Напередодні 62-ї Мюнхенської конференції з безпеки, яка відбудеться 13–15 лютого, активізувалися розмови про настання у світі нового глобального порядку. Ці розмови були ініційовані доповіддю, яку організатори підготували до нинішньої конференції. У доповіді, зокрема, вказується, що Україна стала однією з перших жертв світопорядку нового типу, в якому світові та регіональні гегемони встановлюють правила у своїх сферах впливу, хоча тією чи іншою мірою так було завжди. На тлі дискусій про «настання нового світопорядку» розгортаються пов’язані з цим обговорення проблеми «руйнування і кончини старого ліберального міжнародного порядку», у зв’язку з чим виникло питання про те, що цей порядок зруйнований давно, сам він мало чим відрізнявся від нинішнього, а саме його існування викликає сумніви.
Будучи важливою самою по собі, ця тема, як бачимо, впритул стосується України.
Увертюра з мотивами європейського цинізму
Отже, з 13 по 15 лютого відбудеться 62-га Мюнхенська конференція з безпеки (MSC) — головний світовий майданчик для обговорення глобальних загроз.
Цього року форум збере близько 200 представників урядів зі 120 країн, серед яких майже 60 глав держав, понад 30 керівників оборонних відомств і керівники 40 міжнародних організацій.
Атмосфера очікується напруженою: оприлюднений щорічний звіт MSC отримав промовисту назву: «У стані руйнування».
Голова конференції, посол Вольфганг Ішингер, окреслив центральні теми: роль Німеччини у світі, здатність Європи говорити «одним голосом» і глибоку кризу трансатлантичних відносин, які він охарактеризував як такі, що переживають «суттєву кризу довіри».
До речі, про голову конференції Ішингера, який нещодавно в інтерв’ю німецькому виданню Tagesspiegel відзначився заявою про те, що зупинка війни в Україні невигідна Європі.
Це не перше висловлювання Ішингера в такому дусі.
Зокрема, у грудні в інтерв’ю Deutsche Welle Ішингер уже повторював тезу про те, що припинення війни в Україні невигідне Європі, і «поки Україна воює, Європа в безпеці»:
«Європа в безпеці, тому що українці протягом уже багатьох років успішно сковують могутню російську армію в неймовірно впертій боротьбі, захищаючи свою країну. У момент, коли ця війна закінчиться, коли зброя змовкне на Донбасі й в інших регіонах України, Росія знову отримає весь час. Росія — країна, розтягнута на десять або одинадцять часових поясів, і в неї буде достатньо часу, щоб перегрупуватися», — заявив тоді Ішингер.
Подібні заяви на тему про «вигідність» для ЄС затягування війни в Україні, інакше «Путін нападе на Європу», раніше неодноразово висловлювалися й іншими європейськими діячами.
Зараз же, в інтерв’ю виданню Tagesspiegel, Ішингер підкреслив, що у разі припинення вогню в Україні загроза на східному фланзі НАТО може посилитися.
«Російська загроза для нас, німців, також зросте, якщо можливе майбутнє припинення вогню не супроводжуватиметься значущим обмеженням військового розгортання в західних військових округах Росії», — сказав Ішингер.
За його словами, щойно в Україні буде припинено вогонь, «Путін зможе спокійно продовжувати свою програму озброєння, а ситуація із загрозою для країн НАТО на східному фланзі погіршиться».
Тому те, як закінчиться війна в Україні, є «вирішальним питанням долі для Німеччини й Європи», додав Ішингер.
Доповідь на тему чергового «кінця світу»
У доповіді, підготовленій організаторами Мюнхенської конференції для її учасників, повторимо, стверджується, що Україна — одна з перших жертв світопорядку нового типу, в якому світові та регіональні гегемони встановлюють правила у своїх сферах впливу.
Також у доповіді Трамп називається найпомітнішим руйнівником попереднього світопорядку і констатується, що Європа залишилася без американської «парасольки».
Доповідь не дає чіткої відповіді на питання про те, яким буде світопорядок, що формується, але «один із варіантів — світ може рухатися в бік політики, коли «регіональні гегемони» домінують і «встановлюють правила у своїх сферах впливу».
«Україна, проти якої Росія веде повномасштабну війну майже чотири роки, у доповіді названа, повторимо, «однією з перших жертв» світопорядку нового типу.
«Замість того, щоб ставитися до неї, насамперед, як до питання суверенітету та міжнародного права, війну намагаються переформатувати як предмет переговорів сильних лідерів, у ході яких територія, гарантії безпеки й навіть природні ресурси стають розмінною монетою», — сказано в доповіді.
Загалом, як зазначається, темі війни Росії проти України в доповіді цього разу приділено менше уваги, ніж у попередні роки.
Автори доповіді зазначають, що Європа продовжує підтримувати Україну, але при цьому рухається з різною швидкістю: є істотні відмінності між фінансово сильнішими країнами північного сходу та південного заходу континенту, де держави не можуть собі дозволити збільшити витрати на оборону. Невдала спроба використати для допомоги Києву заморожені в ЄС російські активи показала «обмеження колективної європейської відповіді перед обличчям російського залякування».
При цьому, попри те, що в Європі це називають спробами залякування з боку Москви, громадяни найбільших західних країн, схоже, загалом стали менше боятися загрози, що виходить від Кремля.
Це показав Мюнхенський індекс безпеки (Munich Security Index) щодо сприйняття ризиків у світі, який із 2021 року став частиною доповіді. Цього разу репрезентативні опитування були проведені в листопаді 2025 року в 11 країнах, які можна поділити на дві групи — G7 (провідні промислові країни Заходу) та BRICS мінус Росія (Бразилія, Індія, Китай, ПАР). Серед запропонованих на вибір «ризиків» — як окремі країни, так і економічні, воєнні чи соціальні чинники: від дезінформації до застосування ядерної зброї або нестачі їжі.
Одна з головних змін за минулий рік — у більшості країн G7 зросло сприйняття ризиків із боку США. Можна припустити, що показник був би ще вищим, якби опитування проводили в січні 2026 року, після подій у Венесуелі та кризи навколо Гренландії.
Автори доповіді звертають увагу, що на цьому тлі сприйняття загрози з боку Росії в очах респондентів відчутно зменшилося.
У країнах «сімки» в списку 32 «найсерйозніших ризиків» РФ опустилася з другого на восьме місце.
Якщо це останнє твердження про зниження сприйняття загрози з боку Москви відповідає дійсності, то доводиться констатувати, що західні політикани не навчаються!
Водночас у звіті Москва названа «найзначущою і безпосередньою загрозою» для Європи та НАТО. Окрім бойових дій, Москва нарощує гібридну активність: сплеск актів саботажу та підпалів у ЄС; масовані кібератаки й шпигунство; систематичні порушення повітряного простору. Такі дії провокують «політичний параліч» і чинять психологічний тиск на західні суспільства.
За даними Munich Security Index 2026, довіра до США як до надійного союзника істотно впала. У країнах G7 лише незначна частина людей вірить, що політика урядів поліпшить життя майбутніх поколінь. На цьому тлі Вашингтон посилає «змішані сигнали»: друга адміністрація Дональда Трампа дала зрозуміти, що оборона континенту — це відповідальність самої Європи.
«Підхід Вашингтона… коливається між заспокоєнням, умовністю і примусом», — підкреслюють автори. Це загнало європейців у «психологічну пастку» між запереченням реальності та необхідністю прийняти її. США дедалі частіше поєднують гарантії безпеки з економічними інтересами, роблячи захист «умовним».
Конференція ставить європейських лідерів перед жорстким вибором. Європа залишається залежною від американських озброєнь, що «вкорінює залежність замість формування справжньої автономії». Автори звіту резюмують: «Ера, у якій Європа могла покладатися на США як на беззаперечного гаранта безпеки, закінчилася».
Щоб не залишитися в «сірій зоні» між сферами впливу, континент має системно розвивати власну оборонну промисловість і протидіяти гібридним загрозам. Делегацію США на конференції очолить державний секретар Марко Рубіо, чий візит має стати моментом істини для майбутнього НАТО.
А чи існував у природі старий «ліберальний міжнародний порядок»?
У зв’язку з наведеним вище твердженням доповіді конференції про настання «нового світопорядку» відновилася дискусія про кончину «старого» ліберального міжнародного порядку. Причому висловлюється думка про те, що такого порядку в принципі не існувало, хіба що за винятком деяких його елементів.
Цій темі присвячена розгорнута публікація у виданні Foreign Policy під заголовком «Хто погубив ліберальний міжнародний порядок? Ця спірна ідея призвела до численних передбачуваних смертельних випадків», автором якої є заступник головного редактора Нік Данфорт.
Публікація ця варта уваги, тому нижче наведемо її конспект із деякими правками та скороченнями, що не впливають на зміст.
Зазначається, що, якщо вірити повідомленням останніх тижнів, ліберальний міжнародний порядок «прикiнчив» президент США Дональд Трамп — у Гренландії, погрожуючи без жодного приводу союзнику по НАТО.
Але цей порядок оголошували мертвим і раніше, у зв’язку з чим виникає питання про те, хто ж справжній убивця?
Джордж Буш-молодший — в Іраку, з брехнею про ядерну зброю? Барак Обама — у Сирії, з невиконаною «червоною лінією»?
Великі історичні зсуви майже завжди мають кілька взаємоперехресних причин, особливо коли йдеться про глобальні процеси. У ліберального міжнародного порядку було чимало ворогів, і ударів він уже отримав достатньо. То мертвий він остаточно — чи ще повстане з могили, якщо Трамп відступить від своєї гренландської риторики?
Будь-який розтин починається з ідентифікації тіла. Як показує десятирічна дискусія про смерть ліберального міжнародного порядку, єдиного розуміння того, чим він був, не існує. У найзагальнішому вигляді під цим терміном розуміють сукупність інститутів, правил і цінностей, які спрямовували міжнародну поведінку — у теорії чи на практиці.
Багато елементів цього порядку — наприклад, ООН або глобальні конвенції про права людини та запобігання геноциду — виникли після Другої світової війни, але одразу ж виявилися паралізованими початком холодної війни. Потім, у 1990-ті роки, американські політики, сповнені оптимізму, сподівалися, що їхні відкладені мрії про кращий світ нарешті можна буде реалізувати. Однак і тоді ускладнення не забарилися.
Косово
Твердження, що Вашингтон зруйнував ліберальний міжнародний порядок, втрутившись заради створення незалежного Косова, залишається нішевим. Але воно привабливе для особливого типу юридично мислячих лібералів зі схильністю до контрінтуїтивних висновків і рідкісних геополітичних прикладів.
У 1999 році президент Сербії Слободан Мілошевич розпочав жорстокі репресії проти албанських сепаратистів у Косові. Після запізнілого втручання для припинення геноцидної війни в Боснії кількома роками раніше адміністрація Клінтона цього разу діяла швидше. США бомбили Сербію й організували миротворчу місію в Косові під егідою НАТО та за підтримки ООН. Це заклало основу для визнання Косова незалежною державою у 2008 році — всупереч лютим запереченням Белграда.
Для багатьох ліберальних інтернаціоналістів, які спостерігали за ваганнями Клінтона в Боснії з наростаючим обуренням, такі рішучі дії стали одним із перших прикладів того, як задуманий ліберальний міжнародний порядок справді працює. Там, де динаміка холодної війни робила подібні інтервенції неможливими з часів Корейської війни, Росія тепер була занадто слабкою, щоб заперечувати. У результаті НАТО змогло діяти рішуче, відновлюючи порядок і захищаючи права людини.
Однак для критиків на кшталт Ноама Хомського в цьому і полягала проблема. Одностороння воєнна кампанія НАТО — навіть проти сумнозвісного організатора геноциду — була проявом неоімперіалізму США. Переконливіше звучав інший аргумент: підтримка Вашингтоном незалежності Косова порушувала фундаментальний принцип, згідно з яким міжнародні кордони не повинні змінюватися силою. У будь-якому разі це був прецедент, на який президент Росії Володимир Путін із задоволенням посилався два десятиліття потому, анексуючи Крим.
Ірак
У 2003 році вторгнення адміністрації Буша в Ірак задумувалося як масштабніша та успішніша версія Косова: повалення жорстокого диктатора, поширення демократії й стабілізація нафтового ринку. Багато впливових ліберальних інтернаціоналістів спочатку підтримали цю ідею. Але від самого початку були очевидні самовпевненість і безрозсудність. І хоча Буш робив жести в бік багатосторонності — збирав «коаліцію охочих» і шукав бодай якесь схвалення ООН, — односторонній характер дій не викликав сумнівів.
Для багатьох представників покоління мілленіалів подальша катастрофа стала глибоко розчаровуючою. Для них війна в Іраку дискредитувала саму ідею гуманітарних інтервенцій, показавши небезпеку американської сили й лицемірство ідеалістичної ліберальної риторики. На цьому тлі ризики порушення правил з боку Росії або агресії Ірану здавалися другорядними порівняно із загрозою нових безглуздих «вічних воєн». Щоразу, коли коментатори — особливо неоконсерватори — стверджували, що пасивність США або дії ворожих держав загрожують ліберальному міжнародному порядку, Ірак ставав неминучим контраргументом.
Багато критиків американського втручання стверджували, що саме Ірак убив ліберальний порядок. Однак це було не стільки твердження про реальний історичний ефект війни, скільки вказівка на головну небезпеку — войовничі імпульси самого Вашингтона. Навіть якщо порядок тоді ще не був мертвим, неконтрольований американський унілатералізм, на їхню думку, рано чи пізно знищив би його.
Сирія
З 2011 по 2016 рік Барак Обама опирався неодноразовим закликам до прямого втручання в громадянську війну в Сирії. Попри зростаючу кількість жертв і неодноразове застосування режимом Башара Асада хімічної зброї на порушення оголошеної Обамою «червоної лінії», він продовжував вважати інтервенцію контрпродуктивною.
У 2015 році Росія розпочала власне втручання, переломивши хід війни на користь Асада. Це змусило критиків заявити, що довіра до США серйозно підірвана, а американська бездіяльність знищує залишки ліберального міжнародного порядку.
Ці твердження, що з’явилися в період, коли багато хто ще сподівався схилити Обаму до дій, мали очевидну риторичну мету. Але тривалий і широко висвітлюваний характер злочинів Асада, а також роль ворожих акторів — Росії та Ірану — сприяли відчуттю, що глобальні норми стрімко руйнуються.
Водночас суперечки навколо Сирії виявили щось глибоко тривожне в логіці самого ліберального міжнародного порядку. У колишній Югославії Вашингтон зрештою втрутився, щоб зупинити геноцид, тим самим підтвердивши існування певного порядку. У Руанді, Дарфурі й Конго, навпаки, США дозволяли масовому насильству тривати, навіть не боячись за долю міжнародного порядку.
Сирія викликала настільки гострі суперечки частково тому, що перебувала на расових і географічних розломах світогляду Вашингтона. Вона була недостатньо «білою» й європейською, щоб втручання здавалося обов’язковим, але й недостатньо чорною й африканською, щоб її можна було просто ігнорувати.
Україна
Перші посягання Росії на суверенітет України — в Криму й на Донбасі — спричинили нову хвилю звинувачень у тому, що Обама фактично дозволив ліберальному міжнародному порядку померти. Критики стверджували, що рішуча відповідь США могла б стримати російську агресію, тоді як слабкість Вашингтона лише заохочувала Путіна й створювала умови для подальших нападів.
Ця тривога виявилася пророчою, хоча показово, що ще один прецедент майже завжди залишався без згадки. Першим відвертим актом агресії Путіна проти сусідньої держави було вторгнення в Грузію у 2008 році. Реакція Вашингтона була мінімальною. Але оскільки це сталося за Буша, цей епізод погано вписувався в чиїсь теорії. Неоконсерваторів звинувачували в руйнуванні порядку надмірною агресією, лібералів — у надмірній м’якості. Бездіяльність Буша у випадку Грузії просто не вкладалася в цю схему.
Коли у 2022 році Путін розпочав повномасштабне вторгнення в Україну, тривога за долю світового порядку досягла нового рівня. Чотири роки президентства Трампа вже вкинули ліберальних інтернаціоналістів США у стан відчаю. Тепер же зухвалість російської атаки стала прямою загрозою європейській безпеці та самому принципу суверенітету.
На тлі обурення було неважко помітити, що американські коментатори виявляли значно менше занепокоєння, коли США порушували принцип суверенітету в Іраку або коли Росія бомбила сирійські міста, а не Київ. Для деяких мета полягала лише в тому, щоб указати на американське лицемірство. Але для тих, хто справді переживав за принципи, накопичувальний ефект цих порушень лише робив ситуацію небезпечнішою. Якщо ліберальний міжнародний порядок завжди був недосконалим і значною мірою утопічним, подальше поглиблення хаосу тільки погіршувало становище.
Газа
Після нападу ХАМАС 7 жовтня 2023 року швидко стало зрозуміло, що відповідь Ізраїлю не буде обмежена законами війни. Однак адміністрація Байдена, яка так однозначно засуджувала російські злочини в Україні, продовжувала підтримувати Ізраїль, навіть коли війна дедалі більше набувала геноцидного характеру.
Критики, які давно вказували на лицемірний і расистський характер ліберального міжнародного порядку, побачили в Газі точку розлому. Вони стверджували, що масштаб злочинів Ізраїлю та відкрита підтримка Вашингтона зробили лицемірство надто очевидним, щоб США і світ могли його ігнорувати. Ба більше, той факт, що таку політику проводив президент-демократ, орієнтований на міжнародну співпрацю, робив лицемірство ще глибшим і невиправним.
Звісно, важко сказати, скільки лицемірства світ здатен витримати. Як і у випадку з побоюваннями щодо воєнної репутації США, тривоги про моральну репутацію країни часто відображають проєкцію того, як світ має сприймати дії Вашингтона. Це жорстокий парадокс: що ясніше людина бачить історію зради союзників або підтримки геноциду з боку США, то важче їй повірити, що чергова зрада здатна остаточно зруйнувати американський авторитет в очах світу.
Гренландія
На тлі взаємних звинувачень у тому, що Вашингтон зруйнував світовий порядок або надмірною агресією, або недостатнім захистом союзників, Трамп здійснив рідкісний «зворотний ефект Золотоволоски». Погрожуючи вторгненням у Гренландію, він спрямував найяструбиніші імпульси США проти їхніх найближчих союзників. А коли це стало виглядати як підрив НАТО, багато хто в його адміністрації сприйняв це як додатковий бонус.
У результаті навіть ті, хто вже вважав ліберальний міжнародний порядок мертвим, були приголомшені тим, як Трамп буквально згодовує його останки в дробарку. Можливо, Сирія перебувала за межами расових і географічних рамок американської уваги. Навіть Україна, хай і європейська, під час холодної війни перебувала під твердим контролем Москви. Але яким би неповним не був цей «глобальний» порядок, не можна заперечувати, що НАТО змогло зберегти мир у Північноатлантичному регіоні.
Тепер європейські країни не лише направили війська до Гренландії для стримування Вашингтона, а й більшість переконаних ліберальних інтернаціоналістів по обидва боки Атлантики вважають це розумним кроком. Люди, які колись мріяли про розширення НАТО заради поширення суверенітету й стабільності по всьому світу, тепер сподіваються, що європейська єдність хоча б захистить ці цінності на невеликій його частині.
Трамп уже відступив від погроз анексувати Гренландію силою, але це нікого особливо не заспокоїло. Що б не сталося далі, його дії перевели світ через точку неповернення й змінили саму логіку ліберального інтернаціоналізму.
Поки більш мирний світ, заснований на правилах і багатосторонності, здавався можливим і мав підтримку — хай і лицемірну — найсильнішої держави світу, багато країн бачили стратегічний сенс у русі до цієї мети. Але в міру того як помирає навіть мрія, розрахунки держав змінюватимуться — і ці зміни стануть самоздійснюваними.
Заклик прем’єр-міністра Канади Марка Карні до об’єднання середніх держав — відносно ідеалістична відповідь, спрямована на збереження бодай частини багатостороннього порядку, заснованого на правилах. Альтернативний, більш цинічний підхід демонструють лідери, які вступають до «Ради миру» Трампа, вважаючи, що зможуть купити захист у президента США.
Але яким би шляхом не йшли держави, усі вони готуються до більш хаотичного, менш демократичного й дедалі більш мілітаризованого світу. Європа переозброюється й укладає угоди з автократіями, а країни від Скандинавії до Східної Азії знову замислюються про ядерну зброю. На цьому етапі, навіть якщо вважати, що ліберальний міжнародний порядок поховали передчасно, вибратися з труни йому буде вкрай важко.
Підсумовуючи, зазначимо таке.
Не вдаючись у дискусію про те, чи існував реально ліберальний міжнародний порядок і хто його погубив, зазначимо: як справедливо відзначено в доповіді Мюнхенської конференції з безпеки, Україна справді стала жертвою світопорядку, в якому світові та регіональні гегемони встановлюють правила у своїх сферах впливу, і неважливо, новим чи старим є такий світопорядок.
