У 2024 році Україна наче зробила ставку на децентралізацію енергосистеми. Але за гучними гаслами - тиша бюрократії, правова невизначеність і стратегічна розгубленість.
Бізнес масово встановлює СЕС і газову генерацію, але більшість нових об’єктів працюють автономно і не продають надлишки в енергосистему.
Хоча на перший погляд здається, що це нелогічно (на ринку електроенергія коштує 7–9 грн/кВт⋅год, а собівартість власної СЕС лише 3–4 грн), насправді вигідніше споживати власну електроенергію, ніж продавати її в мережу. Причина у різниці цін: оптовий ринок “на добу наперед”, куди продають надлишки, у години пікової сонячної генерації часто видає ціни нижчі за собівартість (2–3 грн/кВт⋅год). До цього додаються складні процедури підключення, регуляторна невизначеність та нестача інформації. У підсумку з 900 МВт нових СЕС, встановлених протягом 2024 року, лише 13 МВт підключено за механізмом самовиробництва для продажу в мережу…
Удар по Трипільській ТЕС зруйнував не лише об’єкт, а й філософію централізованої енергетики. В Україні теплові електростанції відігравали роль маневрової генерації для атомних блоків, які працюють у базовому режимі й не здатні швидко змінювати потужність. Запорізька ТЕС працювала із Запорізькою АЕС, Южноукраїнська – з Южноукраїнською, Трипільська – з Чорнобильською. Втрата таких станцій показала: у логіці старої централізованої енергетики встояти неможливо. Поки країна залишалась без світла, громади й бізнес почали самостійно переходити на автономну генерацію. У світі це давно тренд – мікромережі, накопичувачі, когенерація. У нас – ще дискусія. Децентралізація почалась знизу, але досі не стала частиною державної енергетичної стратегії. До речі, у другій половині липня 2024 року було відновлене виробництво електроенергії на Трипільській ТЕС, а генерацію на Зміївській ТЕС відновили в листопаді.
А на фоні всього цього – дискусія про добудову старих радянських блоків ХАЕС. Без актуального ТЕО, без фінансування, без прогнозованої енергопотреби. Бо централізація для когось – це ще й контроль над грошима. Хоча самі атомники вже визнають: «розукрупнення – важке, але централізація – це шлях в нікуди».
Енергетика під час війни – це не про мегавати на папері, це про живучість, про стійкість у найгірші моменти. Бізнес і громади вже шукають рішення: встановлюють генерацію, накопичувачі, переходять на автономність. Але видно, що центр не встигає за периферією. І якщо децентралізація не стане частиною державної стратегії, ми втратимо не лише ефективність, а й довіру. Маємо унікальний шанс не просто відновити ТЕС і тягнути час на добудову блоків. Маємо шанс нарешті побудувати енергетику, яка встоїть у війні, пройде кризи й дасть поштовх для розвитку. Так, великі об’єкти залишаються необхідними для базового навантаження. Але нова енергетика – це не “або-або”. Це поєднання централізованого і локального, стабільного і гнучкого, звичного і нового.
