У Кремлі нервово метушаться та ганяють свої війська вздовж наших кордонів, хапаються за Іскандери та Тополя саме тому, що більше тиснути нічим.
“Ще задовго до «епохи історичного матеріалізму» (Остап Бендер) люди знаходили в навколишньому світі прикмети, які вказували на правильність або хибність їхніх дій і навіть давали змогу дещо пророкувати, наприклад, погоду. Щоправда, пояснити ці явища та взаємозв’язки було неможливо, адже наукових знань і методів дослідження ще не було, тож усе приписувалося волі богів”, – написав блогер у статті для defence-line.org.
Час минув, і явищам здебільшого знайшли наукове пояснення. Наприклад, людям стало зрозуміло, чому не можна гидити у воду, з якої потім питимеш, та багато іншого, абсолютно зрозумілого та звичайного. Те саме відбувається й з окремою людиною. Будучи включеним у різні соціальні групи, вона невдовзі доводить сприйняття реакції оточуючих до автоматизму. Ті, хто має для неї авторитет, прямо впливають на людину, коригуючи її поведінку й сприйняття. Обов’язково буде група осіб, яких людина зарахує до групи недоброзичливців або навіть ворогів. На їхні дії людина відповідає в режимі зворотної послідовності. Тобто чим похмуріші оцінки ворог дає її діям, тим більше вона впевнюється в їхній правильності.
І навпаки, будь-яка похвала від ворога змушує замислитися про те, де було зроблено помилку. Тобто вже не відбувається аналіз мови ворога, її суть абсолютно не має сенсу, важливим є тільки посил або тональність. Дружній тон ворога приводить до миттєвої мобілізації, а можливо, і до захисних дій.
Кожен може пригадати, як саме це працює в сім’ї, своїй постійній компанії, на роботі чи іншому постійному колективі. Однак ці принципи працюють і в набагато більшому масштабі. Зараз Україна перебуває в стані війни з Росією, і будь-які солоденькі промови про Україну загалом або про окремих персонажів мають викликати майже автоматичну реакцію. Це тому, що війна вже де-факто затвердила діаметрально протилежні інтереси й погляди на нинішні та фундаментальні питання. Те, що влаштовує Росію, нас (здебільшого) не влаштовує категорично.
Це досить яскраво видно в соціальних мережах, коли одна й та сама подія отримує полярні оцінки від українців і росіян. Це – нормальна ситуація. Ворог радіє нашим проблемам і його «ажтрісьот» від наших досягнень. Війна робить нашу реакцію жорсткою і визначеною, позбавленою півтонів та умовностей. За мирного часу ще можна озиратися на норми моралі або щось подібне, та війна стерла всі ці викрутаси й залишила тільки суть.
З цієї причини ми від душі радітимемо кожному вбитому російському військовому, кожному спаленому танку, кожному літаку чи вертольоту, якщо він збитий або просто впав. Неважливо, де це сталося, у Сирії, Лугандоні чи самій Росії. Усі, хто знищує російську військову силу, – діють у наших інтересах, тому – ми на їхньому боці. Чим більше цієї гидоти згине в інших місцях, тим менше нам доведеться прикопувати її на нашій землі. Це абсолютно нормальна та природна реакція.
Між іншим, такі реакції є майже автоматичним ідентифікатором системи розпізнавання «свій-чужий». Щойно прокремлівські діячі починають хвалити когось із наших – треба уважно придивлятися до цього персонажа, імовірно, він уже працює в інтересах лисого недомірка з Кремля. І навпаки.
А отже, треба дати декілька приватних оцінок тому, що відбувається зараз. Наприклад, відкликання російського посла Зурабова. Кажуть, у нього були особисті контакти з Порошенком і вони могли прямо обговорювати деякі важливі питання. Тепер Зурабова прибрали. Але це означає, що через Зурабова та його особисті стосунки не вдалося вплинути на Порошенка в потрібному напрямку. Мало того, у Кремлі стало ясно, що такі заходи не приносять користі й надалі Зурабов не потрібен.
Зважаючи на це, характерними є останні заяви, що лунають як стогони з Москви. Там розповідають про те, що з нинішньою владою в Києві «конструктивний діалог» (це за стану війни!) не складеться, і там сподіваються, що народ України обере щось інше, більш м’яке, можливо, у спідниці. Це треба сприймати як тривожний сигнал та уважно озирнутися на всі боки. Кого саме Кремль хотів би всунути в перше крісло України?
І найголовніше. Зараз іде щільний інформаційний потік, що анонсує можливе широке вторгнення військ РФ в Україну. Це свідчить про те, що не військові методи тиску вже майже вичерпано й Москва дійшла висновку про їх марність. Про це свідчить і поведінка російської сторони на мінських переговорах. Востаннє вони висунули «пропозиції» у вигляді вимоги про капітуляцію. Там чітко розуміють, що навіть у 2014 році вони не змогли отримати нічого подібного, а зараз це видається буфонадою, яка не має нічого спільного з переговорами.
У Кремлі нервово метушаться та ганяють свої війська вздовж наших кордонів, хапаються за Іскандери та Тополя саме тому, що більше тиснути нічим. нісанкції щодо України вже зазнали фіаско, ми вже майже повністю розгорнули свою економіку в бік від Росії. Уже навіть ядерне паливо для АЕС пішло зі Штатів й узгоджено рішення про будівництво власного заводу ядерного палива, що дасть можливість повернути собі статус ядерної держави. Перекривати газ теж марно, бо ми самі майже припинили його купувати в Росії. Між іншим, ніхто не помітив цікаву деталь. У Москві вже не розповідають байки про те, що Київ цупить газ! Хоча транзит до Європи як ішов через Україну, так і йде, а тема геть відпала!
Коротко кажучи, за сукупністю реакцій із Кремля щодо України можна зробити однозначний висновок – ми все робимо правильно і розмови про те, що «Пеца нассліл», не мають підстав. Навіть більше, треба нарощувати зусилля саме в тому напрямку, в якому ми йдемо. Чим голоснішим є виття з Москви, тим слушніше ми рухаємося.
