На дні Атлантичного океану науковці досліджують унікальне гідротермальне поле, відоме як «Загублене місто», яке існує щонайменше 120 тисяч років і може докорінно змінити уявлення про походження та межі життя. Його вважають найдовговічнішою гідротермальною системою, відомою сучасній науці.
«Загублене місто» розташоване на захід від Середньоатлантичного хребта на глибині понад 700 метрів. Екосистему відкрили у 2000 році, і з того часу вона стала об’єктом пильної уваги геологів, мікробіологів та астробіологів. Її карбонатні вежі виникли внаслідок серпентинізації — хімічної реакції між мантійними породами та морською водою, яка супроводжується виділенням водню й метану.
На відміну від класичних «чорних курильників», ця система не залежить від вулканічного тепла. Саме тому вона змогла зберегти стабільність протягом десятків тисяч років, підтримуючи постійний потік так званих відновлювальних газів — джерела енергії для мікроорганізмів.
У тріщинах гідротермальних димарів процвітають хемосинтетичні мікробні спільноти, які отримують енергію не від сонячного світла, а від хімічних реакцій. Більше того, тут існують анаеробні екосистеми — форми життя, здатні функціонувати без кисню. Саме такі умови вчені вважають наближеними до ранніх етапів розвитку життя на Землі.
У 2024 році дослідникам вдалося отримати мантійний керн завдовжки 1268 метрів. Він може містити мінеральні біосигнатури — сліди давніх біологічних процесів. Це відкриття має велике значення для астробіології, адже подібні екосистеми, за словами мікробіолога Вільяма Бразелтона, можуть існувати на супутниках Юпітера та Сатурна — Європі або Енцеладі — навіть сьогодні.
Водночас інтерес до глибоководного видобутку корисних копалин поблизу «Загубленого міста» викликає занепокоєння наукової спільноти. Дослідники попереджають, що втручання людини може порушити крихку геобіологічну рівновагу, яка підтримувалася сотні тисяч років.
Саме тому експерти пропонують надати цій території міжнародний охоронний статус, зокрема в межах програм Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Історія «Загубленого міста» не лише демонструє дивовижну здатність життя пристосовуватися до екстремальних умов, а й нагадує, наскільки вразливими залишаються навіть найстійкіші природні системи.
