Нещодавно президент Франції Еммануель Макрон вперше сказав те, про що всі давно думають: сенс існування Радбезу ООН зникає.
Про це розповів політичний оглядач Максим Михайленко.
Він заявив це в тому сенсі, що якщо РФ не підтримає (або не утримається, треба так розуміти) резолюцію по Східній Гуті (а мова йшла про 30-денне перемир’я в передмісті Дамаска, де військовий злочинець Путін, людожер Асад і мракобіси з Тегерана вже спричинили смерть сотень беззбройних людей), то в існуванні СБ ООН більше немає сенсу.
Навіть президент Трамп зазначив: те, що творять Росія і Іран в Східній Гуті, – ганьба. І 23 березня змінив свого радника з питань національної безпеки: військовий стратег Герберт Макмастер поступився культовому «яструбу», неоконсерватори Джону Болтону, послу США в ООН за Джорджа Буша-молодшого. Болтон прославився заявою, що ніякої ООН не існує, а реальною силою в світі є тільки Америка, здатна організувати інші країни для дій, якщо це в її інтересах.
В існуванні СБ ООН і справді давно немає сенсу, але цей переносний вертеп все ще на деякий час потрібний – він хоча б кодифікує злочин кровожерливих режимів Путіна, Асада і Хаменеї. Ці справи повинні бути дописані до останньої сторінки з підписами і красиво підшиті. Разом з тим Білий дім, відбивши напад російських найманців на Євфраті на Америку в лютому і повторивши те ж саме в менших масштабах 22 березня в тому ж районі, тепер швидко освоює майстерність гібридної війни. Готується нове зближення Вашингтона і Анкари, успішно завершила свою операцію «Оливкова гілка» зі створення буферної зони між собою і курдами, собою і асадистами, а також іншими окупуючими Сирію контингентами. Однак тепер переважна більшість політиків Заходу розуміє: без ефектного напоумлення Кремля і зміни режиму ніяка міжнародна стабільність в принципі більш неможлива. Цьому було присвячено і недавнє засідання Ради ЄС, частина якого пройшла за закритими дверима, а також нараду Ради безпеки США, де обговорювався перелік заходів щодо подальшого стримування Росії. А Держдепартамент нарешті прямо пригрозив путінським дружкам в Європі: компанії, причетні до будівництва «Північного потоку-2», яке не відповідає інтересам США і Західного Союзу, можуть бути (тобто «будуть») піддані санкціям.
Від цієї згладженої труби вже відповзла Франція, скорочує імпорт російського газу Великобританія. Все ще чіпляються за нього Німеччина, Австрія, Італія та Нідерланди (де росіяни раптово почали скуповувати пресу). Але, незважаючи на істерики куплених «експертів», справу буде зроблено: Америка повертається на арену, а «Газпром» приступив до демонтажу зайвих газопроводів, газ по яким нікуди поставляти.
На жаль, як показали «вибори», Росія тепер сліпо і швидко наближає якийсь момент неминучості. Так і виглядає «вибух всередину», implosion соціуму, на великому масштабі РФ – як повільний обвал породи в якутській кар’єрі «Мирний». Чи відчуває її керівництво, що конфлікт переходить на новий рівень, чи дрімає в теплій ванні, заколисані фальшивими новинами, які пишуть кріпосні журналісти, невідомо.
Треба сказати, що вряди-годи зовнішньополітична ситуація навколо України (незважаючи на високу якість угорського політичного кінематографа і інтенсивність польської хореографії) може бути названа задовільною.
По-перше, Росія всіма кінцівками догодила в капкани прямих і непрямих реальних і негідних ( «теплових пасток») загроз. Їй взагалі тепер не до серйозного загострення на українському напрямку, хоча вона до нього готувалася і прагнула, накручуючи в такому ключі своїх маріонеток.
По-друге, оновлений військово-політичний блок адміністрації США (як відомо, нафтоносного Рекса Тіллерсона змінив директор ЦРУ і політик-лобіст ВПК Марк Помпео, де він тепер буде працювати з такими ж ненависниками мракобісся і організованої злочинності, як шеф Пентагону Меттіс і радник з національної безпеки Болтон) став практикувати модифікований неоконсервативний підхід до світової політики.
Українська завдання – продовжувати зміцнювати уявлення про нашу східну і південну межі як про межі зони життєвих інтересів США. До цього все йде (так, посол Болтон ще в 2014 році писав про те, що Україну просто-напросто треба приймати в НАТО), більш того, ця рука американського уряду щільно взаємодіє з законодавцями, і контроль над нашою шалопутною демократією виведений на ефективний рівень .
По-третє, польський Білий Орел, заплутавшись в гілках національного питання, затріпотів у лапах Лева Іудеї. Тому заяви на український напрямок почали пом’якшуватися, а міністри – змінюватися, оскільки не можна ж не мати ніяких союзників взагалі.
По-четверте, не дивлячись на важкий початок, згиджені росіянами і «зРаду-психопата», економічні – тобто, найважливіші для Трампа – відносини між Україною і США набирають вагу. Це контракт з GE, це розвиток співпраці з Westinghouse, це відкриття офісу «Антонова» в Х’юстоні, це вугілля і ця зброя.
По-п’яте, якщо хто не помітив, то скромниця Білорусь випустила і продала єврооблігації, а її президент фактично поставив хрест на паралізованому ЄврАзЕС, готуючи економічну і зовнішньополітичну унію з Китаєм. Мінськ все більше, нехай і обережно, втягується і в природний європейський процес. А Казахстан взагалі вирвався зі свого регіону з розвитку. Причому китайці все активніше залучаються в наші українські багатомільярдні підряди, адже вони так терпляче чекали, поки запрацює ЗВТ України з ЄС. Посилюється і наш непростий, але важливий турецький союзник. В цілому ж Балто-Чорноморська дуга, якій колись так боялися в Москві, нарешті стала реальністю. І якщо Варшава не дуже хоче бути старшою вежею цієї стіни проти східних варварів, пірнаючи в рідину древніх містечкових розглядів, то головною вежею цієї стіни Заходу з усією неминучістю стає Київ.
А ось СБ ООН і справді дограє свою історичну роль. Упевнений, що років через тридцять «СБ» буде як і раніше означати «службу безпеки», але де на той час буде ООН – велике питання.
