Москвич приїхав до Тбілісі після тринадцятирічної відсутності. Їхав звідти за Шеварднадзе, повернувся за Маргвелашвілі. Саакашвілі та Іванішвілі пройшли повз нього.
Які враження? І що вразило його? Детально в тексті Михайла Шевельова.
Як багато я пропустив, стало зрозуміло вже в аеропорту. На запитання, де отримують візу, дівчина прикордонниця (невпевнено говорила російською, тому воліла бути лаконічною) відповіла: «Ні». Як – ні? Чому ні? «Ні», – рішуче повторила вона. Я вже, було, сприйняв це як особистий випад, але її колеги пояснили мені, що візи для росіян скасували вже давно. Відчув себе динозавром.
У нашу останню зустріч у 2003-му слово «туризм» звучало в Тбілісі досить екзотично. Тобто слово є, а туристів немає. Тепер же знайти в натовпі на проспекті Руставелі корінного тбілісця – завдання не найпростіше. Китайця, здається, виявити простіше. Не кажучи про росіян.
Росіяни в цьому місті – щось, на мій погляд, особливе. Їх багато, і вони якісь неправильні. Я довго намагався зрозуміти, що з ними не так, і раптом до мене дійшло. Вони не лихословлять. Ні, не те щоб ці п’ять слів були їм зовсім незнайомі. Але вони ними не замінюють всю решту російських дієслів, займенників та іменників, – нудний, побутовий, брудний мат не є для росіян у Тбілісі рідною мовою. На відміну від того, що можна спостерігати на вулицях міст з того боку Кавказького хребта.
Якісь незвичайні росіяни відвідують Тбілісі? Чи навколишня дійсність сприяє пом’якшенню звичаїв?
Тбілісі, звичайно, стало таким інтелігентним місцем, що плюнути нікуди в прямому розумінніі слова, і це спонукає його гостей поводитися пристойно. З іншого боку – так, ті росіяни, які їдуть до Грузії туристами, найімовірніше, чимось відрізняються від співвітчизників, які віддають перевагу для відпочинку Сочі та Криму.
Щось, певна річ, залишилося в Тбілісі незмінним, автентичним. Наприклад, поєднання грузина та двигуна внутрішнього згоряння, як і раніше, дає сильний ефект. Будете в Тбілісі – не повторюйте мою помилку: не треба казати місцевому таксисту, що він класний водій. Виду не подасть, що задоволений, однак спробує показати, що все, що було до цього, – дрібниці, класна їзда тільки починається. При цьому грузинок на дорогах стало не менше, ніж грузинів, але на звичаях це абсолютно не позначилося.
Будь-які спостереження туриста в місті та країні, де він не живе, – поверхові. На все його захоплення місцеві мешканці завжди готові відповісти: «Знав би ти, скільки на цьому вкрадено…». На всі претензії: «Раніше було ще гірше». Та є одне питання, щодо якого іноземець може висловитися компетентно, – ставлення до іноземців.
Висловлююся.
Ставлення до росіян у Грузії – таке саме, як до всіх решти. І в цьому є принципова новина. Ані ворожості, ані подяки. Ані злості, ані виняткової гостинності. Ані зловтіхи, ані співчуття. Ані ностальгії за спільним минулим. Жодних сильних почуттів немає в тбілісців щодо росіян у 2016 році. Навіть спільних тем майже не залишилося. Мені в Москві є з ким обговорити події квітня 1989-го в Тбілісі. А в Тбілісі – ні: нікому це не цікаво, не тема, потяг пішов.
Ні, ніхто не забув про Абхазію та Південну Осетію. Так само як і про багато іншого, що передувало подіям восьмирічної давності. Але є загальне розуміння: швидко та різко цю проблему не вирішити – отже, щодня перейматися через неї не варто.
Відносини між грузинами та росіянами тепер складаються діловито. Турист? – ласкаво просимо. Покупець нерухомості? – є що запропонувати (включаючи простоту оформлення, низькі податки та посвідка на проживання). Інвестор? – іди сюди швидше.
Але Москва вже не є для грузинів столицею – остаточно й безповоротно. Цей процес ішов давно, усі двадцять п’ять років, що існує незалежна Грузія. І треба було пропустити тринадцять із них, щоб побачити результат.
Ми – Росія та Москва – нікому в Грузії не цікаві. У жодному вигляді. Ані політика наша, ані економіка. Ані пристрасті та плітки. Ані вуглеводні наші, коли азербайджанські під боком, і не такі примхливі. Ані серіали російські – своєї бридоти досить. Про авторів, якими зачитується Москва, у Тбілісі ніхто не чув. Російське кіно? – ввічливо (хоча й дещо зніяковіло) підняті плечі. І Путін їм не цікавий. І Ходорковський теж.
Річ у тім, що грузинів з Росією та Москвою тепер не пов’язує ніщо – ні освіта, ні кар’єра, ні бізнес. Новини з інших місць їх тепер хвилюють – насамперед з Руставі та Зугдіді, Батумі та Кутаїсі. А також із Брюсселя, Лондона, Берліна та Нью-Йорка. Там тепер їхні столиці.
Російська мова? Так, звичайно. Тбілісі – глибоко російськомовне місто. Проте це всього лише один із засобів комунікації: скажімо, у вас уже є Skype, та й Viber не завадить. Адже друзі в Росії залишилися тільки в тих, хто старший, молодим грузинам їх просто немає звідки взяти.
І той самий процес – втрати практичного інтересу до колишньої метрополії, – здається, відбувається в Баку та Єревані. А також Києві та Астані, Кишиневі та Мінську. Трохи раніше він відбувся в Таллінні, Ризі та Вільнюсі.
Напевно, саме так і згасають імперії – не гинуть у титанічних сутичках, а повільно загинаються – від власної непотрібності. Від того, що на зміну ненависті, яку вони колись викликали, приходить нудьга.
Туди їм і дорога.
Та якщо це так, я знаю, де невдовзі москвичеві можна буде спробувати це відчуття – бажаного, але всього лише гостя: у Грозному та Махачкалі, Казані та Калінінграді. Чи дійде до Пскова, Хабаровська та Якутська? Подивимося. Всього тринадцять – сміховинних з погляду історії – років тому такий розвиток подій у Грузії здавався абсолютно неможливим.
