Нові тенденції на світовому нафторинку загрожують поламати схеми поставок палива в нашу країну.
Арабська блокада Катару може виявитися ближче до пострадянського простору і України в тому числі, ніж здається на перший погляд. Взимку цього року катарський суверенний фонд QIA разом зі швейцарським трейдером Glencore завершили операцію з купівлі частини акцій державної «Роснефти». Вона дозволила налагодити під міжнародними санкціями Росії нові схеми продажу нафти, в тому числі, і в нашій країні.
Катар разом з Ісламською Республікою Іран володіє найбільшим в світі родовищем природного газу. Воно розділене на частини Nordfield і Pars. Дві країни тісно координують між собою плани введення в дію бурових на цих гігантських газових покладах. Ультиматум Саудівської Аравії загрожує морській блокаді експорту з Катару зрідженого природного газу, LNG, що може обвалити катарську економіку. У Досі, столиці Катару, будуть змушені прийняти ультиматум і піти на розрив з Іраном, паралельно надавши Ер Ріяду все, без винятку, деталі співпраці.
Як всі ці події змінять світову кон’юнктуру і що буде з Україною, що не втрачає надії пріторговать своїми транзитними можливостями і паралельно прикупити дешевого палива?
Нафтова угода QIA і Glencore з акціями «Роснефти» виглядає дуже важливою і масштабною деталлю ірано-катарського співробітництва. Вона запустила складний процес заміщення поставок нафти між Іраном і РФ, який може стати варіантом обходу посилення міжнародних санкцій проти цих двох країн. За однією зі схем заміщення, Іран поставляє в РФ свою нафту з бурових платформ на Каспії, а Росія натомість відвантажує іранським клієнтам нафту в танкерах через окуповану Керченську протоку.
За іншою схемою, компанії-клієнти «Роснефти» в Індії отримують нафту з Ірану, а РФ відвантажує іранським партнерам у Східній Європі російську нафту.
В епоху низьких світових цін на нафту подібні своп-операції дають велику економію на транспортних витратах. Але є ще один момент. Крім надприбутків на логістиці, угода Катару з РФ по «Роснефти» загрожувала поламати конкурентне поле на нафтовому ринку Східної і Центральної Європи.
Після початку падіння світових цін, головними фаворитами цього ринку стали постачальники арабської нафти. Завдяки альянсу QIA, Glencore і «Роснефти», все почало змінюватися. І ціновими лідерами стали одержувачі ресурсу іранських компаній. Вони взялися оперувати на ринку не іранської, а російською нафтою, – вона має російське походження, але вступаючи із заміщення, є власністю компаній Ірану або їх клієнтів. Такий торговий, майже бартерний механізм дозволяє ставити ціну, яка буде апріорі нижче арабських пропозицій з-за транспортних витрат.
На відміну від арабських компаній, які оперують нафтопроводами в Єгипті і Саудівській Аравії, для прямих поставок в Європу Ірану потрібно платити за прохід танкерів через Суец. Це негативно позначається на кінцевій ціні нафти, і ламає конкуренцію з арабами за ринок центру і сходу Європи.
Благословенна еміром Катару угода з «Роснефтью» дозволила Ірану нівелювати цей «суецький фактор». Як видно, це розлютило керівництво Саудівської Аравії. Через кілька місяців після «катарської угоди», і після першої зустрічі з новим президентом США Дональдом Трампом, Ер-Ріяд вирішив поламати загрозливі арабським експортерам нафти комерційні і таємні угоди між РФ, Іраном і Катаром.
Україна пов’язана декількома дуже великими військово-технічними проектами з Саудівською Аравією, плюс саме звідти українська армія отримує більшу частину авіаційного палива. Але україно-саудівські проекти в авіа- і ракетобудуванні рухаються підозріло повільно. На тлі цього, в сфері нафтової політики Київ все ще продовжує повністю слідувати у фарватері РФ.
Наприклад, українська влада дозволили «Роснефти» і «Лукойлу» продати своє майно в Україні третіми особам, щоб уникнути загрози конфіскації за збиток від російської військової агресії. Майже паралельно з прийомом першого танкера з Саудівської Аравії, в Києві взялися за прийом танкерів з нафтою компаній Ірану для Білорусі. І найголовніше, в Києві так і не почали реалізовувати адекватну і чітку програму розвитку українських НПЗ.
Це говорить про те, що багато наших політиків готові за посильну мзду навмисне нагнітати, і переоцінювати російський фактор впливу на Україну в нафтовій сфері. Більшість українських НПЗ простоюють, і арабським експортерам постачати нафту по суті, нікому. У той же час, країна, як і до початку військової агресії, залишається в критичній залежності від імпорту більшості нафтопродуктів і автогазу з РФ і Білорусі.
Ті заробляють на фактично ізольованому від арабської нафти українському ринку не менше $ 2,5 млрд на рік. Це викликає, м’яко кажучи, велике здивування у країн-партнерів.
Взимку цього року українська влада схвалили передачу частини морського торгового порту Одеси в оренду державної нафтокомпанії Socar для постачання сирої нафтою єдиного працюючого в країні великого Кременчуцького НПЗ. З тих пір прийнято вважати, що ставку в розвитку нафтопереробки в Києві зробили не на арабську або іранську нафту, а на ресурси «третьої сторони», – Азербайджану.
Цей крок виглядав реальним ознакою позбавлення від російської залежності. І за фактом, чітким показником диверсифікації джерел імпорту. Якби не одна, досить складна деталь – Socar, поряд з компанією Glencore, є єдиними, хто має право зовнішньоторговельних операцій з нафтою азербайджанської видобутку. За виключення транзиту через передмістя Баку нафти з Казахстану та Ірану, все оперують в Азербайджані іноземні консорціуми передають цим двом компаніям свою нафту для реалізації.
Ситуація з вибором України на користь каспійської нафти стає ще більш заплутаною, якщо додати, що Glencore є одним з основних гравців на ринку головного товару українського експорту – зерна. Досвідчений трейдер на пропускає нагоди заробити, змінюючи українське зерно на нафтопродукти, і через партнерські компанії завозить паливо на дефіцитний український ринок. Простий українських НПЗ і дефіцит палива вигідний багатьом, і не тільки цьому трейдеру.
При потужності українського транзиту російської нафти не менше 60 млн тонн на рік, в Москві традиційно не бажають платити нашій країні, і використовують її транзитний потенціал тільки на самому критичному для РФ напрямку.
Це прокачування нафти на Угорщину і Словаччину, куди йде близько 12-17 млн. тонн щорічно. За ідеологією угоди Катару, Glencore і «Роснефти», транзит російської нафти через Україну, Білорусь і Латвію повинен був перейти з рук державної монополії «Транснефть» до уповноважених офшорних трейдерів
Вперте небажання «Транснефти» годувати український транзит, це старе і загальновідоме явище. Отже – перехід операційного контролю над українським транзитом з рук держкомпаній «Транснефть» і «Роснефть» в руки офшорів в Києві можуть сприйняти як натяк на можливість збільшення трубопровідного транзиту, і доходів від нього.
Але це всього лише натяки. На тлі кризи навколо Катару відсутність виразної нафтової політики у офіційного Києва і мовчання уряду про зміни, які відбуваються в транзиті нафти через країну, виглядає помилкою. Ховати російські доходи явно не в наших інтересах.
Адже з одного боку – Україна апелює до всього світу з проханням посилення санкцій проти РФ. А з іншого – передача прав на операційне управління експортними потоками нафти повинна була завуалювати російські нафтові доходи в офшорах, а також, заховати їх в руках досвідчених глобальних нафтотрейдерів.
Нинішня криза в Катарі, з дуже великою часткою ймовірності, здатний поламати знамениту «катарську угоду». Якщо вона почне згортатися, швейцарські трейдери можуть позбудеться статусу опікуна російського експорту нафти. Але навіть в цьому випадку, у Києва навряд чи з’являться якісь шанси на арешт транзитних активів «Роснефти» або «Транснефти» в українських трубопроводах або на нафтобазах.
По-перше, тому, що ця продукція вже, як правило, їм не належить і оплачена іншими компаніями. По-друге – успішне втеча в 2015-2016 роках «Роснефти» з-під загрози арешту, який раніше належав їй Лисичанського НПЗ і мереж АЗС показало, що далеко не всі українські політики стурбовані компенсацією збитку від російської агресії.
