Як створюються образи «друзів і ворогів Росії» в суспільній свідомості росіян - сьогодні і в минулому...
Росіяни вважають сьогодні своїми головними ворогами американців, українців і турків, а друзями – білорусів, казахів та китайців, повідомляє “Экономика от Пророка”.
Такими є дані останнього опитування на цю тему, опублікованого експертами московського «Левада-центру». До США погано ставляться 70% респондентів, до країн об’єднаної Європи – 62%. При цьому переважна кількість опитаних наголошують, що їхнє сприйняття цих країн і націй обґрунтовано нібито вічно ворожим, як вони вважають, ставленням США, України і Туреччини до Росії.
Найбільш ворожо до Росії налаштовані США, уважають 72% росіян. На другому місці за «індексом ворожості» опинилась Україна – ворожою державою її назвали 48% опитаних, це найвищий рівень за всю історію подібних опитувань. Ще 2015 р. про вороже ставлення України до Росії говорили лише 37% росіян. Третє місце в опитуванні «Левада-центру» посіла Туреччина: у її ворожості до Росії переконані 29% респондентів, тоді як у 2015 році так уважали менше одного відсотка мешканців Росії.
А от головним другом і союзником Російської Федерації у світі названо Білорусь – у цьому переконаний кожен другий опитаний «Левада-центром» росіянин. На другому місці в «індексі дружби» виявився Казахстан (39%), на третьому – Китай (34%, при цьому минулого року в «дружелюбності» Пекіна та китайців до Москви і росіян не сумнівалися 43% респондентів). Крім того, що не дивно, 10% тих, хто відповідав на запитання соціологів, назвали дружньою країною Сирію на чолі з Башаром Асадом.
Про символізм цих відповідей і про те, як змінювалися протягом століть образи іноземних «ворогів» і «друзів» Росії – присутність яких була важливою та невід’ємною частиною суспільної свідомості, – розповідає професор Оксфордського університету, фахівець з історії російської державної ідеології та культурної історії емоцій Андрій Зорін.
— Обов’язковий поділ країн на ворогів і друзів – це частина імперської ідеї? Адже ви, я знаю, вважаєте, що імперська свідомість давно померла, так у чому ж річ?
— Вона померла недавно, але, на мій погляд, безповоротно. А ідея, що «завжди в нас є ворог», що існують народи-вороги Росії, вона не імперська за своєю суттю, а націоналістична. Оскільки саме в рамках ідеології націоналізму нація сприймається як єдине ціле, єдиний організм і єдина людина. І виникає, відповідно, ідея, що певний народ, як такий, може бути сам по собі нам ворожим, дружнім і так далі. Це саме класичне романтичне уявлення про націю як про єдиний організм.
— 100 років тому, або 200 мешканці Росії до ворогів і до друзів теж ставилися як до персоніфікованого образу однієї людини? Як до лубочного образу, мультиплікаційного, кажучи сучасною мовою, героя, і при цьому все одно зарозуміло – і до тих і до інших?
— Я не став би говорити про вплив людської психології як такої, в усі віки однакової, на це в цілому. Однак взагалі така ідея часто є властивою культурі. Починалася вона, звичайно, з релігійної ідеї – присутності «іновірця». І насамперед ворогів шукали саме за релігійною ознакою. Коріння цього потрібно шукати дуже глибоко в історії. Однак із виникненням ідеї нації, націоналізму вона переноситься на народи як такі. Хоча націоналізм є ідеологією дуже пізньою, але такий підхід більш архаїчний, ніж «релігійний», тому що віру можна змінити – і вже не бути «іновірцем», а ось етнічну належність, народну, змінити майже неможливо. І якщо ставитися до народу як до однієї людини, виходить, що «всі вони такі», навіть незалежно від власної волі, бажання тощо.
— А коли цілий народ сприймається як герой лубка або коміксу, це оцінне узагальнення – свідоцтво чого? Підлітковості свідомості більшості чи просто мікроскопічності знань про навколишній світ?
— Так, це така стереотипізація, традиційна, і вона дуже поширена, і цього багато. Цікаво спостерігати різницю, коли це відображає якісь глибинні стереотипи, глибинні відносини, усталені століттями, а коли це плід миттєвої зміни державної політики. Це цікаво, ось цей поворот – що, наприклад, українці нам вороги, ми з’ясували абсолютно нещодавно! Вони вчора були чи то «брати», чи то взагалі «той самий народ», і от шлях до «ворогів» пройдено досить швидко – хоча я б сказав, закономірно.
— Звичайно, величезну роль у створенні образу ворога чи друга грає пропагандистська машина. Можна згадати агітаційні плакати часів ще царської Росії, Першої світової війни, де німців зображено як агресивних горил. Є лубки 200-річної давності, де такими зображували французів. Підтримка стійкості влади за рахунок боротьби з ворогом, зовнішнім або внутрішнім, – це історія не нова, прикладів безліч, та чому ж люди, як і раніше, із задоволенням, як кажуть, ведуться на цю приманку?
— Приклади, які ви навели, – військового часу, і «ростопчинські афішки» початку XIX століття, й антинімецькі лубки. Цікавіше, коли «ворогів» знаходять у невійськовий час. Є уявлення, і його релігійне коріння, мабуть, у російській історії, про те, що Росія – така єдина хранителька святої віри, оточена ворогами з усіх боків, яке згодом набуло національного забарвлення. І в цій схемі дуже часто виникає певний набір таких ось стійких валентностей. Є «головний ворог», який хоче нас знищити, – ним, як правило, у російській історії довго була Франція, та потім ця роль перейшла до Америки. І є ті, кого вони хочуть спокусити, наші нібито «брати», але які нас «зрадили» та перейшли на бік ворога. І в традиційній російській історії це були зазвичай «покатоличені» поляки! І ми казали: «Ви ж слов’яни, що ж ви, їй-богу, чи не розумієте, що ви наші брати?» А вони щось не розуміли – і швидко стали ворогами. Зараз про поляків усі забули, вони вже мало кого цікавлять, і цю роль «ворогів» функціонально виконують українці. І те, що Україна сприймається як ворог, це перше, однак дуже симптоматичне визнання того, що російська громадська думка починає розуміти, що українці – усе-таки інший народ.
— А якщо говорити про зовнішнього ворога, яка країна стає ним швидше – далека, незнайома, чи сусідня, добре відома? І чи є тут якісь закономірності?
— Тут є закономірність, оскільки це різна ворожість! Є ворожість до сусіда, яка зрозуміла, побутова, і пов’язана з тим, що він якийсь інший, не схожий на тебе. А є ворожість до міфічного, дивного, незрозумілого, і вона дуже тісно завжди пов’язана з почуттям, що я хотів би бути таким же, та в мене не виходить. І це завжди має бути хтось, на кого я орієнтуюся, кому заздрю і таке інше. Як у цей образ вписується Америка – очевидно. Сьогоднішнє ставлення Росії до США, звичайно, пов’язано зі специфічною заздрістю. Проте це не абсолютно одній Росії властиво, антиамериканський психоз видно в дуже багатьох країнах. У Європі він дуже широко поширений, особливо в освіченому середовищі.
— Важко собі уявити, що людина захоче жити тільки в оточенні ворожо налаштованих сусідів. Однак від зовнішньої політики Росії є відчуття, що вона свідомо себе оточує ворогами. І Туреччина, й Україна, і Польща, і Фінляндія, і Грузія, за тої чи іншої епохи… Це все близькі сусіди.
– Адже воюють із сусідами, з ким ще воювати, як не із сусідом? З Польщею було багато воєн. З Туреччиною теж. З нею все цікаво й загадково, адже турки були «друзями» зовсім недавно, вони були чудові наші «брати», а ось китайців ми боялися жахливо. Цікаво було б подивитися, наскільки все це має регіональний характер. Припустимо, на Далекому Сході Росії китайців теж сьогодні сприймають як кращих друзів чи ні?
— Такі дані є, ми про них розповідали. Що ж до «не вороги» – з «друзями» теж усе специфічно. У «друзях» у Росії, на думку опитаних, Білорусь із «хитрим» Лукашенком, і Китай, не дуже ввічливий із Москвою. А на сході країни він точно пов’язаний з відчуттям та ідеєю загрози «захоплення російської землі». До речі, у цьому шорт-аркуші «індексу дружби» є Сирія, яку, насправді, на карті багатьом росіянам знайти буде складно. Що їх об’єднує? Образи їхніх лідерів, які зараз «добре розмовляють» з Путіним?
— Це лише результат пропаганди, ніщо інше. За цим узагалі немає нічого, крім телепропаганди! Завтра будемо дружити з кимось ще, ну буде в нас такий ще друг або ворог. А сьогодні – такий. Це відчуття майже реактивне. Про кого говорять сьогодні по телевізору, що він поганий або добрий, той, відповідно, друг або ворог.
— У тім-то й річ, що ту ж Білорусь періодично на російських телеканалах лають. Однак її поставили на перше місце, кожен другий росіянин з опитаних уважає, що білоруси – це наші «брати навік».
— Лають, але м’яко. Білорусь трохи себе «якось не так поводить», дійсно, – але не так усе-таки, як українці, які нас «абсолютно зрадили» та перекинулися на бік Заходу, як зараз великою мірою вважає громадська думка. Це такий значно серйозніший страх, ніж Білорусь.
— А можна собі уявити країну, державу, мешканці якої сказали б: «У нас немає ворогів»?
– Я такої країни не знаю, та я б хотів у такій країні жити. Треба подивитися подібні опитування, скажімо, у Данії. Хоча й там зараз почалося своє божевілля – щодо іммігрантів. Може, у якихось багатих і невеликих країнах це можливо. У державах, що впевнені в собі, що не мають великих міжнародних амбіцій і не заздрять сусідам. Для цього треба, по-перше, не мати відчуття програного змагання, і по-друге, не мати значних амбіцій. Напевно, за цих двох умов таке можливо.
Андрій Шароградський, Олександр Гостєв, Радіо Свобода, 5 червня
Декілька днів тому оприлюднено шокувальні результати свіжого соцопитування в РФ, згідно з якими ненависть росіян до України досягла нині історично рекордного рівня.
Таке ставлення росіян до України та Заходу є однією з п’яти ознак фашизму, що побудував за останні роки в Росії її президент Путін…
