тільки однобоко та неповно виконують свою основну суспільну функцію – стояти на сторожі інтересів усього суспільства. Вони тим самим ще й завдають непоправної шкоди суспільству, яке чекає від них справедливих, цілісних і неупереджених оцінок того, що відбувається. А в результаті виходять лише спотворені та неповні погляди на навколишню дійсність.
Громадський сектор – впливова сила в сучасній Україні
Останнім часом ГО мають великий вплив на різноманітні процеси в нашій країні. У тому числі без них сьогодні фактично не обходиться жодна реформа – громадські активісти глибоко залучені в реформаторський процес, у його реалізацію та контроль за ним. При цьому громадський сектор цілком здатний впливати й на загальнодержавну політику, і на політику окремих органів влади та відомств, а також на наповнення інформаційного простору в усій Україні.
Громадські активісти далеко не завжди мають владні та інші чітко зафіксовані повноваження та ресурси. Тому два головних інструменти їхньої роботи – суспільна довіра та громадська трибуна. Завдяки цим інструментам ГО здатні формувати думку, що сприймається в суспільстві як справедлива. Тобто як адекватне, вивірене, неупереджене та мінімально спотворене відображення навколишньої дійсності. Тільки через висловлювання такого роду думки й оцінок ГО, власне, і здатні виконувати свою основну функцію – стояти на сторожі інтересів усього нашого суспільства.
З суспільною довірою в нашого громадського сектора сьогодні якраз усе гаразд. Щодо цього ГО незмінно опиняються в лідерах різних соціологічних досліджень – як армія, волонтери та церква (як приклад — одне з відносно недавніх опитувань Київського міжнародного інституту соціології щодо довіри до соціальних інституцій і груп). І з громадською трибуною в них справи чимдалі кращі – з огляду на те, що традиційні ЗМІ стрімко втрачають монополію на поширення інформації, а громадські активісти часом можуть робити це навіть краще за журналістів (див., наприклад, статтю «Шлях до цивілізованої журналістики»).
Фактично в Україні сьогодні представлено ідеальні умови для діяльності та розвитку громадського сектора. Якби не одне «але»: саме світогляд представників ГО часто заважає їм працювати на благо і в інтересах українського суспільства. Вони хочуть тільки критикувати, показувати себе тільки світлим боком у боротьбі зі злом і при цьому вважають свою думку непогрішимою.
Мова зараз про конструктивну й щиру частину громадського сектора, що є не дуже великою. Є чимало ГО, які навіть на думкці не мають виконання якоїсь там своєї споконвічної суспільної функції. Такі ГО заточені насамперед на освоєння наданих їм фінансових ресурсів і реалізацію особистих амбіцій своїх лідерів. І їм абсолютно все одно, що для цього зрештою доведеться робити. Так, від різних людей доводилося чути, що ГО з внутрішньоукраїнським фінансуванням автоматично перебувають під великою підозрою, оскільки це часто припускає виконання певного замовлення проти тих чи інших людей, організацій, структур, державних органів тощо. ГО із зовнішнім фінансуванням є набагато вільнішими у своїй роботі, хоча вони теж не позбавлені диктату грантодавців.
Завдяки всім цим і подібним явищам у роботі громадського сектора багато ГО навіть язик не повертається назвати «громадськими організаціями». Це просто організації – і нічого більше.
Та при всьому цьому конструктивний і відповідальний прошарок у середовищі наших ГО є й теж активно діє. І якщо хто й здатний сьогодні здійснити реформи в громадському секторі, то це саме представники такого прошарку. Тим паче що – як і в журналістиці – держава не здатна дати старт або імпульс для реформ у цій сфері. Тож громадські працівники або своїми силами розгребуть величезні завали у своїй сфері, або вони дедалі більше втрачатимуть свою природну роль у суспільстві. А ключ до реформи ГО дуже простий: розширення свого світогляду й усвідомлення своєї суспільної функції в максимально повному обсязі. Тим паче що сьогодні відбувається стрімка трансформація багатьох традиційних професій – лікаря (див. статтю «Мистецтво бути здоровим»), учителя (див. статтю «Майбутнє освіти — у наших руках»), судді (див. статтю «Судьи спасут общество от развала»), журналіста (см. статью «Вихід з краху журналістики») тощо. І громадські активісти не стануть винятком із цієї тенденції.
Чому ГО не виступають проти явної та масштабної брехні
Автор звернув увагу на неоднозначні особливості в діяльності громадських активістів восени 2015 р. Саме тоді особисто прем’єр Арсеній Яценюк, а також ціла когорта різноманітних чиновників, політиків та інших людей почали мало не щодня робити заяви про те, що в Україні – 100% корумпованих суддів і тому їх залишається тільки повністю замінити (див., наприклад, статтю «Наших судей защитили от нашей власти»).
Оскільки це – очевидна брехня, було дивно, що ГО не збирають прес-конференції, не викривають у цій брехні всіх цих осіб, що виступають, і не заявляють про те, що в цивілізованій країні прем’єр за такі заяви кулею б вилетів зі свого крісла. Адже упереджене та несправедливе ставлення до суддів явно шкодить інтересам суспільства – особливо якщо такого роду інформацію масово й цілеспрямовано вбивають у голови українців, та ще й високі представники державної влади. І якщо ГО мовчать у таких ситуаціях, то виходить, вони згодні з такими неправдивими заявами та підтримують їх?
У кожному разі репутація й авторитет судді як професії сьогодні викошено під корінь. Повернути все це назад – це само по собі величезна проблема. Та ще більша проблема полягає в тому, що навіть ідеальні судді і суди не захищені сьогодні в Україні від огульних і несправедливих інформаційних атак (детальніше лив. тут). З одного боку, ГО доклали до цього чимало зусиль, ніяк протидіючи огульній та несправедливій критиці щодо суддів. З іншого боку, без ГО захистити суддю як професію взагалі не вбачається можливим. І це стосується не тільки суддів, а й прокурорів, поліції, держслужбовців, податківців, митників тощо.
З осені минулого року «i» почали з’ясовувати в різних громадських активістів, чому вони займають саме таку позицію. Як виявилося, деякі громадські активісти негласно були навіть згодні з заявами Яценюка, бо суддям було надано шанс очистити лави, а вони його не використали. Тож, мовляв, нехай ідуть усі на вихід. При цьому звучали й інші відповіді: захищати суддів – не наша робота; у нас ніколи не було сигналів, що судді потребують захисту; судді до нас ніколи не зверталися щодо цього тощо. Інакше кажучи, є багато громадських активістів, яким і на думку не спадає, що право на справедливу критику йде виключно в щільній зв’язці в захисті критикованих осіб від несправедливого ставлення та огульних звинувачень.
Усе це треба множити на традиційну впевненість у тому, що ГО – завжди мають слушність і що до них самих претензій бути не може. Напевно, найконцентрованіше це виявляється у відповіді, яку на одній прес-конференції дав «і» голова Центру протидії корупції Віталій Шабунін: «Не вказуйте ГО, як їм потрібно працювати!»
Однак і в менш напружених сферах ГО також однобоко бачать свою діяльність. Яскравий приклад тут – ті ГО, які намагались або намагаються стати незалежним комунікаційним майданчиком, де однаковою мірою мають враховуватись інтереси держави, суспільства та бізнесу. Як правило, такі ГО фактично однозначно стають на позицію інтересів бізнесу, опираючись на те, що це одночасно буде і в інтересах суспільства, і в інтересах держави.
Можливо, якби наші бізнесмени були ангелами з крильцями, то це було б нормально. Та вони й близько не такі. Тому поліпшення умов роботи для бізнесу не повинно бути самоціллю – з бізнесменами треба одночасно вести предметну розмову, що конкретно за це натомість отримають суспільство та держава. Однак цей діалог сьогодні в Україні ніхто не веде – усі стурбовані лише інтересами бізнесу та його розвитком.
У всякому разі в нашій країні інтереси бізнесу, суспільства та держави – це часом протилежні інтереси. Та всі вони мають бути враховані й реалізовані – без того, щоб якась сторона відчувала себе приниженою й обмеженою у своїх інтересах. І повноцінна та затребувана суспільством діяльність ГО може стартувати тільки з цієї позиції.
На шляху від просто організацій до справжніх громадських організацій
У цьому полягає ще одна велика проблема наших ГО – уміння відстоювати лише якісь одні конкретні інтереси (не обов’язково в негативному сенсі). Однак при цьому громадські працівники часто демонструють нездатність побачити ситуацію в цілому. Тобто усвідомити важливість одночасного дотримання, транслювання та відстоювання різних інтересів, часом навіть контрарних і різнопланових.
Інша серйозна проблема – наші ГО часто всіма силами уникають відповідальності, щоб самим уникнути критики й при цьому не втратити можливості шалено всіх критикувати. У реформах це надто помітно. Громадські активісти часто щільно залучені до написання законопроектів і розробки різних реформаторських кроків. Проте коли справа доходить до реалізації цих напрацювань, активісти різко відходять і починають усе це критикувати так, ніби вони в цьому не брали участі. Такі претензії до ГО є в багатьох реформаторів.
Великою мірою, громадські активісти вважають себе своєрідними вільними художниками, які роблять тільки те, що їм самим хочеться та цікаво. І, як то кажуть, тільки грантодавець нам суддя.
Проблема лише в тому, що ГО з таким світоглядом стають чимраз більше незатребуваними в суспільстві. В Україні сьогодні шалений дефіцит на висловлювання справедливої та неупередженої думки про те, що відбувається в країні. Одними з головних кандидатів на цю роль є саме ГО, які мають достатній кредит довіри для того, щоб доносити до кожного погляд кожного. І при цьому не чекати, коли їх про це попросять, а за власною ініціативою налагоджувати комунікації та взаєморозуміння між різними групами людей. А надто в найбільш проблемних і критичних сферах життєдіяльності нашого суспільства.
Реформа наших ГО – це питання виключно світоглядне. Громадські працівники мусять рухатися далі й робити не те, що є простим та однозначним, а те, що є складним і при цьому неймовірно важливим для суспільства. Якщо й далі розфарбовувати світ лише в білі та чорні тони, це неминуче вестиме до посилення різноманітних протистоянь у нашому суспільстві. І чимось добрим це навряд чи закінчиться.
Та якщо продемонструвати, що світ має незліченну кількість відтінків і що без цих відтінків ми не бачимо повної картини життя, це обов’язково дасть поштовх до принципово нового й конструктивного діалогу всередині нашого суспільства. Адже мистецтво ненавидіти та продавлювати тільки свою думку ми всі вже осягнули ідеально. А мистецтво вибачення та взаєморозуміння нам ще тільки належить осягнути. І від цього визначальною мірою залежить майбутнє нашого суспільства.
