За час проведення антитерористичної операції Україна істотно наростила кількість техніки, однак не змінила тактику та стратегію ведення бою.
Росія будь-якої миті здатна загострити ситуацію на Донбасі, і тоді військові перспективи України будуть невтішними. Таку думку в інтерв’ю “Апострофу” висловив позафракційний народний депутат, колишній командир полку Національної гвардії “Азов” Андрій Білецький.
Головними проблемами ЗСУ, на думку Білецького, є недобір особового складу, брак сучасних засобів ведення війни та розчарування досвідчених офіцерів, більшість яких уже покинула армію. Про те, чому склалася така ситуація і що робити для того, щоб закінчити конфлікт в Україні, АНДРІЙ БІЛЕЦЬКИЙ розповів в інтерв’ю “Апострофу”.
– Як ви оцінюєте ситуацію на фронті зараз?
– Зараз ситуація на фронті оцінюється так, що є неформальна домовленість не рухати лінію фронту, тобто зараз іде найбезглуздіший і найжорстокіший вид війни. Так, справді, втрат значно менше, ніж в активну фазу, але люди фактично гинуть ні за що. Лінія фронту не рухається, і те, що зараз відбувається, – просто вбивство заради вбивства.
– А перейти в активну фазу ситуація може?
– Говорити про те, може вона перейти в активну фазу чи ні, немає жодного сенсу, бо українська сторона в цій ситуації грає роль пасивного об’єкта, а Росія – активного суб’єкта. Якщо Росія захоче, то змінить все в одну секунду, не захоче – не змінить. Єдине, про що можна реально говорити, це про те, що така ситуація надзвичайно деморалізує військових. Моральний стан – низький. Розмови про доукомплектацію армії контрактниками можна тільки для парадів залишити. На фронті є норма, яку ділянку тримає батальйон, рота і так далі. Так ось, за всіма українськими нормами, зараз забезпеченість особовим складом на лінії фронту – 40-60%. Величезні діри, людей немає, люди не мотивовані. Якщо, не дай Боже, Росія вирішить перевести все в гарячу стадію, як влітку 2014 року, як за часів Дебальцевого, то ми знову вмиємося кров’ю, як узимку 2014 року, коли нам розповідали про зміни в армії, як ми зміцніли та піднялися за цей час. А потім сталося Дебальцеве, і ми зрозуміли, що ми знову нічого не варті.
– Який напрям зараз найнебезпечніший?
– Зараз ніхто не намагається зсунути лінію, тому – жоден. Люди, як одна, так й інша сторона, з певною періодичністю вбивають один одного, ведуть позиційні бої. Це не війна. А війна – це мобільність, це несподіванка і так далі. Там, де буде сформовано кулак, де вирішать іти в прорив, там і буде небезпечна ділянка. Вони можуть вибрати тисячу ланок. Наприклад, можуть спробувати пробиватися до Слов’янська, виходити на Слов’янські ліси та південь Харківської області, можуть вибрати удар на Маріуполь. Спробувати зламати лінію тотально та взяти Мар’їнку, Волноваху, намагаючись відрізати Маріуполь від Запорізької області. Тобто є величезна кількість варіантів, які можуть обрати.
– Що ми можемо зробити в цій ситуації?
– У цьому й проблема, що на війні не можна віддавати ініціативу, розумієте. Той, хто перший завдає превентивного удару, той у величезному виграші. Навіть якщо розвідка доповіла про те, що готується такий удар, є як мінімум кілька діб для того, щоб окопатися і так далі. Ми будемо завжди відставати – це правила війни. Тому, скажімо так, поки що фронт не рухається, але якщо наш ворог вирішить його посунути, то я досить песимістично ставлюся до українських військових перспектив.
– Якщо порівняти можливості української армії, Нацгвардії та російської армії у 2014 році та зараз, які зміни ви помітили?
– Усе показує війна. По-перше, наш ворог теж не витрачав часу марно, бойовики ДНР теж весь час тренувалися і так далі. По-друге, дивлячись у чому. Так, у нас було багато часу, бо війна в основному позиційна. Серйозна техніка не ламається та не знищується. За два з гаком роки ми відремонтували велику кількість радянської бронетехніки, артсистем тощо. За кількістю техніки та озброєння ми стали значно кращими. А щодо впровадження нових методів підготовки військ, нових технічних рішень, систем зв’язку, безпілотників, цифрових систем керування бою, за цими всіма показниками ми перебуваємо в кам’яному столітті. Причому це дуже дешеві технології. За насиченістю сучасними оптичними засобами або приладами радіорозвідки ми теж у дуже поганому стані.
– Чому не вдалося змінити ситуацію?
– Ми отримали настільки величезне розчарування у 2015 році, що абсолютна більшість цих людей (військових. – “Апостроф”) перебувають зараз у цивільному житті. Хтось розчарувався, п’є, хтось поїхав за кордон, хтось займається своїми справами, бізнесом, хтось пішов у кримінал. Вони залишають армію у великій кількості, знаючи, якою там є реальна ситуація.
Там, у сучасній армії, є ентузіасти, безліч відмінних офіцерів, але це вже фанати, які розуміють усю суть, вони розчинені в бюрократичній неефективній пострадянській військовій машині, і тому ми програємо в моральному плані. Стріляє людина, воює людина. Але коли ти приїздиш, і тобі кадрові офіцери ЗСУ, які служили до війни, а тоді під час війни, ти знав їх як чесних, мужніх, відмінних командирів, кажуть: “Я збирався підписати контракт, продовжити служити, але поговорив з іншими офіцерами, почалася така уставщина, почалося повернення в цей армійський маразм, що я вже не хочу”. Якщо навіть такі люди йдуть, то що говорити про інших. І таких прикладів чимало. Умовно кажучи, з кожних десяти моїх знайомих п’ятеро пішли. Це величезний відсоток. Тому в нас немає кістяка.
В армії є чудові люди, а є безліч тих, хто просто прийшов заробити. І всі це чудово знають: і офіцери, і солдати. Такі воювати не будуть. Не можна за 10 чи 12 тисяч гривень мотивувати людину серйозно ризикувати своїм життям. Тому, щоб ризикувати своїм життям (а це базовий інстинкт людини – самозбереження), потрібні речі ідеального порядку. Або ще більший страх. Або вищі цінності. Якщо в людини їх немає, то воювати вона не буде. Кріпаки не воюватимуть. Мало того, уся інформація, яку я маю, свідчить про те, що є рішення навіть до умовно елітних підрозділів, таких як бригади Нацгвардії, і далі запихати строковиків, бо бракує кадрів.
– Якою є ситуація саме в полку “Азов”? Чи він бере участь у бойових діях?
– Полк на 101% відповідає тій задумці, що планувалася. А планувалося створити абсолютно добровільний, надпрофесіональний підрозділ за НАТОвськими стандартами. Зараз полк має величезний бойовий досвід, цілком переведений на прийняті в НАТО стандарти управління, підготовки солдата, сержанта і т. д. Та головний актив “Азова” – це люди.
– А який національний склад полку зараз?
– Наприклад, у 2014 – на початку 2015 року було дуже багато західноєвропейських комбатантів. Вони мали надзвичайно високий рівень підготовки. Просто космічного рівня люди. Зараз ситуація змінилася. Зараз ідуть словаки та хорвати, дуже багато. Вони сприймають український конфлікт як продовження сербо-хорватського конфлікту. Для них це війна, яку вони самі не закінчили. Тому багато хорватів, прибалтів. З країн Західної Європи комбатантів зараз менше, бо це професійні військові. Вони не можуть зараз реалізувати себе тут.
– На тій лінії фронту таких теж чимало?
– Є, але вони так звані ліваки, антифашисти. Як говорив Черчилль: наступний фашизм буде називатися антифашизмом. Там інший напрям. Якщо в нас в основному це Європа чи Грузія, то там це Латинська Америка, частково – Кавказ, арабів трохи, сербів. В основному в них значно менше європейських комбатантів, і є комбатанти з таких дивних місць, як Латинська Америка чи Близький Схід. Є вихідці з Колумбії, Бразилії.
– “Азов” дуже часто сприймають як певну Мекку для націоналістів. Як ви можете пояснити цей феномен?
– Це феномен, але він таким став тому, що в нас було чітке розуміння того, яким він має бути. Була воля. Звичайно, футбольні бешкетникии, націоналісти, незважаючи на те, що вони – розумні, вольові, фізично розвинені, виховані люди, – далеко не найкращий у дисциплінарному плані матеріал для створення військової частини. Треба було вкласти багато енергії для того, щоб перетворити це дійсно на реальний феномен. У нього повірило загальносвітове військове співтовариство. Це вже бренд для “зелених беретів” в Америці, для приватних військових компаній, без жартів. Якщо говорити про Японію, то там військові ігри, страйкбол – надзвичайно популярні, навіть культові речі.Там дуже полюбляють реконструювати війну на сході України. Це в них зараз є найулюбленішим. Серед української армії найпопулярніша функція – саме полк “Азов”, який вони активно реконструюють.
– Ми вже починали говорити про фінансування силових органів. Зараз на силові структури в Україні виділяється близько 5% ВВП, з них 2,5% – на армію. А яке фінансування, на вашу думку, має виділятися?
– Не має значення, скільки вони виділяють. У програмі партії “Національний корпус” (партія Білецького. – “Апостроф”) написано на початку: “Три першочергові складові національної безпеки – це консолідована нація, сильна держава та інноваційна економіка”. Не буває потужної країни з економікою африканської держави, не буває військової могутності в аграрній країні. Розумієте, фундамент сильної армії – це сильна економіка. Усе. Яка різниця, скільки вони виділяють, переведіть це в долари, порівняйте з доларовими сумами, що виділяють інші країни, і тоді стане все зрозуміло. Тобто Петро Олексійович може виділяти 12% або 17%. Але якщо в нас показники держбюджету, під час їхнього чудового правління, можна порівняти з африканськими, то про що ми говоримо?
– Якщо вже ви згадали про Порошенка. На останній зустрічі нормандської четвірки знову постало питання про виконання Мінських домовленостей. Яка ваша позиція щодо цих переговорів і чи бачите ви взагалі варіант мирного врегулювання цього конфлікту зараз?
– Ми дуже жорстко виступаємо і будемо виступати, залишаючи за собою будь-які форми протесту, проти ідеї змін до Конституції для виборів на Донбасі, за повернення контролю над кордоном та роззброєння. Ми пропонуємо просту форму: роззброєння, повернення контролю над кордоном, вибори. Так ми зможемо хоча б повернути контроль на державним кордоном на великій частині своєї території. В іншому разі це розповзання гангрени сепаратизму по всій країні, тому що ми заведемо десятки мажоритарників Донецької та Луганської областей до парламенту. Ці люди будуть легалізовані, їхня влада зі зброєю в руках буде повністю легалізована та визнана світовим співтовариством на території Донецької та Луганської областей. З юридичного погляду ніхто не робитиме їм жодних винятків. Якщо почнеться новий конфлікт, то це буде вже реальна громадянська війна в Україні за всіма абсолютно міжнародними нормами.
– Як тоді бути з Мінським переговорним процесом?
– Влада загнала себе у фантастично патову ситуацію. І я особисто не розумію, що вони збираються робити далі. З одного боку, країна ніколи не дасть їм підписати таку капітуляцію. Ні президенту, ні парламенту український народ не дозволяв відрізати величезний шматок території, і фактично повністю узаконювати терористичні угруповання. Таких повноважень у них немає, вони це чудово розуміють. Це стане останнім днем цієї влади в такій ситуації. З іншого боку, стає зрозуміло, що президент пообіцяв західним партнерам саме такий сценарій, і саме такий порядок виконання Мінських домовленостей. Тобто змінювати Конституцію, проводити вибори, потім здійснювати допуск ОБСЄ, а тоді допустити українську сторону до контролю над кордоном. Незрозуміло, у якому статусі. Просто допуск, не визначено жодного механізму.
– Як, у такому разі, ви бачите ідеальне вирішення ситуації?
– Щодо Мінського формату взагалі, то він є абсолютно невдалим. Ми розуміємо, що Олланд і Меркель – далеко не проросійські гравці. Однак це слабкі ланки в західних країнах. Наприклад, Великобританія та США займають значно жорсткішу позицію щодо конфлікту та політики Росії. Тому, по-перше, треба змінити формат. Ніхто так і не пояснив ані статусу українських переговірників, усіх цих Медведчуків, Марчуків, Кучми, ані статусу Росії, яка є агресором, а грає незрозумілу роль стороннього спостерігача в цьому конфлікті, ані статусу ДНР та ЛНР, ані статусу держав-гарантів. Адже в нас є Будапештський меморандум. Узагалі, перед тим як щось обіцяти Заходу, може, спочатку щось у нього попросимо? Простих речей: відкритих зворотних гарантій того, що в разі невиконання домовленостей нас переведуть у статус, умовно кажучи, так званого стратегічного союзника, як Ізраїль або Японія.
– Тобто, на вашу думку, треба відкликати цей формат?
– Так, по-перше, треба відкликати формат. Нам мають гарантувати нашу безпеку. Наприклад, протягом місяця, у разі невиконання Росією цих умов, ви даєте нам певну кількість озброєння, берете на себе фінансування української армії, вкладаєте в нашу енергетичну безпеку та незалежність, гарантуєте нам закупівлю газу тощо. Однак цих гарантій немає, нічого. Ми обіцяємо, а нам не обіцяють нічого.
По-друге, гарантом безпеки на цих територіях можуть бути тільки українські силовики: українська армія, правоохоронні органи і так далі. Треба відкинути всі ці розмови про ОБСЄ, яка зараз витрачає майже половину свого бюджету в Україні. Про які збройні місії ми можемо говорити, якщо ОБСЄ й так майже не витягує українську місію, їх там неможливо побачити, їхню чисельність треба збільшувати вдесятеро для того, щоб хоч щось виходило. А тепер уявімо, що вони ще й контролюватимуть населені пункти всередині ДНР та ЛНР… У них і бюджету немає для цього, навіть якщо вони до копійки витратять усі свої гроші.
– А чому ви вважаєте, що це імітація, а не вирішення проблеми?
– Бо населення не розуміє статусу ОБСЄ. Їм кажуть про збройну місію, але не говорять про те, що йдеться тільки про особисту зброю для особистої безпеки. Тобто представники ОБСЄ не виконуватимуть функцій поліцейських та прикордонників. Людей просто обманюють, користуючись їхньою необізнаністю та жонглюючи термінами. Тому треба змінювати формат, уводити туди як мінімум інших гравців, таких як Великобританія, США, виходити зовсім з розмов про ці пункти Мінська-2. Мінськ-2 було порушено вже першого дня, коли почався російський наступ на Дебальцеве. І дуже забавно, що в нас у Дебальцевому стоять російські війська, а на карті Мінська-2 – це українська територія. Не ми ж його віддали об’єктивно, це інша сторона все порушила. Це вже підстава для того, щоб відкликати угоду, порвати її та почати абсолютно новий процес. І вже в його межах шукати більш вигідні для України союзників та рішення.
– Можливе тільки мирне розв’язання проблеми чи військове теж? Як було з бліцкригом у Хорватії свого часу.
– Політика – це дуже швидкоплинна справа. Це мистецтво дозволів. Росія збиралася відібрати Крим з 1991 року. Можливість з’явилася навесні 2014 року. Чекати свого шансу, відстежувати ситуацію, проводити комплексні заходи щодо консолідації своєї нації, держави, щодо розвалу держави-противника, шукати зручні моменти, а далі подивитися, як вийде. Політика дуже швидко зараз змінюється, і може бути що завгодно. Ми можемо готуватися до військового варіанта, але в Росії незабаром почнуться відцентрові тенденції, і, розвалюючись, Росія не зможе утримати ці території, які дістануться Україні. Ми можемо готуватися до мирного варіанта, але якісь зовнішньополітичні процеси призведуть до того, що Путін вирішить почати наступ, і всі наші здогадки підуть прахом. Та я б готувався до обох варіантів. Як кажуть, хочеш миру – готуйся до війни.
– Ви вважаєте, що в України такий потенціал є?
– Безумовно, є. Ядерна країна ніколи не стала б воювати з іншою ядерною країною. Нам доведеться мати справу, у кращому разі, з угрупованням сепаратистів і з невеликою частиною угруповання російської армії. Бо коли прийде тисяча трун до Росії, це буде вже зовсім інша історія. Вони не можуть собі дозволити надвеликої присутності на території України. Це не якась непереборна сила.
Війна – це мистецтво. Якби у світі все оцінювалося у військовому плані потенціалами двох країн, то не було б Олександра Македонського, який сорокатисячною армією розгромив майже мільйонну армію Перської імперії. Не було б спартанця Леоніда. Не було б тисячі інших прикладів, коли країни, учорашні колонії, як США, перемагали тодішню наддержаву – Британську імперію. Росія – це далеко не сталевий колос. Їхня армія теж не приклад. Вона не є морально стійкою або супероснащеною технічно. Росія – це величезна країна, яка має безліч проблем, ворогів і територію, яку треба утримувати. Росія не може весь свій потенціал витратити в Україні. А з тією невеликою його частиною, яку Росія в змозі сюди направити, ми могли б упоратися навіть улітку 2014 року.
– Виходить, що анексії Криму теж могло не бути?
– Ситуація з Кримом є складнішою, проте й тут усе досить просто. Ось уявіть, що в Путіна беруть інтерв’ю у 2002 році щодо ситуації з Кримом, і він каже: “Ви ж розумієте, це складно, навіть неможливо, є мирові угоди, Захід і так далі”. Але ця людина працювала десятиліттями. Крім того, навіть за Єльцина був Лужков, і вже тоді в Крим вкладали величезні кошти – відкривалися російськомовні школи, вкладали кошти в міські управління, проводили величезні байк-фести з пропагандою. Про Керченський міст, наприклад, розмови велися ще у 2012-2014 роках, тобто вони його серйозно збиралися будувати. Прив’язували культурно, цивілізаційно, і регіон очікував свого часу. Той, хто скаже, що знає, як вирішити цю ситуацію за три дні, буде звичайним популістом. Треба посилювати своє, послаблювати чуже, чекати вдалого шансу. А яким буде цей шанс: військовим, політичним, військово-політичним чи дипломатичним – ось це і є мистецтво політики.
– Та все-таки, яка робота має вестися зараз?
– Понад 10 українських прапорів вивісили наші прихильники в Краснодарському краї в день створення партії “Національний корпус”. У Російській Федерації навіть кримінальну справу відкрили щодо цього. Тож ми маємо свої задумки в Російській Федерації, повинні знайти там підтримку. Тому що єдиний революційний потенціал у Росії є тільки серед дружніх до нас російських націоналістів.
– Хіба не є це все прикладом провокацій, а не певної системної роботи з повернення того-таки Криму?
– Завдяки цій провокації український прапор вивісили в місті з дуже симптоматичною назвою Слов’янськ Краснодарського краю Російської Федерації. Він там провисів майже всю ніч, поки його не зняли. У нас вистачає союзників в Україні. Але треба вести планову роботу. Скільки підготовлено Службою безпеки України або Службою зовнішньої розвідки України партизанських загонів з Чечні та Дагестану? Це не новина, це будь-які спецслужби роблять. Однак ми нічого такого не зробили. А це пряме завдання наших спецслужб – створення хаосу в тилу.
– Убивство всіх цих Моторол теж мають здійснювати диверсійні групи?
– Абсолютно. Це мають робити не захарченківці, а українські диверсійні групи. та всі ми чудово розуміємо, що це зробили не українці. Це просто наслідок місцевих розборок.
– Такі диверсійні групи мають діяти й на окупованій території в Криму? У Правому секторі про це неодноразово говорили.
– Звичайно, і на окупованій території в Криму теж. Такі речі вкрай необхідні. Я вам показав тільки одну невелику військово-розвідувальну складову. Однак ми не робимо навіть цього. Навіть у найгарячіші дні 2014 року ми жодним чином не спробували посилити кавказький фронт проти Росії. І це мене відверто дивує. І це в той час, як росіяни готували та проводили диверсії в Харківській, Запорізькій, Одеській областях. Ми чудово пам’ятаємо підриви танкових частин у Запоріжжі, бомбардування, підпали складів палива, артилерійського озброєння в Харківській області, перестрілки і так далі. А ми в цей час не робили нічого. Навіть російські націоналісти не вважають, здебільшого, таку бездіяльність правильною.
– Говорячи про російських націоналістів, ви кого маєте на увазі?
– У Росії не може бути хтось офіційно організований у щось, крім партії “Єдина Росія”. Ми говоримо просто про російських націоналістів, певне підпілля. Але вони мають дуже великий потенціал. Так, російські шовіністи мріють про Російську імперію від Грузії до Курил. Однак ті ж російські націоналісти сприймають режим Путіна як ворожий. Тому вони давно перебувають під репресіями. Вони сприймають цей євразійський проект як спробу знищити російську ідентичність і перетворити її на євразійську, посиливши елементи впливу клану Кадирова. Та хіба їхній потенціал використано? Адже ці люди їхали сотнями до України.
– За словами російських націоналістів, на їхню базу весь цей “русскій мір” і спирався.
– Так, і ще під час Майдану. Однак потім відверто дика риторика деяких українських політиків відвернула цих людей і той потенціал, який не мав узагалі жодних територіальних претензій. Для нешовіністично налаштованої частини російських націоналістів аксіомою є той факт, що Україна є незалежною державою, є окремою нацією і є батьківщиною Київської Русі. Ці люди чудово розуміли, і вони не мали жодних територіальних претензій ні до України, ні до Білорусі. Свого часу Росію полонили більшовики Російської імперії. І взагалі, за великим рахунком, єдиний революційний потенціал у Росії мають тільки російські націоналісти – і все.
– Що має статися, щоб цей потенціал про себе нагадав?
– Це треба плекати, це треба вирощувати. Зрештою, Україна могла стати чинником, що міг завдати великої поразки в Сирії. Ніяких великих людських втрат. Треба було знайти кілька тисяч добровольців з цієї війни та створити умовний український іноземний легіон, який би воював проти курдів, у союзі із США, і вимагати від Америки надання озброєння. У нас купа непотрібної зброї є в Україні, зокрема – протиповітряної оборони. Зробити так, щоб Америка оплатила всю цю нашу експедицію.
– А чи є проблемою зараз адаптація тих, хто повертається з фронту? Вони в ідеалі мають долучатися до вашої політичної сили.
– Тут дуже по-різному. У будь-якому суспільстві є тільки дуже невеликий відсоток уроджених солдатів. І неважливо, говоримо ми про українське чи про американське суспільство. Таких декілька відсотків. Точно не більше ніж 10%. Такі вроджені солдати могли б стати кістяком нової армії, проте вони не підуть у кріпосну армію. Для інших, навпаки, це стрес. Стрес людини, непристосованої до війни. У нас є так звана патронажна служба, що працює на волонтерських засадах. Вона складається в основному з дівчат. Вони працюють ще з часів Майдану. Багато хлопців з “Азова”, коли повертаються з війни, піклуються про інвалідів, батьків, дружин і дітей убитих соратників. Також вони займаються встановленням пам’ятників, психологічною та фізичною реабілітацією поранених. Це те, що стосується суспільного життя. Крім того, усі знають, що в “Азові” існує військове братство. Там зовсім інша атмосфера. Коли хлопці поверталися із зони бойових дій, їх чекали власні їдальні, великі спортзали, ціла інфраструктура відпочинку для максимально комфортного повернення до звичного життя.
– А звідки таке фінансування?
– Звідки я беру гроші на те, щоб воювати за країну? Мене особисто завжди дивують такі питання. Тобто мало того, що нам довелося пройти війну, тягнути цю лямку, нас ще запитують підозріло: “Мало того, що ви якісь мутні, що воювати пішли, а де ви ще берете гроші на це все?” Досі не можу зрозуміти, у чому підозра? Навіть якби ці гроші взяли в сатани, то все одно потрібно було б аплодувати, а не здогадки будувати.
– Питання фінансування виникло після того, як ви оголосили про створення партії.
– Партія – це партія. Але про фронт нічого говорити. Беремо, то й беремо, як мінімум не з бюджету. Людей не вбиваємо. Наркотики не продаємо. У “послугах кришування” не беремо участі. Рейдерством не займаємося. Знаєте факт – скажіть. Однак, слава Богу, до “Азову” ніхто жодного факту не може навести. Чутки – і все.
– Утім, ви не заперечуватимете, що в того ж Авакова, безумовно, є інтерес до вашої активної політичної діяльності?
– Безумовно, Аваков має інтерес до полку. Але я зараз від полку відходжу. Я намагаюся стежити та допомагати, але не керувати і не займати якісь позиції. Щодо полку все дуже просто, ми просто нічого не крадемо і дуже добре використовуємо всю допомогу. У нас бронежилети з 2014 року, і ще жоден не втрачено. Ми дуже чітко збудували систему матеріального забезпечення. У держави ми беремо дуже мало. У нас є все трохи краще, ніж в інших. Щодо партії, то я вже тисячу разів пояснював, як і за який кошт усе це фінансується.
– Які пріоритетні завдання ви б зараз поставили для держави?
– Зараз потрібно формувати зміст, ідею та еліту, тому що нація має виховати нових людей. Ідея нової еліти має бути елементарно простою: Україна як велика суверенна держава, як геополітичний гравець, тотальна реконструкція, а не відновлення, економіки та суспільства, і вирішення декількох основних речей: сильна армія, внутрішня безпека, демографічна ситуація. Безумовно, запас міцності значно нижчий, ніж 2014 року. Тому й небезпека в повітрі значно більша, ніж 2014 року. До таких речей треба підходити дуже серйозно. Влада може спровокувати, у неї немає ніякої підтримки в суспільстві, і не треба думати, що “люди втомилися від Майдану”. Насправді може спровокувати все що завгодно. Особливо, коли є таке велике розчарування, така велика недовіра й така велика агресивність, то сірником може бути все що завгодно: необережне слово, чиясь декларація, якийсь тариф або ще щось. Тобто спровокувати влада може, однак треба чітко розуміти, що зараз потрібно формувати зміст, ідею та еліту, тому що нація має виховати нових людей. Тому що без цього влада поваляється кілька тижнів на вулиці, і знову її піднімуть.
Світлана Шереметьєва
