Дружина Ігоря Корчака — військового, котрий загинув при обороні Київщини ще на початку повномасштабної війни, намагається добитися урочистого вручення посмертної нагороди. Спочатку на це не спромоглась військова частина, де служив чоловік, а потім і Солом'янський терцентр комплектування та соцпідтримки (ТЦК та СП), куди був переданий орден.
Посадовці впевнені: зараз “такий час”, що нагороду можна віддати вдові у звичайному робочому кабінеті. Але жінка сповнена рішучості добиватися гідного вшанування пам’яті дорогої людини.
На початок повномасштабного вторгнення родина Корчаків вже кілька років жила у Києві. Голова родини 28-річний Ігор, уродженець Харківської області, мав за плечима військовий досвід — пройшов АТО/ООС, був важко поранений, внаслідок цього отримав інвалідність, та попри це знову став на захист Батьківщини.
— На війні мій чоловік був з 2014 року. Спочатку у складі Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”, потім воював у десантно-штурмових військах, був гранатометником-мінометником, — розповіла “Телеграфу” Юлія Корчак. — 2017-го Ігор отримав надважке поранення, після якого майже нічого не чув, ліва рука дуже погано працювала, залишились уламки в легенях. Тож він отримав II групу інвалідності й був визнаний обмежено придатним у військовий час. 24 лютого 2022 року його викликали в Солом’янський військкомат, але він повернувся, бо не пройшов медкомісію. Та за два дні сказав, що не може залишатися осторонь і долучився до одного з ТрО, а потім його прикомандирували до новоствореної частини А7107 (окремий стрілецький батальйон ЗСУ. — Ред.)
За словами Юлії, чоловіка призначили командиром відділення, у складі підрозділу він з побратимами боронив Київщину, тут і загинув 24 березня 2022 року від кульового поранення в голову. Ця трагічна звістка застала жінку у Польщі, куди вона виїхала, як і багато українок, рятуючи дітей.
— Ховала свого чоловіка я по відеозв’язку, бо і дітей не могла везти в Київ, адже якраз навколо столиці тривали активні бойові дії, і залишити за кордоном їх не було з ким, — продовжила розповідь Юлія. — Повернулись ми в Україну лише на сороковини. А три місяці тому я дізналась, що чоловіка було посмертно нагороджено орденом “За мужність” III ступеня.
Згідно із законом, вручення державних нагород має провадитися “в обстановці урочистості і широкої гласності” (порядок прописаний в указі президента України №138/2003 від 19 лютого 2023 року. — Ред.). Але з військової частини зателефонували навіть не мені, а батькові Ігоря, і запропонували віддати орден з рук в руки у Харкові, бо сам чоловік і його родина з цього регіону. Я була в цей момент поруч, чула цю розмову і, звісно, заперечила, пославшись на відповідний порядок.
Тоді представники підрозділу запропонували передати нагороду у Нововодолазький ТЦК та СП, тобто за місцем народження Ігоря. Я пояснила, що його призивали в Києві через Солом’янський ТЦК та СП, тому домовились, що орден буде направлений туди, бо у військкоматі мають можливість зробити все, як належить.
І от мене днями набирає сестра і каже, що їй зателефонували з військкомату і сказали, що потрібно забрати орден. Це при тому, що я залишала там свої контакти. Я їм перетелефонувала і спитала, що з приводу нагороди для Ігоря Корчака, у відповідь почула: “Так, приходьте в будь-який день, крім вихідних. Вам віддадуть”. Я перепитую, чи в курсі вони, що існує порядок вручення державних нагород, а мені кажуть, що “вони це роблять так”.
Це був рядовий співробітник, ще і який працює тиждень. Згодом у мене відбулась розмова з полковником Михайлом Савченком — ще одним працівником ТЦК та СП, він мені на моє обурення відповів те саме: “Зараз такий час, нагороди вручає у кабінеті військовий комісар. По-іншому не буде”, — додала дружина загиблого бійця.
Юлія наголошує, що випадки такого ставлення до пам’яті військових, коли нагороду просто віддають “між справами”, непоодинокі. Але є й інші приклади, коли все ж таки передача орденів чи медалей відбувається гласно й урочисто, що є важливим для родин загиблих.
— Я теж могла б прийти з нашою спільною з чоловіком донькою, щоб вона отримала орден батька. Але все це мало б відбуватися в такій обстановці, щоб ми відчули вдячність за те, що Ігор попри свій стан здоров’я пішов на фронт, — каже Юлія. — Він мав всі підстави разом з ним виїхати за кордон, але не зробив цього і віддав своє життя. Натомість його посмертну нагороду я маю отримати в форматі “получили — розпишіться — і йдіть собі”.
От таке ми маємо ставлення до загиблих воїнів і їхніх родин. І воно починається з моменту, як ти втратиш чоловіка. Коли вся від горя “розірвана на шматки”, маєш на руках двох дітей, про яких мусиш піклуватися попри свій стан, але треба збирати документи, по колу звертаючись то до в/ч, то до військкомату, бо вони то не ту печатку поставили, то в цифрах помилились, то загубили грошовий атестат. І так мене ганяли туди-сюди 10 місяців, але це ще, можна сказати, швидко, бо є дівчата, у яких чоловіки загинули рік чи більше тому, але вони й досі займаються оформленням статусів та виплат, — продовжує вдова захисника.
Юлія додає, що планує домогтися виконання співробітниками Солом’янського ТЦК і СП процедури вручення державної нагороди. Задля цього вона надала ситуації розголосу. Щоправда, відповідний пост на її власній сторінці у Facebook був видалений нібито за порушення правил, але жінка продублювала історію в соцмережах громадської організації “ЖИ.ВА”, яка об’єднує дружин загиблих на війні українців. Також зі скаргою Юлія звернулась до Міністерства оборони України, Київської військової адміністрації та на урядову “гарячу лінію”.
