Недалекоглядні наміри Міністерства агрополітики та продовольства щодо запровадження обмежень або повної заборони на експорт сировини ріпаку та сої, а також відкриття ринків для ГМО-продукції з-за кордону - можуть призвести до деградації всього аграрного ринку.
Найбільший ризик: через неочікувані регулювання посівні площі під цими культурами будуть зменшуватися, що буде впливати на загальну рентабельність земельних наділів, а отже – на доходи виробників, податкові надходження, рівень і якість зайнятості в агросекторі, пишуть Українські новини.
Якщо уряд бажає збільшити переробку сировини – є набагато більш “екологічні” альтернативи. Наприклад, стимулювання будівництва переробних потужностей, пільгове кредитування посівів, розвиток нових напрямків експорту готової продукції, а головне – гарантія стабільного законодавчого і регулярторного поля задля впевненості хоча б вітчизняних інвесторів, не кажучи вже про іноземців.
В кулуарах Мінагропроду, а також профільних асоціацій виробників, експортерів та переробників зернових культур уже кілька тижнів поспіль не вщухають дискусії про можливе запровадження додаткових мит або навіть заборони експорту ріпаку і сої з України уже в найближчі тижні,
В Мінагро переконані, що країна повинна рухатися від статусу “сировинного придатку” до якомога більш глибокої переробки, і приводять в якості прикладу “успішний досвід” олії і соняшникового насіння, 95% якого уже переробляється на внутрішніх заводах. В Укроліяпромі взагалі пропонують піти далі і заборонити експорт ріпаку і сої, або запровадити квоти на експорт на рівні 50% врожаю через недозавантаженість підприємств сировиною (рівень завантаження оцінюють в 65%). Інші експерти пропонують додаткові мита.
Низьке завантаження заводів пов’язано з низкою факторів, зокрема зі стримуванням продажу сировини аграріями в очікуванні кращих цін, що призводить до нерівномірної пропозиції та ускладнює формування стабільної сировинної бази для переробників. Попри це, обсяги переробки сої в Україні зростають. У 2024/2025 маркетинговому році переробка сої перевищила 2,5 млн тонн, що є рекордним показником.
Хто втратить найбільше
Виробники різко відреагували на ідеї про обмеження. По-перше, йдеться про явний перерозподіл доходів на користь переробників, що завдає удару по виробникам, які тримають на собі значну частину експортної виручки (до третини всього аграрного експорту як в грошах так і в обсягах). Заступник голови Всеукраїнської Аграрної Ради (ВАР) Михайло Соколов зазначив, що «обмежити експорт – це забрати гроші в аграріїв і віддати їх переробникам», адже переробні компанії зможуть закуповувати сировину дешевше в умовах штучно створеного дефіциту експортних можливостей.
По-друге, великим є ризик втрати частини зовнішніх ринків збуту. І це не завжди країни “третього світу”. Наприклад, топ-5 покупців для українського ріпаку – це Німеччина, Румунія, Нідерланди, Бельгія, Франція (за обсягами прямого експорту, частина продукції потім перепродується на інші ринки), а для сої – Єгипет, Туреччина, та ж Німеччина, Нідерланди, Греція. Якщо Україна раптом закриє свій експорт або суттєво його обмежить, нестачу швидко закриють великі гравці – Австралія, Канада, Німеччина, Франція (по ріпаку), США, Бразилія (по сої). Відвоювати ці позиції знову буде вкрай важко.
Третє питання – це зниження інвестиційної привабливості України в цілому та зокрема аграрного сектора, в тому числі і переробної галузі, про яку так турбується уряд. Якщо регуляторна політика змінюється непередбачувано, та ще й в розпал сезону – це не кращий сигнал для довгострокових вкладень, та ще й таких амбітних і системних, як інвестиції у перебудову “сировинної” економіки в “переробну”, збільшення частки тваринництва відносно рослинництва тощо. Деякі експерти відзначають, що низка інвесторів у переробні потужності і без того уже пожалкували про свої поспішні вкладення. Це одна із причин надмірного обсягу вільних переробних ємностей для переробки сої та ріпаку, які тепер профільні асоціації намагаються заповнити через ініціативи дозволити ввезення ГМО-сировини, а також заборонити експорт внутрішнім виробникам. Тож про нові вкладення в умовах регуляторної турбулентності годі говорити.
Не слід забувати і про тіньові та корупційні схеми, які традиційно супроводжують будь-які обмеження і запровадження квотувань. Досвід “сірого” експорту зернових з України дозволяє говорити про те, що в разі необхідності ринок знайде спосіб отримати прибуток, не ставлячи при цьому до відома державні органи. Як наслідок, офіційні податкові та валютні надходження держави впадуть – бюджет недоотримає податків, а країна втратить валютну виручку. І це теж не кращий маркер для прозорості економіки, що потребує коштів для відбудови, заявляє про потреби в інвестиціях і закликає до себе кращі інветиційні консорціуми з бездоганною репутацією.
Колапс земельного ринку
Ще один наслідок ймовірного запровадження квотувань, заборон, додаткових мит та інших обмежень з боку держави, про який поки не надто гучно говорять в кулуарах. Це зниження вартості землі сільськогосподарського призначення, а з ним – і зменшення капіталоємності всього агросектора. Логіка цих наслідків наступна. Під олією і ріпаком в останні кілька років стабільно зайнято близько 14-15% посівних площ, проте через погодні умови та інші фактори ці площі поступово скорочуються.
Якщо буде запроваджено мита та інші обмеження, що призведуть до зниження цін на ці культури на внутрішньому ринку (через штучно створену відсутність конкуренції), впаде рентабельність посівів, а відтак – і капіталізація самих земель. Це, в свою чергу, призведе не тільки до подальшого зменшення посівних площ під ріпаком і соєю, а й до загального падіння цін на землю. За найбільш оптимістичним сценарієм, незасіяні цими культурами площі мали б бути переорієнтовані під інші, більш привабливі в таких економічних умовах зернові чи олійні з більшим рівнем маржинальності. Проте в реальних ринкових умовах країни, що воює, очевидно, що частина площ, передбачених під сою та ріпак за умов коректної, продуманої на кілька років наперед сівозміни, залишаться взагалі незасіяними: хтось не встигне зорієнтуватися, не знайде додаткових ресурсів, або взагалі відмовиться займатися сільським господарством як таким.
За таких умов, на фоні зниження врожайності на понад 10% та обсягів експорту на 22% з подальшою негативною динамікою – наділи взагалі перестають бути інвестиційно привабливим активом, що може призвести до численних банкрутств фермерських господарств, суттєве падіння орендної плати або й зовсім припинення виплат власникам паїв, банкрутств по кредитам, зниження загального рівня взаємної довіри по галузі. Таким чином, наслідки кризи матимуть вплив не лише на сільськогосподарські підприємства, але й на всю аграрну екосистему, включно із жителями сіл та їхніми сімʼями, які становлять до 30% всього населення країни, і значна частина яких напряму залежні від оренди паїв та роботи на них. Тут також ідеться про скорочення бюджетів громад, погіршення добробуту селян, зниження податкових надходжень у місцеві бюджети. Менше грошей у селі – менше можливостей для розвитку інфраструктури, освіти, медицини на місцях.Відтік робочої сили з села може прискоритися.
І це не кажучи про скорочення платежів до бюджету, обсягів експорту і – як це не дивно – обсягів сировини для внутрішньої переробки. Це призведе до ще меншого завантаження підприємств, яким так переймаються зараз профільні асоціації спільно з Мінагрополітики. Виглядає так, що замість створення передумов для реального переходу до переробної економіки – як це передбачено у відповідній урядовій стратегії до 2030 року – “прості рішення” і “швидкі рецепти успіху” можуть призвести до неабиякої кризи і хаосу. На їх фоні про інвестиційну привабливість України можна буде забути на десятиліття вперед. Повернення держави до безцеремонного втручання в збалансований, інтегрований в світову економіку ринок – відлякує. Подібні кроки держави прямо суперечать заявам про створення сприятливих умов для залучення ресурсів в країну.
Всі ці наслідки також означають розбалансування щойно запущеного в Україні ринку землі. Якщо прибутковість агровиробництва падає і ціни землі обвалюються, потенційні інвестори (як внутрішні, так і зовнішні) втратять інтерес не лише до переробного виробництва, а й до купівлі або довгострокових інвестицій у землю. Це гальмує розвиток ринку землі та зменшує притік капіталу в агросектор. Та нівелює саму ідею перетворити землю на товар, що міг би стати поштовхом для розвитку виробництва в агросекторі за рахунок пожвавлення кредитування.
Слід зазначити, що втрата експортної виручки і зменшення доходів фермерів означатиме масове погіршення фінансових показників агрокомпаній. Це може призвести до проблем із обслуговуванням банківських кредитів, зростання заборгованості в галузі. Агросектор є одним із ключових і надійних позичальників. І їх втрата як надійного клієнта, збільшення ризиковості і відсотку неповернутих позик може спричити колапс і в без того нестабільній фінансовій галузі. Окрім зниження доступу самих агровиробників до фінансових ресурсів, це може призвести до стагнації кредитування для економіки в цілому, а відтак – неконтрольованих інфляційних процесів, кризи повернення заощаджень, нових банкрутств банківських установ тощо.
Альтернативи “батогу”
Важко передбачити, наскільки критичним буде “ефект метелика” від рішень уряду щодо квотувань експорту окремих культур чи запровадження додаткових мит у пошуках “ідеального” балансу експорту сировини і внутрішньої переробки. Проте очевидно, що прорахувавши хоча б половину цих наслідків, ініціатори таких ідей могли б знайти безліч більш прийнятних для ринку альтернатив. Це можуть бути податкові пільги для переробних підприємств, державні гранти чи дешеві кредити на модернізацію олійних заводів, підтримка інновацій у глибокій переробці, а також в тваринництві (головному споживачу переробленої продукції). Помірне експортне мито можна розглянути за умови, що зібрані кошти повертатимуться в галузь – у вигляді дотацій фермерам або інвестицій в інфраструктуру. Якщо з’явиться новий місткий ринок всередині країни, аграрії самі будуть зацікавлені продавати більше сировини на внутрішній ринок без жодних квот. Так само уряду варто працювати над розширенням експортних можливостей для готової продукції – наприклад, домовлятися про кращі умови доступу української рослинної олії та шроту на ринки ЄС, Азії, Африки. Це підвищить рентабельність переробки і зробить її привабливою без адміністративного тиску.
Також важливим фактором мало б стати гарантування прогнозованої та стабільної аграрної політики, посилення взаємної довіри між усіма сторонами процесу. Прозорі та стабільні правила гри на аграрному ринку, разом із більш загальними кроками, такими як судова реформа, захист прав власності, страхування воєнних ризиків для інвестпроектів – дадуть відчуття надійності і безпеки у залученні інвестицій в Україну.
