У Нацполіції розповіли про поліцейську, яка подарувала другий дім собаці, власника якої вбили окупанти.
Власника Іші вбили російські військові. Поліцейська планувала приїхати до притулку та спочатку просто познайомитися, адже більшість часу вона приділяє службі, до того ж вдома на неї чекав 14-річний кіт Брюс. Але побачивши Ішу, вже не могла поїхати додому без неї. У травні буде два роки, як собака стала членом родини Майї, інформує Національна поліція України.
Начальник управління взаємодії з громадами Департаменту превентивної діяльності Національної поліції України Майя Бреславська дізналася про собаку Ішу на початку повномасштабного вторгнення від засновників притулку для тварин «Хатуль Мадан». Поліцейська планувала поїхати познайомитися і вже вдома обдумати, чи зможе вона взяти на себе таку відповідальність:
«Іша мене зустріла, трошки на мене гавкала, потім понюхала, познайомилися. Про неї було дуже мало інформації, тільки знала, що їй 5-7 років, власника вбили російські військові, і вона залишилася з матір’ю цього власника. І саме ця жінка попросила волонтерів забрати собаку, бо вона вже не мала змоги з нею гуляти і приділяти їй час. Побачила це диво – і вона мені дуже сподобалася. Я планувала вдома зважити всі «за» і «проти», бо на службі важко мати собаку. Але не змогла вже поїхати без неї. Тому нам зібрали Ішині речі – пару іграшок, повідець – і ми поїхали додому».
Поліцейська переживала, як вдома пройде перше знайомства кота Брюса та собаки Іші:
«Пам’ятаю, було дуже тепло, класна погода, сонячна. Вдома нас зустрів Брюс і, звичайно, здивувався, мовляв: «Ма, це хто?». Він обережно підійшов, понюхав і майже не звертав на неї уваги. Вона дивилася на кота і відверталася, у них не було таких прямих контактів. Тривало це десь два чи три тижні. Щоб адаптація Іші пройшла легше, у неї був такий будиночок з дахом, свій куточок, де відпочивала».
Майя розповідає, що в неї було якесь внутрішнє переконання, що вона все робить правильно і має допомогти цій собаці:
«Я не вимагала від неї перші кілька місяців якогось зворотного зв’язку. Розуміла, що їй треба час адаптуватися, подивитися квартиру, мене, моє ставлення до неї. І у нас все вийшло. Ми приглядалися одне до одного, ця відстань між нами скорочувалася. Вона була така невпевнена в собі. Постійно десь поряд, але не підходила близько, мала якісь сумніви щодо мене. І потім потрошку цей бар’єр зник, я навіть не помітила, як його не стало».
Майя Бреславська згадує, що від того, що Іша проживала у приватному секторі, вона не бачила великого міста, не чула звуки потяга, транспортних засобів, дуже всього лякалася:
«Я впевнена, що попередній власник її дуже любив, знаю тільки, що вона його втратила. Дівчата попереджали, що вона боїться білих бинтів, камуфляжної форми і може якось зреагувати несподівано. Мабуть, це дало такий поштовх забрати її, дати нову сім’ю, любов і захист. Потроху вона адаптувалася і вже більш спокійно сприймала людей, інших тварин».
Так поступово Іша стала членом родини Майї та Брюса.
«Це дуже велика відповідальність – брати собаку, взагалі заводити тварин. Це має бути свідомий вибір. Це відповідальність і перед суспільством, адже цю собачку багато хто боїться, вважає, що це бійцівська порода. І ми маємо дотримуватися всіх правил вигулу – і це нормально», – наголошує поліцейська.
Один із важких періодів, які разом пережили поліцейська, Іша та Брюс – серйозна травма лапи собаки. Іша перенесла три операції як раз на період блекаутів в Україні через російські обстріли.
«Найстрашніше було, коли сказали, що лапу можемо втратити, тож завдання було одне: врятувати від ампутації. Ліфти не працювали, а живемо ми на 18-му поверсі. Важко було носити її на руках на вулицю, бо важить ця «булочка» 20 кілограмів. Вона мене загартовувала на повну. Зараз радію, що ми вже пройшли три кола пекла і собака бігає та живе повноцінним життям», – посміхається поліцейська.
Реабілітація триває і нині. Однак, навіть це не завадило Іші стати першим офіційним учасником одного із благодійних забігів на підтримку Збройних Сил України.
«Ми побачили, що є марафон, я зареєструвала себе та її, хоча не знала, чи дозволяється собакам брати участь у таких марафонах. Нам вислали набір для забігу. Ішу я зареєструвала на кілометр, себе – на десять. Ми бігли за Чорнобаївку».
Поліцейська розповідає, що прихистити собаку стало для неї дуже відповідальним рішенням, проте вона закликає всіх українців за можливості забирати тварин із притулків:
«Мені б хотілося, щоб наші люди робили такі свідомі вчинки, щоб вони брали котів, собак саме з притулків. Не треба цього боятися. Дійсно, кожен має розуміти, що це велика відповідальність за життя цієї тварини, за її подальшу соціалізацію. Я вірю, що Іша була в гарній сім’ї, її там любили, я бачу це по собаці: вона така зважена, спокійна, дружня. На жаль, її власника не стало, я її другий власник і дуже її люблю. Ми один одного розуміємо. Якщо ви хочете собаку, не відкладайте. Життя коротке і непередбачуване. Ще жодного дня я не жалкувала».
