«Почему я не хочу возвращаться в СССР? Так называется статья-эссе Ивана Багряного, выдающегося украинского писателя, которую он написал в 1946 году.
Иван Багряный, его настоящее имя Иван Лозовягин, – яркий пример того, с какой легкостью система может уничтожить, сломать или искалечить человеческую жизнь. Потому что жизнь для любой тоталитарной системы – это лишь пылинка, которую можно смести и никто даже не заметит.
Представьте себе молодого человека, которого в 25 лет арестовывают и отправляют в ссылку в Сибирь. Багряный пытался бежать, чтобы вернуться в Украину, но его снова поймали. Когда срок ссылки истек, писателя снова обвинили в страшном: в участии или почти руководстве националистической контрреволюционной организацией .
Почти год следователь пытался выбить из него признание … Но не удалось. Чтобы сохранить лицо, следователи выдали постановление, в котором было указано, что показания о контрреволюционной деятельности относятся к прошлым годам, за что писатель уже был осужден, а «… других данных об антисоветской деятельности Багряного – Лозовягина следствием не добыто». Было бы «добыто» , украинская литература и культура не досчиталась бы романов «Сад Гефсиманский», «Тигролови» и других мощнейших произведений Багряного.
Кстати, в 1963 году диаспора начала ходатайствовать о номинации Ивана Багряного на Нобелевскую премию в области литературы. Не успели. Помешала смерть. Ему было всего 55. Если бы не было лагерей и тюрем, сколько бы всего еще написал Багряный? Но, слава Богу несмотря тюрьмы и лагеря он же прожил эти 55 лет …
Возвращаясь к началу … Почему я сегодня , более чем через полвека со дня написания, вспомнил статью Багряного? Потому что чем дальше от Советского Союза, тем у большего числа людей возникают какие-то розовые иллюзии относительно того, что было в «Совке». Все почему-то с жирными взглядами вспоминают колбасу по 2.20 рубля и мороженое по 19 копеек, забывая о реках крови и миллионы искалеченных судеб и жизней …
Итак несколько фрагментов из статьи Ивана Багряного:
«…Я не хочу вертатись на ту «родіну».Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом
…Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 р. розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР»,що там написано.
Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 р. мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 р., цебто по 12 роках… 28 мільйонів.
Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 р.?
А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?
Разом це становить понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?
Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм.
…Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.
Аж ось одного дня надвечір прийшли якість озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина ( а мого дядька).Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались… Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коли ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього його радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.
Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни»,а дядька за те ,що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917-1919 рр. — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те,що боровся за свободу і незалежність українського народу…
…В роках 1932-1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою верхівку народу. Багато серед них було комуністів, тих, що героїчно боролися в Жовтневу революцію за її гасла про свободу і справедливість, про рівність і братерство і були весь час вірні тим гаслам…
…Тую «родіну» я пройшов від Києва до Чукотки, до Берингової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ДПУ-НКВС, переходячи поступово через всі митарства, поки не втік сюди, в Європу. Це тривало вісім років: цебто половина мого свідомого життя проведена в тюрмах і концтаборах большевії. Ціла молодість похоронена там. А решта життя прожита в загальному концтаборі, ім’я якому СРСР, де така категорія людей (а саме категорія політично неблагонадійних) позбавлена права голосу й приречена на стан моральної депресії, не кажучи вже, що вона часто позбавлена праці й життєвих засобів і вічно загрожена новими арештами та ув’язненнями.
Недарма там виховався тип людини, такий поширений там,— людини заляканої, підозрілої, мовчазної і фатально настроєної. Європеєць або американець, почувши, що автор пробув 8 років по тюрмах в країні «соціалізму», подумає, що він є принаймні убивцем-рецидивістом або ґвалтівником малолітніх дітей, або бандитом з великої дороги, коли заслужив такої кари.
Ні, автор є лише українським митцем з вищою освітою й ніколи не різав навіть курчати. Але ціле нещастя в тім, що він в тій Україні «сталінського соціалізму» й найширшої в світі «демократії» насмілився сказати слово протесту, й те замасковане в езопівську форму. За це він провів молодість по тюрмах і на каторзі й заздрив навіть бандитам, бо вони мали легший режим і мали пільги, а митці не мали пільг, як «політичні злочинці», тому що вони були патріотами свого народу й своєї Вітчизни…
…Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом»…
Примітка. Посилаючи це до публікації в світ, я свідомий того, що, в разі появи цього листа в пресі, більшовики руками НКВД замордують решту моєї рідні, якщо там ще хтось живий. Одначе я прошу його видрукувати і підписати повним ім’ям. Все, що я мав до страчення, вже стратив».
Я не мог не вставить сюда примечание Багряного, потому что в этих нескольких строках помещено все … Все: ужасы и ничтожности человеческой жизни по сравнению с системой … тоталитарной или любой.
Советую, прочтите полностью статью Багряного, чтобы немножко вспомнить те события и времена. Она небольшая.
Кстати, о каком нормальном обществе можно говорить, когда в нем не запрещена коммунистическая партия? Когда хоть десятая часть населения голосует за возвращение к прошлому? Эта статья для тех, кто так уверенно агитирует за вступление в Таможенный союз
Друзья, сегодня у нас есть все возможности для развития. Но еще немного и ситуация может измениться. Мы сейчас на распутье между возвращением к прошлому, к выбору той же страшной тоталитарной системы, просто в другой обертке, и между возможностью нормально развиваться и жить на своей земле, со своим языком, культурой и правами. Выбор за нами …