Ракетами старший науковий співробітник КНУ імені Шевченка Сергій Піпко почав цікавитися ще в дитинстві. На початку 2000-х йому вдалося невелику групу ракетолюбителів у Києві та стати одним з організаторів профільного інтернет-форуму. Шість років тому він взявся за розвиток шкільних та студентських ракетних програм у столиці. Не знайшовши реальної підтримки, на власні кошти організував ракетобудівну майстерню у квартирі. Про це йдеться у матеріалі Української правди.
Вчений каже, що обожнює ракети та готовий займатися ними у будь-якій формі.
“На весь Київ аж один ракетомодельний гурток. Можу допомогти всім, хто хоче організувати, вести подібний гурток, матеріалами, екземплярами, всім необхідним”, – заявив Піпко.
Він зробив ракетобудівну майстерню у власній квартирі. За його словами, найбільшим розчаруванням є те, що викладачі університетів не хочуть брати участь у студентських ракетних програмах.
“В Україні, в Дніпрі, є, на щастя, ще одна студентська ракетна група. Їхнє досягнення – приблизно 6 кілометрів”, – наголосив Піпко.
Перша ракета вченого, що реально полетіла, була у школі – піднялася на висоту приблизно дев’ятиповерхового будинку (до 30 метрів). Але двигун був не його.
“Коли з’явився доступ до сайтів американських любителів, все стало на свої місця. Я спроєктував свій перший двигун, зробив стенд для виміру тяги. То був двигун на карамельному паливі”, – розповів Піпко.
Карамельне паливо найдоступніше та найбезпечніше у виготовленні та використанні. Воно не спалахне від простої іскри, як димний порох.
“У промисловому паливі для ракет є інший окислювач. У карамельному – нітрат калію. При розпаді він дає кисень, у якому горить пальне – цукор, наприклад. На промисловому окислювач – перхлорат амонію. І найчастіше для підвищення температури горіння додають алюміній. Все це “склеюється” поліуретаном. Тобто якимось полімером. Потім замішується, виходить таке собі “тісто”, з якого роблять шашку. Наша “Вільха” чи ракети від HIMARS, Patriot працюють саме на такому паливі. А в кожному з бічних прискорювачів космічного шатлу його по 500 тонн”, – поділився Піпко.
Шість років тому київські школярі спроєктували двигун, на якому ракета піднялася десь на 200 метрів. Вони знайшли його сайт, почитали та зробили.
“Розрахували, замовили роботу в токаря. Самостійно мішали карамельне паливо. Я їм потім лише трохи допоміг скоригувати деякі речі. Сама ракета зроблена з пластикової труби. У носовій частині висотомір, який подає сигнал викиду парашута. Для мене це досягнення, напевно, важливіше, ніж якісь інші серйозні речі. Тому що це справжня робота школярів, навіть не студентів. Пізніше в студентському конструкторському бюро ми зробили вже значно масштабнішу копію того двигуна. Теж твердопаливного. Випробували його двічі, працював чудово, але ракету не встигли зробити. Потім був так званий гібридний двигун, а також його збільшений варіант із баком на два з половиною літри”, – додав Піпко.
Із запуском аматорських ракет в Україні було все непросто і до повномасштабного вторгнення. У нашій державі немає правил та механізмів.
“Декілька років тому ми знайшли досить велике поле далеко за містом, де нікого і нічого немає. Запускали ракети з таким розрахунком: навіть якщо полетить не вгору, а убік на свою теоретично максимальну дальність, то не вийде за межі цього поля. Нам завжди доводилося обмежувати висоту польоту максимум кілометром. Ми дотримувалися всіх розумних правил, тому ніколи інцидентів не було. Чому в Україні така ситуація з ракетобудуванням загалом? Не було державної політики та зацікавленості. Може, зараз вона є, не знаю…Усі попередні роки роззброювалися, грабували державні підприємства, просто пилили бабки. Приватні фірми не могли народитися, бо держава нічого не просила. Куди було подіти продукцію? Ніхто нічого не замовляє. Нікому нічого не треба”, акцентував Піпко.
Він не бачить перспектив ракетобудування в Україні для молодих. Вчений не знає, як це виправити, бо не є державним діячем.
“Адекватний школяр, студент хоче вчити те, на чому можна заробити. Тому всі пішли в програмісти, а не в конструктори. Але хтось мусить і гайки крутити, розумієте? Одними програмістами країна не проживе. Україні потрібні свої ракети та ракетники”, – резюмував Піпко.
