Постанова або заяву парламенту - це і є спроба отримати короткочасну політичну вигоду. І одночасно нерозуміння того, що в історії кожного народу і держави - чимало ганебних сторінок
Глава комісії польського Сейму у зв’язках з поляками за кордоном Міхал Дворчік вважає, що автори звернення українських політиків і інтелектуалів про встановлення днів пам’яті жертв польських репресій, вчинених проти українців, борються не за правду, а за “короткочасну політичну вигоду”.
Але виникає інше питання, не менш важливе – а брешуть чи ні автори звернення? Чи були в історії події, про які згадується в документі? І чи заслуговують поваги жертви цих подій? Тим більше, що і сам польський парламент неодноразово висловлювався в тому ж дусі, що і українські інтелектуали – наприклад, з приводу операції “Вісла”.
В історії українсько-польських рахунків першої половини ХХ століття є одна дуже важлива відмінність. Українці після поразки УНР і ЗУНР не мали своєї державності. Навіть коли мова йшла про приєднання до УРСР територій Західної України, рішення про це приймалося зовсім не в Києві – в Москві.
Рішення про виселення поляків, про репресії проти них ухвалювало радянське політичне керівництво, простіше кажучи – ну щоб не обманювати один одного – керівництво Росії. Запитайте у росіян, чи вважають вони чужим уряд, який в той момент був у Кремлі? Чи вважають вони чужим Йосипа Сталіна?
Події у другій світовій війні, що призвели до масової загибелі мирного населення, також здійснювалися політичними організаціями і парамілітарними утвореннями. ОУН – як би хто не ставився до цієї організації – не держава. УПА – не регулярна армія.
А ось з польської сторони діяла держава. Саме вона. Рішення про пацифікацію – це держава. “Вісла” – це держава. Нехай маріонеткова, але своя.
Або ми будемо сперечатися про те, що між ПНР і УРСР була відчутна різниця? Я навіть скажу яка: силові структури в Польщі були свої, навіть якщо їм допомагали з Москви, а в Україні – російські, навіть якщо в них служили українці.
І навіть під час Другої світової війни ті самі парамілітарні утворення, солдати яких винні в загибелі мирного населення, намагалися діяти від імені держави. І багато хто з них був визнаний урядом Польщі в Лондоні. А українського уряду не було – принаймні, емігрантський державний орган ніхто не визнавав і ніхто йому не підкорявся.
Чи означає це, що ми повинні судити Польську державу початку ХХ століття, виходячи з норм міжнародного права ХХI століття? Як на мене, не означає.
Саме тому питаннями історичної відповідальності народів і держав і повинні займатися насамперед історики. Їх повинні піднімати на форумах інтелектуали. Вони повинні ставати розділами у шкільних підручниках. Але не постановами або заявами парламентів.
Постанова або заяву парламенту – це і є спроба отримати короткочасну політичну вигоду. І одночасно нерозуміння того, що в історії кожного народу і держави – чимало ганебних сторінок.
Польща, звичайно ж не виняток. Це саме те, що ми намагалися пояснити польським політикам і громадським діячам, коли в сеймі і сенаті країни обговорювалося питання Волині. Саме це я, до речі, намагався донести і до шановного мною Міхала Дворчіка під час зустрічі напередодні горезвісного голосування.
Але точна і безумовна оцінка справжньої суті дій польських парламентарів – спроба витягти короткочасну вигоду – була дана паном Дворчіком тільки після звернення українських інтелекуталів і політиків до Верховної Ради.
