Довгострокові фінансові збитки від війни проти України будуть катастрофічними для Росії.
Після вторгнення Росії в Україну в лютому російська економіка, як очікувалося, була приречена на різке падіння. Міжнародні санкції поставили економіку Росії перед перспективою повного занепаду, що призвело до падіння курсу рубля та російських фінансових ринків. Пересічні росіяни, як здавалося, були готові до зубожіння. Про це пишуть Економічні новини з посиланням на Foreign Affairs.
За більш ніж вісім місяців війни цей сценарій так і не справдився. Більше того, деякі дані свідчать про те, що все навпаки, і російська економіка почувається добре. Рубль зміцнився по відношенню до долара, і хоча російський ВВП скоротився, його падіння цілком може бути обмежене менш ніж трьома відсотками в 2022 році.
Однак за помірним падінням ВВП та інфляції стає очевидним, що збитки насправді серйозні: російська економіка приречена на тривалий період стагнації. Держава вже втручалася в приватний сектор ще до війни. Ця тенденція стала лише більш вираженою, і вона загрожує подальшим придушенням інновацій та ринкової ефективності. Єдиний спосіб зберегти життєздатність російської економіки – це або серйозні реформи, яких поки що немає, або інституційний злам, подібний до того, що стався з розпадом Радянського Союзу.
САНКЦІЇ – ЦЕ НЕ РАКЕТИ
Нерозуміння того, чого можуть досягти санкції проти Росії, можна частково пояснити нереалістичними очікуваннями щодо того, що можуть зробити економічні заходи. Простіше кажучи, вони не є еквівалентом ракетного удару. Так, у довгостроковій перспективі санкції можуть послабити економіку і знизити ВВП. Але в короткостроковій перспективі найбільше, на що можна обґрунтовано сподіватися, – це масове падіння російського імпорту. Цілком природно, що в умовах падіння попиту на долари та євро рубль зміцнюється, а не слабшає. А оскільки гроші, які були б витрачені на імпорт, перенаправляються у внутрішнє виробництво, то фактично ВВП має зростати, а не падати. Вплив санкцій на споживання та якість життя проявляється в економіці довше.
На початку війни, в лютому і на початку березня, росіяни кинулися скуповувати долари і євро, щоб захистити себе від потенційного падіння рубля. Протягом наступних восьми місяців, коли російські втрати в Україні зростали, вони купували ще більше. Зазвичай це спричинило б значну девальвацію рубля, оскільки коли люди купують іноземну валюту, рубль падає. Однак через санкції компанії, які імпортували товари до війни, перестали купувати валюту для фінансування цього імпорту. Як наслідок, навесні імпорт впав на 40 відсотків. Одним з наслідків стало зміцнення рубля по відношенню до долара. Коротше кажучи, не можна сказати, що санкції не спрацювали. Навпаки, їх короткостроковий ефект на імпорт був несподівано сильним. Такого падіння імпорту взагалі ніхто не очікував. Якби російський центральний банк передбачав таке масштабне падіння, він би не запроваджував жорсткі обмеження на доларові депозити в березні, щоб запобігти обвалу вартості рубля.
Економічні санкції, звичайно, мали й інші негайні наслідки. Обмеження доступу Росії до мікроелектроніки, мікросхем і напівпровідників зробило майже неможливим виробництво автомобілів і літаків. З березня по серпень російське автомобілебудування впало на вражаючі 90 відсотків, аналогічним було падіння виробництва літаків. Те ж саме стосується і виробництва озброєнь, яке зі зрозумілих причин є головним пріоритетом для влади. Сподівання на те, що нові торговельні маршрути через Китай, Туреччину та інші країни, які не потрапили під режим санкцій, компенсують втрату західного імпорту, виявилися хибними. Аномально сильний рубль є сигналом того, що “чорні” канали імпорту не працюють. Якби імпорт надходив до Росії прихованими каналами, імпортери купували б долари, що призвело б до падіння курсу рубля. Без цього критично важливого імпорту довгостроковий стан здоров’я російської високотехнологічної промисловості буде катастрофічним.
Ще більш важливим, ніж західні технологічні санкції, є той факт, що Росія безсумнівно вступає в період, коли політичні клани зміцнюють свою владу над приватним сектором. До цього вже давно йшло. Після того, як світова фінансова криза 2008 року вдарила по Росії сильніше, ніж по будь-якій іншій країні G20, російський президент Володимир Путін по суті націоналізував великі підприємства. У деяких випадках він поставив їх під прямий контроль влади, в інших випадках – під контроль державних банків. Для того, щоб залишатися в милості уряду, ці компанії повинні були підтримувати надлишок працівників у своїх трудових колективах. Навіть підприємствам, які залишилися приватними, по суті, було заборонено звільняти працівників. Це забезпечило російському народу економічну безпеку – принаймні, на певний час, – а стабільність є критично важливою частиною договору Путіна з його виборцями. Але економіка, в якій підприємства не можуть модернізувати, реструктуризувати і звільняти працівників для збільшення прибутку, буде стагнувати. Не дивно, що зростання ВВП Росії з 2009 по 2021 рік становило в середньому 0,8 відсотка на рік, що нижче, ніж у період 1970-х і 1980-х років, які передували розпаду Радянського Союзу.
Ще до війни російський бізнес стикався з правилами, які позбавляли його інвестицій. Передові галузі, такі як енергетика, транспорт і зв’язок – тобто ті, які найбільше виграли б від іноземних технологій та іноземних інвестицій – зіткнулися з найбільшими обмеженнями. Щоб вижити, компанії, що працювали в цьому просторі, були змушені підтримувати тісні зв’язки з державними чиновниками та бюрократами. В обмін на це державні покровителі гарантували, що ці підприємства не зіткнуться з конкуренцією. Вони заборонили іноземні інвестиції, прийняли закони, які поклали обтяжливий тягар на іноземців, які ведуть бізнес в Росії, і відкрили розслідування проти компаній, що працюють без державного захисту. Результатом стало те, що урядовці, військові генерали та високопоставлені бюрократи – багато з яких є друзями Путіна – стали мультимільйонерами. Рівень життя пересічних росіян, навпаки, не покращився за останнє десятиліття.
З початком війни уряд ще більше посилив контроль над приватним сектором. Починаючи з березня, Кремль запровадив закони і постанови, які надають уряду право закривати підприємства, диктувати виробничі процеси і встановлювати ціни на вироблені товари. Масова мобілізація призовників, що розпочалася у вересні, дає Путіну ще одну дубину для тиску на російський бізнес, оскільки для збереження робочої сили керівникам компаній доведеться домовлятися з урядовцями про звільнення їхніх працівників від призову до армії.
Безумовно, російська економіка вже давно працює в умовах державного ярма. Але останні кроки Путіна виводять цей тиск на новий рівень. Як стверджують економісти Андрій Шлейфер і Роберт Вишний, гірше за корупцію є децентралізована корупція. Досить погано, коли корумпований центральний уряд вимагає хабарі. Ще гірше, коли кілька різних урядових установ конкурують за подачки. Дійсно, високі темпи зростання першого десятиліття правління Путіна частково пояснюються тим, як він централізував владу в Кремлі, придушивши конкуруючих хижаків, таких як олігархи, що діють поза межами уряду. Однак акцент на створенні приватних армій і регіональних добровольчих батальйонів для його війни проти України створює нові центри впливу. Це означає, що децентралізована корупція знову відродиться в Росії.
Це може створити динаміку, що нагадуватиме 1990-ті роки, коли російські бізнесмени покладалися на приватну охорону, мафіозні зв’язки та корумпованих чиновників, щоб зберегти контроль над нещодавно приватизованими підприємствами. Злочинні угруповання, в яких працювали ветерани російської війни в Афганістані, пропонували “захист” тому, хто більше заплатить, або просто грабували прибуткові підприємства. Групи найманців, які Путін створив для війни в Україні, відіграватимуть таку ж роль і в майбутньому.
ПОПЕРЕДУ ДОВГИЙ ШЛЯХ
Росія не зможе здобути перемогу в Україні. Незрозуміло, як може виглядати її досягнення; можливо, як тимчаслва окупація кількох зруйнованих українських міст. Або ж Росія може взагалі програти війну, що призведе до того, що Путін швидше за все втратить владу. Тоді до влади може прийти новий реформаторський уряд, який може вивести війська, вирішити питання репарацій і домовитися про зняття торговельних санкцій.
Однак, незалежно від результату, Росія вийде з війни з урядом, який здійснюватиме контроль над приватним сектором до такої міри, якої немає ніде в світі, окрім Куби і Північної Кореї. Російський уряд буде всюдисущим, але водночас недостатньо сильним, щоб захистити бізнес від мафіозних угруповань, що складатимуться з демобілізованих військовиків, які будуть мати при собі зброю, здобуту під час війни. Особливо на перших порах вони будуть атакувати найбільш прибуткові підприємства, як на національному, так і на місцевому рівні.
Для того, щоб російська економіка могла зростати, вона потребуватиме не лише серйозних інституційних реформ, але й своєрідного “чистого аркуша”, з яким Росія опинилася у 1991 році. Розпад радянської системи зробив інститути тієї епохи неактуальними. Почався довгий і болісний процес розбудови нових інституцій, підвищення спроможності держави та зниження рівня корупції – аж поки до влади не прийшов Путін, який, зрештою, демонтував ринкові інституції та побудував власну систему патронату. Урок невтішний: навіть якщо Путін втратить владу, а його наступник розпочне серйозні реформи, Росії знадобиться щонайменше десятиліття, щоб повернутися до рівня приватного виробництва та якості життя, який був у країні ще рік тому. Такими є наслідки катастрофічної, недолугої війни Росії проти України.
