Брати Мамон, які навели російські ракети на кафе, де проходив поминальний обід, в селі Гроза, були знайомі із загиблим Андрієм Козирем. Він заходив до них у гості та привозив подарунки до повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну.
Видання The Wall Street Journal пише, що вторгнення РФ розділило село на ворожі табори. Козир записався в українські війська і загинув у бою. Брати Мамон пішли працювати на російські війська, які окупували Грозу. Після того як Україна повернула собі село трохи більше року тому, жителі з підозрою дивилися один на одного, вже не знаючи, кому з сусідів можна довіряти.
Недовіра була небезпідставною. 5 жовтня десятки жителів зібралися на кладовищі на околиці грози на похорон Козиря, а потім пішли в сільське кафе. О 13:25 ракета влучила в будівлю, вбивши 59 людей, що знаходилися в кафе і поруч з ним. Кілька днів після цього мішки з тілами лежали на дитячому майданчику поруч з тим місцем, де знаходилося кафе.
Удар був нанесений настільки точно за часом і місцем, що родичі, які залишилися живі, були впевнені в тому, що хтось із них сам замовив цей удар. Інакше як би росіяни дізналися про похорон? Навіщо їм треба було бити по крихітному селищу, в якому практично не було військових, і вбивати п’яту частину його населення?
І все ж ця ідея здавалася неймовірною. 320 жителів грози підтримували тісні зв’язки протягом багатьох поколінь. Жителі села пасли худобу на землях один одного, допомагали ремонтувати сусідські дахи, вносили свою лепту, коли комусь була потрібна дорога медична допомога. Багато з них були родичами, якщо не по крові, то по шлюбу. На кладовищі на надгробках раз у раз зустрічаються одні й ті ж імена.
Розбіжності з приводу того, до якої сторони схилитися – до Росії або до Заходу, не заважали загальному дружності. Жителі села говорять на суміші російської та української мов, що характерно для північно-східної України, розташованої в 40 милях від російського кордону.
“У кожного була своя політична думка. Вони могли обговорювати його за вечерею, іноді голосно, але це ніколи не було проблемою”, – каже 62-річна мешканка Людмила Плетінка.
Після ракетного обстрілу жителі стали шукати відповіді на запитання, хто з них міг принести в селище смерть і руйнування.
“Важко уявити, як хтось може бути здатен на такий страшний вчинок”, – каже Наталія Березанець, 41-річна мешканка Грози. “Це страшна зрада”.
Робота за кордоном
Козир оселився в Грозі в кінці 1990-х років. Після смерті батьків він і його дружина Аліна переїхали в свій будинок, де у них народилося двоє дітей. Він був майстром на всі руки, тому Козир почав ремонтувати одноповерховий будинок, пофарбував фасад в рожевий колір і обклав цеглою дворик.
Його будинок стояв на головній дорозі, яка вела до кафе, магазину, дитячого майданчика та ставка. По розгалужених грунтових дорогах бродили кури і гуси.
Як і багато інших українських чоловіків, Козир почав їздити на заробітки за кордон, де можна було заробити більше грошей. Він працював на будівництвах в Росії, потім, після таємного вторгнення Москви на схід України в 2014 році, в Польщі. Повертався він з подарунками для жителів села Гроза.
“Коли він був тут, він знаходив час, щоб допомогти всім”, – каже Микола Фоменко, 71-річний житель. “Його дружина іноді була незадоволена, тому що сусіди постійно запитували, коли він повернеться, якщо їм потрібно щось відремонтувати”.
Син Козиря, Денис, вступив до університету в сусідньому місті Куп’янську і жив в одному гуртожитку з Дмитром Мамоном, одним з трьох братів. Коли в 2017 році Денису виповнилося 18 років, він приєднався до батька, який працював у Варшаві. У 2019 році доньці Козиря Лізі виповнилося 18 років і поїхала до батька та брата в Польщу, пообіцявши повернутися додому через кілька тижнів. Приїхавши, вона знайшла роботу в кафе і оголосила, що залишається.
Аліна Козир, залишившись одна в Грозі, впала в депресію. Коли Козир прийшов у гості, 39-річна Ольга Донцова, близька подруга Аліни, посадила його за стіл. “Я сказала йому, що її не можна залишати одну”, – згадує Донцова.
Аліна поїхала з козирем до Польщі і незабаром влаштувалася на роботу покоївкою в готель. Сім’я зняла квартиру у Варшаві, зайнялася плаванням, ходила в походи в ліси за містом і все рідше поверталася в Грозу.
“Вони жили таким життям, про яке ми навіть не могли мріяти в Грозі”, – говорить Донцова, яка майже щодня розмовляла з Аліною по телефону. “Сучасне життя в мегаполісі”.
Козирєви як і раніше вважали Україну своїм домом і думали повернутися в Грозу на пенсію. Батьки Аліни, Микола і Ніна Гриб, доглядали за їхнім будинком.
Гриби були близькі з родиною Мамон. Микола Гриб вів невелике господарство разом з Сергієм Мамоном і вони продавали новонароджених телят іншим жителям села з великою знижкою.
Наталія Мамон, дружина Сергія, працювала в сільському кафе, куди місцеві жителі приходили, щоб поділитися плітками. Іноді вони з Ніною Гриб їздили за продуктами в сусіднє місто Шевченкове або готували разом, поки чоловіки були в полі.
У Володимира Мамона була інша мати і він їздив до неї в сусіднє село. Олександр і Дмитро, наймолодші, грали у футбол на вулиці біля будинку. Всі називали хлопчиків “маленькими мамонтятами”.
Коли вони виросли, усі троє братів Мамона стали місцевими поліцейськими. Ніхто з жителів села не пам’ятає, щоб хтось із них сказав щось, що могло б навести на думку про те, що коли-небудь вони будуть підтримувати Росію, а не свою країну.
“Вони говорили російською, як і багато хто в селі”, – каже 25-річний Олександр Мухуватий, друг дитинства Дмитра Мамона.
Заклик до зброї
Коли навесні минулого року почалося повномасштабне вторгнення, сім’я Козир перебувала в Польщі. Андрій і Денис Козир вирішили повернутися в Україну та піти на військову службу.
Дружина Козиря в сум’ятті подзвонила Донцовій. “Хлопці йдуть на війну – у них немає ніякого військового досвіду”, – згадує Донцова. Аліна попросила її спробувати умовити їх залишитися в Польщі. Вона включила камеру телефону, щоб показати сина і чоловіка з зібраними сумками.
“Оля, ми їдемо”, – згадує Донцова слова Козиря.
Після того як чоловіки пішли, Донцова намагалася втішити Аліну. Козир був середніх років, з поганим зором. Він не міг підняти праву руку вище плеча – травма, отримана на будівництві багато років тому. Донцова вважала, що військові його не візьмуть.
Але в хаосі перших днів війни Збройні сили взяли обох Козирів і відправили їх на фронт у Східну Україну. Через кілька тижнів Андрій Козир був поранений в шию. Він помер у лікарні міста Дніпро 29 березня 2022 року.
Тим часом росіяни захопили Грозу в перший же день війни. За словами жителів, приблизно половина села підтримувала Україну і намагалася уникати російських солдатів.
Інша половина була налаштована неоднозначно. Деякі відкрито вітали росіян. Інші пізніше говорили, що робили те, що було необхідно для виживання.
Атмосфера ставала все більш напруженою. Кафе закрилося – мало хто хотів пити каву в громадських місцях, і єдиним діючим підприємством залишився сільський магазин.
“Люди перестали навіть вітатися один з одним”, – каже Плетінка. “Ми всі намагалися не говорити зайвого”.
Мамони були сім’єю, що найбільше підтримувала росіян. Батьки дозволяли солдатам зупинятися в їхньому будинку, а всі три брати працювали в російському відділенні міліції в сусідньому Шевченкові.
“Вся сім’я Мамонов поводилася так, ніби село належить їм”, – каже Мухуватий.
Володимир Мамон, якому на момент початку окупації було 28 років, був призначений начальником карного розшуку. За словами жителів і судовим документам, росіяни надали йому білий позашляховик радянських часів, на боці якого була надряпана буква “Z” – символ російських військових. Він їздив по району, вказуючи російським солдатам, де живуть українські військові ветерани. За словами жителів, він крав свиней з сусіднього села і брав без оплати чіпси з магазину “Гроза”.
За словами Людмили та Василя Плетінки, у липні 2022 року всі три брати Мамона разом з кількома російськими солдатами прийшли до них додому і стали шукати її сина Сергія, ветерана бойових дій.
“Вони оточили мене та спитати, де наш син, – каже Василь Плетінка. Коли він відповів, що не знає, один з них приставив до його голови пістолет. За словами батьків, Сергія схопили та сильно побили.
Однак були й ознаки того, що Мамони не зовсім забули своїх старих друзів. Одного разу під час окупації Дмитро Мамон прийшов до Муховатому додому. Коли розмова зайшла про війну, Дмитро, якому тоді був 21 рік, сказав, що вважає фальшивими розповіді про Бучу, де росіяни вбили сотні мирних жителів.
“З Росією у нас все буде добре. Путін – хороша людина”, – згадує Дмитро.
Мухуватий відповів: “Ти що, з глузду з’їхав? Люди, яких ти знав, загинули, захищаючи цю країну”.
Дмитро, мабуть, залишив ці слова при собі. Російські солдати так і не з’явилися біля дверей Мухуватого. “Він не сказав їм, що я проукраїнський”, – каже Мухуватий. “Інакше у мене були б проблеми”.
Великий розкол
Кілька десятків жителів, в тому числі сім’я Мамон, втекли разом з росіянами у вересні минулого року, незадовго до того, як українські війська в ході блискавичного наступу відвоювали цей район.
Серед тих, хто залишився в місті, збереглася недовіра. Кафе залишалося закритим. Чагарники біля дороги, які жителі намагалися підстригати, розрослися до невпізнання.
Микола Гриб, батько Аліни, під час окупації підтримував дружні стосунки з Мамонами, за словами деяких жителів, що викликало недовіру до його сім’ї. Однак після звільнення села Гриб наполіг на перепохованні Козиря в Грозі.
“Окупація розділила людей”, – каже Інна Трошина, 58 років. “Ідея меморіалу полягає не лише в тому, щоб вшанувати пам’ять Андрія, а в тому, щоб зібрати всіх разом і примирити тих, хто мав конфлікти”.
Гриб оформив документи на ексгумацію тіла Козиря з військового кладовища в Дніпрі і запросив на панахиду все село.
На перепоховання з Польщі повернулися Аліна і Ліза Козир. Приїхав і Денис Козир, який цього року був демобілізований з армії і одружився на місцевій жительці. Прийшли і ті, хто не особливо добре знав Андрія Козиря. За словами жителів, діючих військових не було.
За даними Служби безпеки України, перед службою брати Мамони будували свої плани. Оприлюднені СБУ текстові повідомлення свідчать про те, що Володимир Мамон з’ясовував у жителів села інформацію про похорон і обговорював з Дмитром Мамоном, що він скаже росіянам.
“Я пояснив, що там будуть цивільні”, – сказав він братові, додавши, що росіяни, швидше за все, не будуть нападати на присутніх.
В результаті нападу загинула вся сім’я Козиря, а також Микола і Ніна Гриб. Мухуватий втратив батьків і бабусю. Судмедексперти насилу впізнали багатьох жертв вибуху.
Через кілька днів СБУ оголосила, що Володимир і Дмитро Мамон допомагали росіянам планувати удар. Розслідування триває.
“Вони прекрасно розуміли, що там буде багато людей, яких вони знали особисто”, – говорить Березанець. “Зараз вулиці порожні, будинки порожні”.
Трагедія в селі Гроза – головні новини
5 жовтня російські окупанти вдарили ракетоу “Іскандер-М” по кафе в селі Гроза, де перебували близько 60 осіб, які прийшли пом’янути загиблого військового. В результаті удару РФ загинули 59 людей – пенсіонери, медики, фермери, вчителі, підприємці.
11 жовтня правоохоронці повідомили, що знайшли двох зрадників, які навели удар на Грозу. Ними виявилися двоє місцевих жителів, які втекли в Росію, але підтримують зв’язки зі старими знайомими.
