«Місце має значення», — наголосив колишній девелопер і президент США Дональд Трамп, оголошуючи Аляску місцем для зустрічі з Владіміром Путіним. Саме там, на землі, яку Росія продала Сполученим Штатам 158 років тому за $7,2 млн, російський лідер, за задумом організаторів, спробує вибити «угоду століття» — змусити Київ віддати території, яких РФ досі не змогла окупувати.
Умови п’ятничного саміту настільки вигідні Москві, що стає зрозуміло, чому Путін охоче погодився після місяців імітації переговорів. Важко уявити результат двосторонньої зустрічі, який не вдарив би по Україні: Київ та європейські союзники вже з жахом реагують на «ескізи» емісара Трампа, Стівена Віткоффа, які передбачають передачу Росії решток Донецької та Луганської областей в обмін на припинення вогню, пише CNN.
Не дивно, що Кремль просуває ідею «взяти землю без бою», а у Віткоффа він знайшов уважного слухача — той раніше демонстрував легковажне ставлення і до українського суверенітету, і до складності вимоги «піти» з міст, які країна четвертий рік захищає ціною тисяч життів. Варто уточнити, як виглядає пропозиція Віткоффа на місці: Росія близька до напівоточення двох ключових міст Донеччини — Покровська та Костянтинівки — і може вже за кілька тижнів фактично взяти в «кліщі» українські підрозділи, що їх обороняють. Відмова від цих двох вузлів може виявитися кроком, на який Київ і так піде — щоб зберегти людей у найближчі місяці.
Решта Донеччини — насамперед Краматорськ і Слов’янськ — зовсім інша історія. Там нині живуть тисячі мирних мешканців, і Москва із задоволенням показувала б кадри вимушеної евакуації, після якої її війська заходять у порожні міста без єдиного пострілу. Відмова Володимира Зеленського від «обміну територій» у суботу зранку радше відображає реальну дилему головнокомандувача: як утримати армійське роздратування та глибоку недовіру суспільства до сусіда, який і далі щоночі б’є по українських містах.
Що натомість може «повернутися» Україні в обговорюваних «свапах», про які згадував Трамп? Хіба що невеликі шматки прикордоння в Сумській та Харківській областях — елементи так званої «буферної зони» Путіна, — але на більше розраховувати не доводиться. Головною метою називають перемир’я — та й воно під великим знаком питання. Путін давно твердить, що «негайне припинення вогню», на якому наполягають США, Європа й Україна, неможливе без попередньої «технічної підготовки» моніторингу й логістики. Навряд чи він змінив думку саме тепер, коли його війська просуваються на східному фронті.
Європа теж не хоче повторення фіаско зразка 1938 року, пов’язаного з тодішнім головою МЗС Британії Невілом Чемберленом: «папірець» без реальної цінності, підписаний із Кремлем, який не раз погоджувався на українські домовленості, аби використати паузу для перегрупування та нового вторгнення. За правду Путін і не ховався: від початку війни він прагне підкорення або окупації всієї України та «перезавантаження» зі США, що передбачає кидок Києва напризволяще. Його помічник Юрій Ушаков уже називав Аляску «чудовим місцем» для розмов про економічну співпрацю між Вашингтоном і Москвою та натякав, що РФ запропонувала «зустріч у відповідь» на своїй території.
Є ризик побачити дружню атмосферу між Трампом і Путіним, що дозволить американському президентові погодитися на «технічні зустрічі» їхніх команд щодо деталей можливого перемир’я. Далі може з’явитися план обмінів чи «легалізованих захоплень» — повністю на користь Москви — який потім принесуть Києву з давніми ультиматумами США: допомога та розвідобмін залежатимуть від згоди на угоду. І ми знову почуємо, як президент Франції Емманюель Макрон телефонує Трампу — коло замкнеться, а Путін отримає найцінніше: час для подальшого наступу.
Що змінилося відтоді, як Трампа востаннє «затягувало» у російську орбіту — під час скандальної зустрічі в Овальному кабінеті із Зеленським? Є два нові чинники. По-перше, Індія та Китай — перша ризикує нарватися на 25% мита за два тижні, друга чекає на свій «вирок» — останніми днями дзвонили в Кремль. Можливо, саме вони підштовхнули Путіна погодитися на саміт або хоча б активніше імітувати дипломатію, адже обидві країни залежать від російських енергоносіїв і стурбовані можливими «вторинними санкціями» з боку Трампа. По-друге, Трамп каже, що «переосмислив» ставлення до Путіна: у його лексиконі з’явилися «disappointed», «disgusting», «tapping me along». Та попри гучні слова, загрози та дедлайни часто «падають мертвими», а поруч із Трампом є союзники та республіканці, які нагадують, як далеко він уже заходив цими стежками.
Могло б скластися й інакше. Але сцена натомість готується до більш похмурого сценарію. Погляньмо на мотивацію Путіна: третя «санкційна» погроза Трампа знову розчинилася; на фронті російська армія входить у період стратегічних здобутків; він уперше за десятиліття отримав запрошення до США говорити про «мир в Україні» без України — і про угоду, де йому навіть не доведеться воювати за частину бажаних територій. І це ще до того, як ексофіцер КДБ спробує «попрацювати» особисто з Трампом. До п’ятниці — шість днів, але вже зараз усе це схоже на повільну поразку для Києва.
