92-річна поетеса розповіла, як пережила початок повномасштабної війни.
14 липня, у день національного свята Французької Республіки, посол Франції в Україні Етьєн де Понсен вручив орден Почесного легіону Ліні Костенко – поетесі, яка є ключовою фігурою української літератури ХХ століття.
В невеликому інтерв’ю журналістам телеканалу «Київ» Костенко розповіла про «хронічні хвороби» української нації, анонсувала одразу декілька нових книг. А ще — зізналася, що про війну росії з Україною знала і відчувала давно.
— Чи українська нація вилікувалась від тих хвороб, які Ви описали ще років 15 тому?
— Ні.
— Чому? Війна ж…
— Не вилікувалась, тому що українська нація дуже різна. В українській нації є українська нація… а є ще малороси.
— А що зараз потрібно аби вилікувались? Чого нам не вистачає?
— Нам треба єдине: щоб закінчилась війна, перемогла Україна. І тоді розберемося з усім. І тоді позбавимося від усіх хвороб, усі будуть вилікувані, бо зараз люди вже порозумнішали.
— Що може зупинити росіян? Українці зможуть це зробити?
— Це ж імперія, давня-предавня… Не питайте мене про це, я дуже добре знаю, що таке росіяни, я не хочу нічого поганого говорити про росіян, і я ніколи не мала жодного поганого почуття до жодного народу — а зараз росіян я терпіти не можу. Я всі 30 років Незалежності знала, що росіяни на нас нападуть. Я знала це. І навіть у цій книжці про «українського сумасшедшого» («Записки українського самашедшого», роман Костенко 2010 року — ред.), — вони думали, що це сумасшедший, а він там єдиний був нормальний. Він знав, що одного разу Україна прокинеться в іншій країні. Так ми і прокинулись, під час війни. Ну, нічого, нічого. Я ж казала вам, що французи казали про українців: перемога або смерть!
— Коли очікувати виходу вашої книжки?
— Скоро, скоро. Не однієї, а кількох. Я ж цей час не втрачаю. Зараз буде кілька книжок. От власне, книжка прози велика і книжка віршів. І книжка осмислень, що сталося.
— Коли під Києвом бої були — Ви писали?
— Уявіть собі, я писала. Розумієте, я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну, і мені оці бомби о 4 ранку, вони мені звичні. З мого дитинства. А тепер, знову почула ті самі бомби, тільки страшніші, от. І Ви знаєте, мушу вам сказати, що я не злякалась. Я ні разу не пішла в укриття. Воно гуде — я думаю, ну добре, уб’є то уб’є. В укриття не пішла і весь час писала. Перший місяць, правда не дуже писалося. Перший місяць — весь час слідкувала за кожним кроком, нюансом цієї війни, а потім взяла себе в руки і почала писати, писати і все. А інші люди, кожен у своїй професії робить своє.
