Для російського керівництва важливо, щоб українці втомилися від неоголошеної війни.
Рішення про проведення після травневих свят зустрічі голів зовнішньополітичних відомств “нормандської четвірки” навряд чи вселяє комусь оптимізму щодо можливостей врегулювання на Донбасі. На попередній зустрічі міністри закордонних справ Росії та України відверто конфліктували між собою. І річ навіть не в тому, що Москві та Києву уривається терпець, а в тому, що немає ніякої реальної платформи для компромісу. І якщо міністри закордонних справ Франції та Німеччини ще можуть удавати, що така платформа є, Лаврову і Климкіну вже нема чого прикидатися, пише Віталій Портников.
Що насправді відбувається в ставленні Росії та України до конфлікту на Донбасі? А нічого особливого. Сторони живуть у режимі очікування. Для російського керівництва важливо, щоб українці втомилися від неоголошеної війни й зрозуміли, що відновлення територіальної цілісності країни неможливе без прихильності Володимира Путіна – а отже, і без виконання політичних умов, які висуває цивілізованому світу кремлівський правитель. І тут ми стикаємося з глобальним нерозумінням Путіним і його оточенням української ментальності. Для Росії територія – це фетиш, бо нічого, крім розмірів території, у Росії для доказу своєї “величі” ніколи не було. Для України територіальна цілісність – усього лиш один із чинників. Так, це важливо. Однак це не критично. Більшість українців швидше віддасть перевагу тому, щоб відгородитися від окупованих територій, ніж тому, щоб заради відновлення територіальної цілісності відмовлятися від майбутнього країни. Не випадково соцопитування свідчать, що корупція та реформи хвилюють українців куди більше, ніж війна.
Але й українські очікування щодо Росії теж хибні. У Києві можуть уважати, що під тиском Заходу, економічних проблем, витрат на окуповані території та побоювань підірвати соціальну стабільність Путін піде на поступки. Однак у Кремлі зовсім не схильні думати про інтереси звичайних росіян. А самі мешканці Росії просто не здатні пов’язати економічні тяготи останніх років з авантюристичною експансіоністською політикою власної держави. Навіть більше, цей експансіонізм стає своєрідним болезаспокійливим – так, ми живемо дедалі гірше, але нас бояться дедалі більше. Путін уміло відтворював радянську модель суспільної деградації, коли польоти в космос здавалися важливішими за власне здоров’я та майбутнє дітей, а західні кореспонденти фотографували російські контрасти – ракети, що злітають з Байконура, і погано одягнених, без зубів, жінок, що виконують дорожні роботи. Росія, як відомо, – країна контрастів.
Саме ця хибність очікувань і перетворює “нормандську четвірку” на формат без засобів для досягнення реального компромісу. Міністрам закордонних справ Німеччини та Франції в цій ситуації теж залишається тільки чекати – можливо, появи в майбутньому якогось іншого формату, а може, і консервації “нормандських зустрічей” на рівні нескінченної полеміки – як це сталося з рештою форматів на пострадянському просторі.
