Візит Путіна на Близький Схід мав продемонструвати, що зовнішньополітичний порядок денний на нинішньому етапі превалює над внутрішнім. Навіть в умовах президентської кампанії, яка де-факто стартувала.
Третє за два останніх років оголошення про виведення російських військ з Сирії – це, безумовно, кумедно.
Кремль намагається довести кілька тез: про перемогу над ІДІЛ (сумнівно), про легітимність режиму Башара Асада (західні країни все ж не можуть з ним впоратися), про спроможність діяти на Близькому Сході як США – переважно бомбардуваннями та ракетними ударами. Ця тактика, до речі, спричиняє чималі жертви серед мирного населення, проте їх у Росії не рахують.
Зменшення контингенту на базі Хмеймім має бути компенсоване розміщенням російських військових літаків на єгипетських базах.
Це рішення має вагу швидше у дипломатичній парадигмі, ніж військово-політичній. Військово-політична співпраця з Каїром та Дамаском має створити ілюзію колишньої могутності Москви, масштабного впливу СРСР на арабський світ у 60-70-х роках ХХ століття.
Власне, як і переговори Путіна з Реджепом Ердоганом – жест показовий на тлі визнання Трампом Єрусалиму столицею Ізраїлю.
Президент Туреччини, як відомо, це рішення Вашингтону засудив. От і Путін намагається продемонструвати, що Росії до снаги вести самостійну гру на Близькому Сході, хоча він забуває, що у США можливостей для посилення позиції куди більше, ніж у Росії.
