Півроку війни для Росії проти України призвели не тільки до колосальних непоправних втрат у живій силі, а й до величезних витрат озброєнь та військової техніки: керованих ракет вже дуже мало, снаряди для артилерії та бронетехніки вичерпаються до кінця року, а стан військової авіації не дозволяє вести повномасштабну повітряну кампанію.
Крім цього через санкції Росія не може продовжувати повноцінне промислове виробництво озброєнь і поповнювати запаси озброєнь, які швидко добігають кінця. Про це пише експерт у галузі міжнародних відносин та безпеки американського Інституту зовнішньополітичних досліджень (Foreign Policy Research Institute) Павлом Лузіним, інформують Економічні новини.
Зношування стволів і снарядний голод
Одна з проблем, що недооцінюються – кінцівка російських запасів артилерійських снарядів і гармат. Серед експертів, оглядачів і громадян, які просто цікавляться питанням, існує стійке уявлення про наявність величезних запасів артилерійського озброєння, які дісталися Росії у спадок від СРСР. Проблема в тому, що радянські снаряди для ствольної артилерії не можуть зберігатися довго, і вже влітку 2002 року в ході другої чеченської кампанії російська армія зіткнулася з дефіцитом артилерійських снарядів основних калібрів 122 мм і 152 мм.
Зрозуміло, це не означає, що весь радянський артилерійський арсенал варто списувати з рахунків. Наприклад, твердопаливні снаряди для реактивних систем залпового вогню набагато менш чутливі до тривалого зберігання, ніж снаряди для нарізних гармат артилерійських, основна маса яких, як мінімум, давно потребувала ремонту. Крім того, цей арсенал був ґрунтовно “під’їдений” не лише двома чеченськими війнами та швидкоплинною грузинською кампанією, а й військовою кампанією в Україні у 2014–2015 роках і, ймовірно, навіть більшою мірою – кампанією в Сирії.
При цьому варто розуміти, що темпи витрат снарядів у ході двох чеченських війн були кратно нижчими, ніж у ході нинішньої війни в Україні, коли їх використання досягає 40000-60000 снарядів усіх типів на добу за високої інтенсивності бойових дій, знижуючись до 24000 на добу в періоди дуже умовного «затишшя».
Варто спробувати оцінити темпи російського виробництва снарядів для артилерії, враховуючи той факт, що у 1990–2000-х роках воно було порівняно невеликим, а на повну силу було розгорнуто у 2010-х роках. Проте навіть набраний темп виробництва снарядів, які були на озброєнні, як і динаміка розробки та створення нових боєприпасів, Міністерство оборони Росії не влаштовували. Тому в 2014 році було запущено масштабну програму відновлення снарядів, що збереглися в артилерійських та ракетних арсеналах. До кінця 2017 року за цією програмою було відновлено 1,7 мільйона боєприпасів та ракет усіх типів, тобто близько 570 тисяч на рік. Особливо підкреслювалося, що їх виробництво з нуля обійшлося б бюджету у 117 млрд рублів, або 39 млрд рублів на рік.
На основі цих цифр можна оцінити обсяги власне виробництва артилерійських боєприпасів. Якщо взяти дані про виручку відповідних галузевих підприємств та холдингів, то ми побачимо, що в ті ж роки вона варіювала в районі 80 – 100 млрд рублів. При цьому виручка, звичайно, включає і частку цивільної продукції, яка по окремих підприємствах доходить до 25-30%. Як наслідок, співвідношення ремонту та виробництва нових боєприпасів може бути оцінене, хай і досить приблизно як 1:2. Або на кожні 570 тисяч відновлених снарядів припадає до 1,14 млн. нових. Таким чином, загальний річний темп поповнення артилерійських арсеналів у 2010-х роках не перевищував 1,6–1,7 млн. снарядів усіх типів. І тут варто згадати цікаву деталь: постачання реактивних снарядів усіх типів, наприклад, у 2017 році склали лише 10 700 штук.
У результаті виходить, що за півроку агресії проти України Росія мала витратити не менше 7 млн снарядів, без урахування втрат прифронтових складів внаслідок українських ударів. Іншими словами, за збереження інтенсивності війни на нинішньому рівні, Москва вже до кінця 2022 року зіткнеться зі справжнім снарядним голодом і з метою економії змушена буде скорочувати використання артилерії.
Крім снарядів, існує також проблема зносу стволів. І якщо направляючі на реактивних системах залпового вогню при належному обслуговуванні мають тривалий ресурс експлуатації, то у нарізних гармат артилерійських, так само як і в танкових гармат, стволи зношуються набагато швидше. Так, наприклад, стволи російських танків мають ресурс від 210 пострілів бронебійними підкаліберними снарядами до 840 пострілів осколково-фугасними та кумулятивними снарядами. У той же час артилерійські нарізні стволи в залежності від калібру, типу снаряда та дальності пострілу, мають ресурс до 2000 – 3000 пострілів. Для порівняння, частина німецьких самохідних гаубиць PzH2000, поставлених Україні, вийшла з ладу через місяць використання за інтенсивності стрілянини в 100 снарядів на добу на зброю.
І навіть якщо припустити, що російські солдати не нехтують процедурами технічного обслуговування стволів та інших гарматних механізмів, а Росія має нехай і невідому, але зовсім не нескінченну їх кількість у запасі (особливо з баз зберігання), до кінця 2022 року знос артилерії сам собою призведе до різкого зниження її ефективності. Крім того, самі російські військові ще 2020 року обережно вказували на проблеми з живучістю артилерійських стволів, а також на недостатню ефективність системи польового обслуговування та ремонту артилерійських знарядь.
Виходить, що очікуваний снарядний голод повинен збігтися з дефіцитом артилерійських знарядь, що наростають, сам по собі. У зв’язку з цим не дивно, що Росія почала завдавати ударів по українським містам за допомогою систем ППО/ПРО С-300 і С-400, регулярне відпрацювання чого почалося щонайменше ще п’ять років тому. Щоправда, боєзапас відповідних ракет для цих систем вимірюється все ж таки тисячами або, максимум, десятками тисяч, але ніяк не сотнями тисяч і тим більше не мільйонами штук.
Вплив санкцій: перехід від промислового виробництва до мануфактури
У зв’язку з цим варто поглянути і на стан промисловості з виробництва артилерії та боєприпасів. Якщо судити з раптового візиту в останні вихідні серпня 2022 року російського віце-прем’єра Дениса Мантурова та заступника голови ради безпеки Дмитра Медведєва на Мотовіліхінські заводи та Пермський пороховий завод, справи на цьому напрямі йдуть зовсім не гладко.
Галузі властиві такі ж самі проблеми, як і всій російській військовій промисловості. Було кілька експертних доповідей про залежність підприємств ВПК від імпортних поставок та фактичний провал програм імпортозаміщення. Сама по собі ідея імпортозаміщення та автаркії – тупикова, нерозумна і загалом хибна, яка просто заперечує поділ праці та користь міжнародної кооперації. Однак для авторитарної системи влади та для командно-адміністративної економічної моделі шлях до самоізоляції та неминучого саморуйнування визначено.
Підприємства з виробництва боєприпасів та артилерійських знарядь на рубежі 2000-2010-х років пройшли технічне переозброєння. Наприклад, Казанський пороховий завод придбав обладнання в Німеччині, Швейцарії та Австрії (це означає, що він неминуче змушений був закуповувати за кордоном і частину хімічних компонентів для свого виробництва). Те саме в ті роки робили і ФНПЦ Алтай, і все інші розробники та виробники порохів та твердих ракетних палив. Виробники артилерії також запозичили західні технології та закуповували європейське промислове обладнання. Наприклад, «Мотовіліхінські заводи» у 2011 році уклали контракт на постачання з Австрії радіально-кувальної машини, необхідної для виробництва артилерійських стволів (сам завод встиг, щоправда, пройти через банкрутство у 2018 році).
З 2014 року всі ці коопераційні зв’язки почали поступово згортатися та рватись, обладнання зношувалося швидше, ніж оновлювалося (якщо взагалі зберігалася можливість його оновлення). На це накладався дефіцит кадрів та природна неритмічність оборонного замовлення, що веде до додаткових збитків або, як мінімум, нових витрат. І навіть якщо окремі заводи виходили на прибуток, як той самий Казанський пороховий завод, це означало лише, що покриття виробничих витрат відкладалося на майбутнє і фактично лягало на плечі російських громадян, тому що збитки та інвестиції в розвиток оплачуються зрештою федеральним бюджетом.
Тут також цікаво й те, що, зважаючи на все, у спробі підвищення ефективності роботи галузі боєприпасів, на рубежі 2010-2020-х років було вирішено об’єднати її підприємства, що належать державним корпораціям і безпосередньо державі, під одним дахом. Таким дахом став концерн Технодинаміка, який контролює державна корпорація Ростех. До цього концерну також перейшов і Техмаш, інший холдинг Ростеха, який спеціалізується на боєприпасах. Проте організаційні трансформації та консолідація фінансових потоків не призвели до зміни якісних параметрів. Так, наприклад, продуктивність праці в Технодинаміці за виручкою становить близько 2,3 млн рублів на рік (менше $32 000), що приблизно в 9-10 разів нижче, ніж у американських виробників боєприпасів. І в російських політекономічних та технологічних реаліях наростити продуктивність можна лише через серйозне збільшення персоналу, що за умов згаданого дефіциту кадрів і, ширше, загальної демографічної ситуації зробити практично неможливо.
Таким чином, будучи відрізаними від поставок західного обладнання, запчастин і матеріалів і одночасно обмеженими за людським капіталом та продуктивністю праці, російські виробники артилерії та боєприпасів неминуче зіткнуться в найближчій перспективі не так зі стагнацією, як зі скороченням виробництва. Можливо, що у 2022–2023 роках вони ще зможуть підтримувати набрані у попередні роки темпи виробництва, але у наступні роки неминуче їхнє зниження. У міру сил здійснюватиметься підтримка та ремонт закупленого раніше обладнання, але кількість і якість продукції почне скорочуватися. Насправді це означає перехід від масового промислового виробництва до мануфактури.
Вичерпання ракет
На тлі поступово та невідворотно наростаючих проблем з артилерією є сенс кинути погляд на інші види озброєнь та військової техніки. Тут є три основні групи систем: високоточна зброя, авіація та бронетехніка.
До російської високоточної зброї належить кілька типів ракет. Ракети з дальністю більше 300 км: балістичні ракети для комплексів «Іскандер-М», крилаті ракети «Калібр» морського та наземного (9М729) базування, крилаті надзвукові протикорабельні ракети «Онікс» (П-800) морського та наземного базування, крилаті базування Х-101, Х-555 та Х-22/Х-32. Ракети з дальністю до 300 км: авіаційні крилаті ракети Х-35 та Х-59. З них ракети Х-555 та Х-22 дісталися Росії з арсеналів СРСР, а також від України у 1990-і роки, і більше не виробляються.
За винятком більш простих крилатих ракет Х-35 і Х-59, кількість яких важко оцінити, кожного з цих типів в арсеналі Росії напередодні війни було по кілька сотень одиниць. Про це можна судити з того, як інтенсивність їх використання знизилася з кількох десятків одиниць на добу в перші дні війни до поодиноких пусків зараз і іноді раз на кілька днів. При цьому Росія маскує дефіцит далекобійних ракет, що зростає, обстрілами українських міст з далекобійної реактивної артилерії та використанням комплексів ППО/ПРО С-300/С-400 для ударів по наземних цілях.
Оцінка актуальних виробничих потужностей Росії є предметом експертної дискусії, проте можна виходити з того, що обсяги щорічного виробництва далекобійних крилатих та оперативно-тактичних балістичних ракет кожного типу вимірюються у кількості до 50 одиниць. Причому за морськими ракетами «Калібр», авіаційною ракетою Х-101 та крилатою ракетою наземного базування 9М729, які за великим рахунком є різновидами однієї й тієї ж ракети, сумарна оцінка становить 100 одиниць на рік. У свою чергу, по крилатих ракетах «Онікс» ця кількість трохи вища за ⸺ 55 одиниць, а за ракетами Х-32, чиє виробництво на заміну Х-22 почалося в 2018–2019 роках ⸺ навряд чи перевищує 20 одиниць. Загалом виходить, що обсяги виробництва російських високоточних ракет дальністю понад 300 км. становлять 225 одиниць на рік. Однак ця оцінка може бути скоригована у міру надходження нових даних. Крім того, варто ще раз наголосити, що з цієї оцінки виключені ракети дальністю до 300 км, Х-35 і Х-59, обсяги виробництва яких оцінити поки що важко.
У зв’язку з цим навряд чи російська промисловість має потенціал для серйозного збільшення виробництва через не тільки ембарго на постачання обладнання та кадрових обмежень, а й через порівняно низьку продуктивність праці. Обмеження на останню накладають сама організація роботи на підприємствах російського ВПК та російська політекономічна модель загалом.
Проблеми із бронетехнікою
За бронетехнікою ситуація така, що основні її втрати з досвіду минулих воєн можуть припадати навіть не на пряме знищення в бойових діях, а на пошкодження від попадань снарядів, поломки та вичерпання моторесурсу. У цьому моторесурс основних російських бойових танків, Т-72 і Т-80 різних модифікацій, становить трохи більше 1000 годин. Після цього їм необхідно міняти двигуни, які виробляються на імпортному устаткуванні. Звісно, танкові двигуни ремонтують, проте його можливості обмежені за масового перевищення призначеного ресурсу.
Зрозуміло, танки, БМП, БТР і БМД більшу частину часу навіть на війні стоять вимкненими, проте якщо за добу вони працюють хоча б 2-3 години, то з початку війни вони відпрацювали 370-560 годин. І навіть з урахуванням підвезення щодо свіжої, нехай і не нової бронетехніки з військових частин та баз зберігання, левова її частка за збереження високої інтенсивності бойових дій до кінця 2022 року має піти на ремонт, за умови, що не буде знищена. І тут варто ще раз нагадати про те, що було сказано вище: ресурс танкових гармат також закінчений.
Темпи виробництва та модернізації бронетехніки у 2010-х роках становили приблизно 650 танків та бойових броньованих машин на рік. З цього числа на танки припадало: не більше 160–170 одиниць Т-72Б3/Б3М на рік у 2011–2020 роках з підприємств Уралвагонзаводу (УВЗ) у Нижньому Тагілі та Омську (2021 року постачання цих танків скоротилося до 34 одиниць) і не понад 45-50 одиниць Т-80БВМ у 2017–2021 роках із заводу в Омську. Що ж до виробництва танків Т-90М, як і модернізації танків Т-90, випущених 1990–2000-х роках, їх серійне виробництво розпочато лише наприкінці 2021 року. І можна з упевненістю говорити, що поки це виробництво вимірювалося парою десятків на рік, і його можна збільшити лише з допомогою потужностей, зайнятих сьогодні модернізацією танків Т-72.
Таким чином, до початку війни російська армія мала близько 2000 модернізованих танків з 3300 танків, що знаходилися у військах. А з більш ніж 16000 бойових броньованих машин усіх типів нових і модернізованих припадала приблизно чверть. Тут варто також мати на увазі, що виробництво нової та модернізація існуючої бронетехніки також здійснюється на імпортному устаткуванні та із застосуванням імпортних комплектуючих.
Проблеми військової авіації
На цьому тлі ситуація в авіації, на перший погляд, виглядає краще. Навіть з урахуванням того, що найменший моторесурс мають двигуни штурмовиків Су-25 (500 годин), а для широкого використання фронтових бомбардувальників Су-24 ця війна в будь-якому випадку є останньою через їхню старість, інтенсивність використання російських літаків і гелікоптерів порівняно низька. Кожна машина навіть на початку агресії, коли українська ППО була менш організована, ніж зараз, здійснювала 1-2 бойові вильоти на добу загальною тривалістю 1-1,5 години. При цьому сьогодні з урахуванням втрат і поломок Росія все ще здатна тримати біля кордонів близько 400 бойових літаків різних типів і приблизно 360 гелікоптерів (далеко не всі з них є ударними). Тим не менш, вести повномасштабну повітряну кампанію Росія виявилася не здатною від початку війни, а зараз її можливості для такої кампанії лише скоротилися.
Виробничі потужності і тут є фундаментальним обмежувачем. Якщо в десятиліття напередодні повномасштабної агресії Росія щорічно виробляла 30-35 бойових літаків і 25-30 ударних вертольотів, а модернізувала від 130 до 200 одиниць різної авіатехніки, то запланований раніше на 2020-і роки перехід на нове покоління бойових літаків на користь нової якості. Тепер же технологічне ембарго навряд чи дозволить цей перехід успішно здійснити з огляду на те, що він і так затримувався протягом ще 2010-х років.
Зрештою, незважаючи на заплановані вливання у ВПК мінімум додаткових сотень мільярдів рублів в одному тільки 2022 році, практично неминуча довгострокова деградація виробництва до рівня, коли його збереження залежатиме не так від організаційних та економічних факторів, як від конкретних інженерів, робітників та менеджерів. Простіше кажучи, і ця галузь буде схожа на мануфактурне, а не промислове виробництво.
