Після восьми місяців війни Росія, здається, більше, ніж будь-коли, відчуває проблеми в Україні. Не спроможна просуватися на Донбасі, вона зазнала у вересні великої поразки від українських сил у Харківській області. Не в кращому становищі перебуває Росія і в Херсонській області, на півдні країни, де її війська вже кілька тижнів перебувають в облозі української армії. Нещодавно головнокомандувач російськими військами генерал Сергій Суровікін, оцінюючи ситуацію як "напружену", оголосив про евакуацію колаборантів цього регіону в зв'язку з наступом українських військ.
“Крах Росії в Херсоні дуже ймовірний”, – заявив генерал Мішель Яковлєв, колишній заступник начальника штабу “Shape”, вищого об’єднаного командування НАТО з питань операцій. За його словами, висновок невблаганний: російська армія вже не здатна “переломити ситуацію”, пишуть Економічні новини.
– Командувач російськими військами в Україні визнав, що ситуація для його військ є “напруженою”. Як Ви вважаєте, чи реальний розвал російської армії в найближчі місяці?
– Абсолютно точно. Довгострокова тенденція російської армії в Україні вже кілька місяців тяжіє до дезінтеграції. Наразі російська армія застрягла в Україні, немов кит, якого розрубують на шматки. А реальних резервів, здатних переломити ситуацію, у неї вже немає, оскільки вона вже зішкребла з усіх своїх військових округів всі боєздатні частини, які тільки могла. Ми вже бачили обвал російських військових у Харківській області у вересні, і я думаю, що наступний буде в Херсоні.
Там її обороні справді непереливки. Вони значною мірою покладаються на артилерію, але у них закінчуються боєприпаси після знищення мостів, що з’єднують цей плацдарм з рештою окупованих територій на східному березі Дніпра. Так що російський крах під Херсоном дуже ймовірний. Якщо це станеться, чи матиме це демотивуючий і розповсюджуючий ефект на решту російської армії? Це можливо, хоча і не є найбільш вірогідною гіпотезою. Я думаю, що більш ймовірно, що російські сили розваляться по ходу справи.
– Чи може мобілізація, оголошена Росією, змінити ситуацію?
– Ні, я так не думаю. Однією з головних проблем цієї пізньої мобілізації є те, що Росія стикається з гострою нестачею командирів, здатних підготувати 300 000 чоловіків, яких вона хоче завербувати. Візьмемо приклад. У Франції, коли армія відправляє 1000 осіб до навчального центру, ми зобов’язані мобілізувати близько 300 солдатів для управління ними: чи це управління стрільбищем, боєприпасами, лазаретом, кухнею, водінням транспортних засобів, адміністрацією… Як правило, для формування армії використовується співвідношення від чверті до третини супервайзерів. Це необхідно, солдат сам себе не навчить і самоучок не буває. Для цього Росії знадобиться від 70 000 до 100 000 солдатів. Але звідки вони візьмуться? Майже всі вони знаходяться в Україні, де потрібні на передовій.
Інша проблема полягає в тому, що чоловіки, яких мобілізує Росія, не були добровольцями на цю війну. У них було багато можливостей піти в армію до цієї мобілізації, і Москва зробила все можливе, щоб вони це зробили. Але вони цього не зробили, і режим був зобов’язаний примусити їх до цього. Ця російська армія не має бажання йти воювати в Україну, і це швидко відобразиться на її мотивації. Контраст з українцями, загартованими вісьмома місяцями конфлікту, чия мотивація захищати свою країну є надзвичайно сильною, і які надихаються динамікою перемоги, вражає. Путінський режим вичерпав свої військові ресурси, і навіть якщо б він мобілізував мільйони чоловіків, у нього вже не вистачило б техніки і боєприпасів для їх оснащення. У нього немає можливості змінити ситуацію. Путін програв війну, але він цього ще не зрозумів.
– Не набагато покращує ситуацію і без того низький бойовий дух росіян…
– Звичайно ж, ні. Тим більше, що російський режим ставиться до своїх солдатів як до худоби. Так було завжди в цій армії. Окрім часто застарілої техніки та жалюгідних побутових умов, солдатів ні про що не інформують. Перед вторгненням їх змушували проводити маневри на кордонах України, не пояснюючи навіщо. Потім було те ж саме, коли вони перетинали ці кордони, причому деякі підрозділи навіть не знали, що вони знаходяться в Україні. Російський генштаб задовольняється тим, що посилає цих людей направо і наліво, щоб заповнити прогалини і служити гарматним м’ясом. І на довершення цієї і без того жахливої картини, цю армію ображають Путін і його оточення: через “танці” з генералами, які ми спостерігаємо з початку конфлікту, а також через образливі коментарі на російському телебаченні, де постійно говорять про те, що російська армія не справляється з завданням у порівнянні з найманцями Вагнера або чеченськими солдатами Кадирова.
– Зараз виникають питання щодо можливої білоруської інтервенції. Чи може вступ Мінська у війну переломити хід війни?
– Ні, це матиме лише незначний вплив на поле бою. Білоруська армія – це невелика армія, яка підготовлена за ще нижчими стандартами, ніж російська. Вона абсолютно не здатна протистояти українським військам. Більше того, участь Білорусі була б дуже небезпечною для її лідера Лукашенка. Всі знають, що він зазнав поразки на президентських виборах 2020 року і що його режим дуже непопулярний. І йому потрібні сили для того, щоб триматися внутрішньо. Ми також знаємо, що його суспільство не бажає воювати з Україною у військовому плані.
Тому я не думаю, що Лукашенко нападе. А якщо він таки нападе, то його армія буде знищена Україною, що в кінцевому підсумку може призвести до падіння його режиму. У такому випадку не виключається прихід до влади в Мінську лояльного до України і Заходу режиму, в т. ч. за допомогою українських спецслужб. Результат був би катастрофічним для Путіна, який опинився б перед обличчям Білорусі, що перейшла на інший бік. Для нього це було б дуже неприємним. При цьому Кремль не буде мати можливості запобігти цій ситуації, оскільки всі його сили вже задіяні в Україні.
– В чому сила української армії сьогодні?
– Якщо говорити прямо, то українська армія стала найпотужнішою в Європі. Вона зараз сильніша за російську армію. Якщо вона ще не нав’язала себе, то це тому, що їй ще потрібно нарощувати свій потенціал. Недостатньо бути рівним іншому, або трохи перевершувати його, а треба перевершувати за чисельністю, технікою та боєприпасами. Українська армія зараз налічує близько 700 000 осіб завдяки загальній мобілізації на початку конфлікту. В результаті Україна змогла додати близько 600 000 осіб до 100 000 професійних солдатів, яких вона вже мала. Більше того, Київ знайшов час для їх підготовки та оснащення, щоб вони стали справжніми майстерними маневреними бригадами.
Одна з проблем цієї армії полягає в тому, що її оснащення нагадує автосалон: у них є всього потроху. Це неминуче ускладнює логістичний ланцюжок, а також ведення вогню. Їх артилеристам довелося вивчати американську, французьку, німецьку та артилерію багатьох інших країн. Це також ускладнює роботу механіків, яким доводиться ремонтувати бронетехніку з багатьох країн. Інша проблема української армії – нестача снарядів. Тому вони не можуть проводити масовані обстріли, як росіяни. Але в цьому є і перевага, яка полягає в тому, що вони резервують свій вогонь для двох конкретних завдань: контрбатарейний вогонь, який полягає у знищенні російської артилерії, а потім безпосередня підтримка своїх наступальних операцій шляхом нанесення прицільного артилерійського вогню по підрозділах противника в місцях, де їхні війська ведуть штурмові дії.
– Зараз лунає критика щодо військової допомоги, яку надає Франція, чи є вона достатньою?
– Як і інші, я вважаю, що цього дійсно недостатньо. Але ми не обмежені в засобах. А наші можливості невеликі. Якби вони були вищими, ми могли б бути більш щедрими. Тому в певному сенсі ми даємо те, що можемо. Справа в тому, що така зразкова армія (яка має широкий спектр озброєнь, але в обмеженій кількості – ред.), якою стала французька армія, не має засобів для того, щоб масово допомагати такій армії, як українська. Крім того, те, що ми дали, воно корисне, і воно якісне.
– Чи може Франція надіслати танки Leclerc в Україну?
– Це відмінний танк, тому зрозуміло, що він може стати в нагоді українцям. Але є важливі передумови для цього. Перш за все, потрібно було б їх підготувати, що зайняло б не менше трьох-чотирьох місяців. Потрібно було б зуміти створити танковий полк, здатний маневрувати, вести вогонь і керувати вогнем артилерії у своїх інтересах. Це реальні навички, які не можна експромтом отримати.
Крім того, важливі граничні величини: не варто докладати зусиль для отримання танків ” Lecler”, якщо вони надійдуть у надто малій кількості і зроблять лише незначний внесок у перемогу. Нижче певного обсягу співвідношення “витрати-ефективність” стає нульовим. Створення танкового полку “Leclerc”, який міг би мати значний ефект у вирішенні питання розблокування ситуації навколо Херсона, потребувало б поставки 40-50 танків. Це було б суттєвою допомогою, але це було б складно. Вони повинні були б приїхати з технічним супроводом і достатньою кількістю запасних частин, а виробнича лінія зупинилася двадцять років тому.
– Після руйнування частини Керченського мосту, що з’єднував Крим з Росією, Москва розпочала інтенсивну кампанію ударів по цивільних об’єктах в Україні. Путін на зашморгу?
– Так, це правда. Ми бачимо, що після першої хвилі він зменшив свої удари, заявивши, що досягнув своєї мети. Але потім знову активізувався. Але головна проблема полягає в тому, що у нього закінчуються ракети. У нього не залишилося сил, щоб робити це щодня більше десяти-п’ятнадцяти днів. Цікаво відзначити, що з 24 лютого Путін використовує свої ракети у будь-який спосіб. Він витратив надзвичайно дорогі ракети на цивільні території, не вплинувши при цьому жодним чином на поле бою. З військової точки зору – це безглузде рішення.
Російські війська в Україні хотіли б, щоб іранські ракети або безпілотники влучали в артилерію, яка стоїть проти них. Але Москва скоріше застосує їх проти дитячих майданчиків. Путін зробив кілька залпів, щоб заспокоїти своїх прихильників і показати, що він може завдати болю українцям. Але тепер, коли він даремно витратив сотні ракет, які скоро закінчаться, він змушений буде зупинитися.
– Після анексії чотирьох українських областей Путін заявив, що готовий застосувати “всі засоби” для їх захисту від українського контрнаступу. Чи реальна ядерна загроза, якою він погрожує?
– Ймовірність не нульова, але я в це не вірю з кількох причин. Перше – це те, що він ще не застосував його, хоча були значні прориви на території, на які він претендує. Другий – навіть якщо рішення про нанесення ядерного удару буде одноосібним і виходитиме від нього одного, то до його виконання буде залучено десятки людей. І не виключаю, що хтось у вертикалі командування відмовиться виконувати цей наказ. Слід також пам’ятати, що на цей момент ми не бачили жодного російського маневру, який би свідчив про підготовку ядерного удару.
Нарешті, остання причина полягає в тому, що Захід, насамперед США, пообіцяв масштабну відповідь звичайними засобами, яка знищить його війська на українській землі. Не виключені й інші цілі. Путін повинен розуміти, що якщо він перетне такий чутливий поріг, як ядерний, то всі його передові плацдарми в Європі, включаючи Калінінград, будуть сприйняті Заходом як екзистенційна загроза і стануть потенційними цілями для сил, що значно перевершують його власні.
– Чи зможе Путін пережити поразку?
– Якщо це станеться, то він буде єдиним російським лідером, який історично пережив поразку такого масштабу. Тому я сумніваюся в цьому. Я думаю, що його особиста доля вирішена: режим Путіна впаде. В історії Росії немає прикладу великої поразки, яка б не призвела до зміни режиму. І це не тільки в Росії, а в усіх країнах. Тому немає жодних причин, чому режим Путіна має бути винятком в історії людства. Демонстрація сили, яку він, як він сподівався, здійснює в Україні, зазнала повного провалу, і навряд чи його режим зможе знову оговтатися.
