Скасування обов'язкового вивчення татарської мови, як і в цілому атака Володимира Путіна на мови народів Росії, могла б здатися не найважливішою подією його правління в порівнянні з авантюрами останніх років - від анексії Криму до спроб підірвати стабільність західних демократій.
І тим не менше коли історики майбутнього стануть описувати причини краху сучасної російської державності, вони обов’язково про цю атаку згадають.
Я не буду стверджувати, що російському народу в Росії жити добре. Але російській людині принаймні ніхто ніколи не дорікав походженням, мовою, а в некомуністичні роки – віросповіданням. Історія ж народів Російської імперії, Радянського Союзу і Російської Федерації – це історія постійних незаслужених принижень. Це історія презирства, обмежень прав, дріб’язкових причіпок – причому стосуються всіх: і тих, хто мріє, щоб його народ позбувся влади Москви, і тих, хто щиро хоче жити в Росії. При цьому історія Росії, яка вже кілька разів в минулому столітті накладала на себе руки, нічому не вчить російських шовіністів. Вони можуть повторити.
Шанувальники конспірологічних теорій російського краху зазвичай хтиво перераховують єврейські, польські, латиські, грузинські та інші прізвища серед тих, хто перебував на чолі революційних партій початку минулого століття. Знущання над мовами народів Росії, заборони викладання, зміна писемності, видавлювання за кордон – все це, разом з бездарною політикою по відношенню до самих росіян, не могло не призвести до вибуху, краху і встановлення диктатури самої божевільної з революційних партій.
Потім по тій же схемі розкладався Радянський Союз – спочатку під маскою більшовицького “інтернаціоналізму”, а потім під тими ж прапорами нестримної русифікації і повернувся до владних коридорів шовінізму. Тепер те ж саме відбувається з залишком СРСР – Російською Федерацією. Знову повертається звичне презирство до “нацменів”, впевненість, що тільки російський чиновник знає, як кому жити.
І це проявляється не лише на рівні Путіна. Зовсім недавно журналістка Анастасія Миронова в одному з московських інтернет-видань назвала прихильників збереження викладання мов народів Росії людьми з минулого, зневажливо писала про “малі народи”, “маленькі мови” і “малу історії” – і це не про бажання захистити татар або бурят від російської мови, а про прагнення зберегти їх власну рідну мову. І, звичайно, про Україну в цьому дивовижному, нібито сто років тому написаному тексті теж не забули: “коли на Україні твердять про перехід на український, особисто я деколи замислююсь, чи не хоче Київ просто забити своїх громадян в темний куток. Без російського українці не зможуть повною мірою вчитися. А поки освоюють до рівня другої мови англійську, здичавіють “.
Але так як немає можливості покарати (пардон, цивілізувати) невірних українців – вправляються на татар, ті поки що свої.
Зрозуміло, що Казань не стане зараз відповідати Москві. Татари це просто запам’ятають. Національні меншини виявляють свою пам’ять не тоді, коли центральна влада сильна, а тоді, коли вона слабшає. Справжня держава пам’ятає про те, що влада не завжди буває сильною, що у важкий момент їй може бути потрібна загальна підтримка. Держава – це не святковий тост про російський народ-переможець. Але Російська Федерація – це тільки імітація держави. Насправді це звичайний клуб самогубців.
