Можна створити тисячі "платформ примирення", але вони викличуть тільки посмішку у Путіна.
Про це на своїй сторінці в Facebook написав політичний оглядач і блогер Helgi Sharp
Навіть перша світова війна почалася у тому числі з причин сутички за долю України.
Зокрема, напередодні початку цієї війни українське питання сприймалось російської правлячою елітою в якості однієї з головних загроз статусу країни як великої держави. Хоча б тому, що у 1914 році вісім українських провінцій виробляли одну третину всієї пшениці імперії, більшу частину її експортованого зерна та 80% її цукру.
Ще більш важливою була роль України у сфері важкої промисловості і видобутку корисних копалин: 70% всього вугілля імперії, 68% її чавуну, 58% стали добувалось та вироблялось саме в цьому регіоні. Якщо контроль над усіма цими ресурсами перейшов би від Росії, скажімо, до Німеччини, Берлін отримав би шанс поборотися за своє абсолютне домінування в Європі.
Навесні 1918 року так майже і сталося. Визнана за підсумками Брестського миру незалежна Україна на практиці тяжіла до Німеччини. Але Берлін тоді не зміг утримати в своїх руках головний приз тому, що був виснажений роками війни і не мав сил боротися із Совєтами. Не змогла зберегти свою незалежність і сама Україна – чи не більше з причин внутрішніх чвар, аніж експорту більшовизма з території червоного терору.
Проте, протистояння українського дежавницького націоналізму і шаленне бажання імперії володіти найбільш ласим шматком не вщухало жодної миті. Єдине, чого боялись у тодішній Росії – єднання українського народу.
Наведу приклад. Був у імперії такий собі міністр внутрішніх справ на прізвище Дурново. У лютому 1914 року, вже у відставці, він подав царю Миколі II аналітичну записку, в якій наполягав, що ймовірна поразка Росії призведе до революції, а тому війна з Німеччиною та її союзником Австро-Угорщиною Росії не потрібна.
Один з аргументів Дурново на користь відмови від ворожих відносин з Віднем і Берліном звучав так: в разі переможного для нас результату, приєднання до Росії населеної українцями австрійської провінції Галичини не посилить державу, а навпаки – значно її послабить. Ось як цю тезу сформулював екс-міністр: «Нам абсолютно невигідно приєднувати до нашого “отєчєства” область, яка втратила з ним будь-який зв’язок. Не слід давати розростатись українському (мазепинському) руху, збільшуючи число неспокійних українських елементів, так як у цьому русі безсумнівний зародок вкрай небезпечного малоросійського сепаратизму при сприятливих умовах може сягнути абсолютно несподіваних розмірів».
Нагадаю, що на початку 20-го сторіччя три чверті українців жили на територіях, підконтрольних Російської імперії. А чверть перебувала під владою імператора Австро-Угорщини Франца-Йосипа, який вважав Росію головною загрозою своєї держави. Відень заохочував розвиток української національної ідентичності як противагу польському впливу всередині своєї країни і спробам Росії стати лідером слов’янського світу. Галичина перетворилась у притулок для українських емігрантів з Росії. За їх допомоги тут шліфувались літературна українська мова і уявлення про національну історію, які не мали жодного зв’язку з російською літературою і повністю суперечили ключовим аспектам російського розуміння історії України. Тож не дивно, що ще тоді чотири мільйона українців Галичини перетворились на свого роду «антиросійський авангард».
І росіяни, які тверезо дивились на життя, це розуміли. Розуміли і панічно боялись українців. Але й чудово усвідомлювали, що без України імперія – НІЩО!
Пророцтво Петра Дурново виповнилося. Період російського управління Галичиною під час Першої світової війни був занадто швидкоплинним, щоб на щось серйозно вплинути. Але в 1939 році, після краху Польщі, більша частина Галичини була приєднана до сересеру вже на постійній основі.
Перетворення її у Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську області абсолютно не змінило загального антиросійського настрою населення. Мало того: за весь час перебування Західної України в складі СРСР радянський репресивний апарат ні ГУЛАГом, ні розстрілами, ні засланнями так і не зміг викорчувати ідеї прагнень до незалежності – більшість мріяла про день, коли всі українці будуть об’єднані в єдину державу поза складом імперії.
Проте, у Совєтов були свої “козирі” – Сибір, голодомор та заселення Донбасу маргинально-кримінальним елементом з центральних та зауральських регіонів. Мета очевидна – знищити чи асімілювати не тільки українців, але й їх мову, культуру та прагення до свободи.
Як і тоді, наразі імперія панічно боїться українців і, водночас, прагне поглинути всю Україну. Їм не важливо, хто у нас президент – Порошенко чи Зеленський, вони виконують своє стратегічне завдання.
Путіну не потрібен Донбасс, йому потрібна ВСЯ Україна – саме з тієї причини, що без неї імперія приречена на загибель.
Не реагуючи на всі ці аспекти, влада намагається заробити «славу миротворців», не розуміючи, що штовхає Україну у безодню та відкриває двері для ще більш потужної російської агресії, від якої загинуть ще тисячі українців. Ця агресія не забариться, якщо міжнародна підтримка для України стане слабшою і санкції будуть зняті. А вона слабшає сами з тієї причини, що світ бачить: українська влада ментально готова до капітуляції.
Більшість людей, які голосували за Зеленського, наївно хотіли двох речей: зниження тарифів та миру. Ні того, ні іншого не передбачається.
Можна створити тисячі “платформ примирення”, але вони викличуть тільки посмішку у Путіна. Як викликають посмішку обіцянка влади провести вибори в ОРДЛО вже у жовтні ц.р. Які вибори на території, де жодного кроку ніхто не ступить без відома Москви? Щоб потім отримати легальних Пушиліна та Пасєчника в українській владі та тисячі завербованих за ці роки агентів ФСБ, які розповзуться по всій Україні?
Вихід один: політична демонстрація прихильності до Мінських угод із максимальним затягуванням часу і накопиченням звинувачень на адресу Москви у небажанні виконувати перший і головний пункт цих угод – припинення військових дій. Це допоможе зберегти санкції і виграти час для подальшої розбудови армії. Щодо повернення Донбасу, то коли це станеться – мораторій на будь-які вибори на термін, що дорівнюватиме терміну його окупації і, відповідно, тотальному промиванню мізків російською пропагандою. Інакше ніяк.
У багатьох виборців в голові каша, але останні дослідження показують: майже 70% українців за Євросоюз, а 52% – за НАТО. Не думаю, що в їх мізках когнитивний дисосанс настільки сильний, що вони проголосують за промосковських посіпак. Чому ви думаєте, що українська нація, яка пережила ГУЛАГ, голодомор, московське іго та вікові гоніння, так просто складе руки?, – підсумував експерт.