24 серпня Україна святкуватиме 30-ту річницю своєї незалежності. Це справді знакова подія для всього українського суспільства. Адже упродовж сторіч мільйони українців боролися за здобуття незалежності, пройшли війни, голодомори та зради. А здобувши омріяну державність, уже покоління наших сучасників було змушене відстоювати свободу європейського вибору на Майданах, а згодом – зі зброєю в руках захищати суверенітет і територіальну цілісність країни від зазіхань російського агресора.
«Економічні новини» поцікавилися у експертів про головні успіхи та поразки політичного та економічного життя країни за 30 років існування незалежності.
Роман Безсмертний, Надзвичайний і Повноважний посол України в Республіці Білорусь (2010−2011)
Аналізуючи події минулого я б спочатку розділив їх на політичні, економічні, міжнародні та гуманітарні. Почнемо з політичних. Вперше в цьому відношенні Україна утверджується як держава, вона потроху структурується, вибудовуються механізми демократичної держави. Якби не удар, який було нанесено по українській зовнішній і внутрішній політиці екс-президентом Януковичем, а насправді Росією, то в цій сфері країна рухалася б набагато швидше. Головна шкода, яка була нанесена – знищення політики як сфери діяльності, і політики як інституту вкрай необхідного для держави.
Економічний блок. Дуже важливо, що відбувалася структурна трансформація української економіки, яка була продиктована зміною форми власності. Тобто приватна власність набувала все більшого впливу. Тут можна сказати, що в цій царині є дуже серйозні досягнення. Особливо, якщо взяти сферу АПК і порівняти з показниками часів радянської влади. Нинішній стан у цьому відношенні набагато сильніший. При чому ключову роль в цьому відіграє приватний сектор і це дуже важливо. Україна прилаштувалася до світових тенденцій і потроху основні структурні підрозділи вітчизняної економіки адаптувалися до нових правил. Основний удар по українській економіці безумовно було нанесено з початком агресії РФ, коли треба було на ходу розвертати і змінювати пріоритетність на оборонно-промислові потреби. І тут, з моєї точки зору, відбулося те, що продовжує бути шансом. Війна, безумовно, є велике лихо і трагедія. Але, як і будь-яке суспільне явище, дає шанс для розвитку. В першу чергу, промисловому комплексу. І тут дуже важливі правильні кроки уряду, які, на жаль, сьогодні гальмуються. Причина проста – держава ніяк не наважиться серйозно впустити приватний сектор в оборонно-промислову сферу, в усі її складові: виробництво військової техніки, боєприпасів, бронетехніки, не кажучи про ракетно-космічні компоненти. І хоча в цьому відношенні дещо робиться, але цього не достатньо для нагальних потреб. Є ще одна річ, яку треба вітати в сфері економіки – це сфера послуг. Мені легко про це говорити, тому що мені довелося постояти в радянських чергах за хлібом, купувати одяг по талонах, і я дуже добре пам’ятаю те «щастя» в якому ми жили. І зараз бачу як кардинально змінилася ситуація. Багато сфер економіки, такі як банківська, фінансова сьогодні знаходяться у процесі становлення і потребують якісних змін. Хоча в окремих фрагментах ми достойні поваги і рівного співставлення з сучасними цивілізованими країнами. В тому числі, у сфері програмування. Тут Україні є чим похвалитися.
Гуманітарний блок. Якщо взяти освіту, медицину, соціальну сферу, церкву і т.д, то сьогодні також продовжуються зміни по цим напрямкам. Є прояви дуже серйозних позитивних сплесків, але разом з тим і нерозуміння їх пріоритетності, особливо що стосується освіти та науки. Тому тут явно йдуть сповільнені зміни. Я вже не кажу про речі які пов’язані з театром, мовою, культурою. Тут маса проблем і поки можна говорити про окремі випадки, коли є прояви українського сучасного підходу до підтримки державою цих сфер людської діяльності.
Міжнародний блок. Тут б’ються два процеси – це суб’єктивізація та об’єктивізація України. По суті йде змагання між Україною впливовою в континентальній світовій парадигмі і Україною другорядною. Війна з Росією дуже серйозно нанесла вплив по суб’єктивізації нашої країни на міжнародній арені. Не всі політики і політичні середовища справилися з цим викликом. У тут дуже багато проблем особливо останні півтора роки. Вторинність, відсутність ініціатив на міжнародній арені, невміння правильно реагувати на перебіг подій у світі, замкненість на внутрішніх проблемах і нерозуміння того, що і внутрішні проблеми іноді розв’язуються за рахунок загальносвітових процесів.
До кон’юнктурних питань я б в першу чергу відніс питання корупції. Але треба чітко розуміти, корупція ніколи не є само по собі. Вона є наслідком відсутності правової культури, загальної культури, слабкості державних інститутів. Якщо ми говоримо про корупцію, то це є прямий наслідок інституційної слабкості держави, персональної слабкості державного апарату, кадрового наповнення цього апарату, слабкості суспільного контролю за державними ресурсами. Це внутрішнє питання України і саме амбіції української політики, її політичного класу мають бути відповіддю на питання подолання корупції.
Ключовим же питання сьогоднішнього дня є війна. І тут є певне нерозуміння прописних істин, таких як «у війнах перемагають армії», що необхідно розвивати оборонно-промисловий комплекс. Для того, щоб сформувати відповідь на питання війни треба і державній машині, і українському суспільству визнати ці аксіоми, а не дискутувати з цього приводу. Бо дискусія навколо аксіом робить дуже погану послугу. Рішення лежить в площині прийняття інструментарію протидії ворогу, а не пошуку того, чого не може бути. Друге – це питання енергетичної кризи, яке не може бути сформовано як відповідь до моменту поки в Україні не буде повноцінного енергоринку. Не схем, а справжнього ринку. І накінець – це пандемія. Без вирішення перших двох питань сформувати відповідь на третє дуже складно. Суть полягає в тому, що «сильна держава – сильна економіка». Тобто це наявність ресурсу, який забезпечить діяльність науки в сфері протидії пандемії, закупівлі необхідного обладнання, препаратів і т.д.
Олексій Кущ, фінансовий аналітик
Найголовніший провал полягає в тому, то що незважаючи на значну інвестиційну привабливість української економіки на той час, її не вдалося швидко трансформувати у економічний потенціал. А на початку 90-х вона була за рахунок чого? Високий розвиток людського капіталу та високий розвиток інфраструктурної бази. Якраз те, що шукає інвестор. А також якісний соціальний капітал: це кваліфікація, освіта, рівень розвитку науки, медицини і т.д. Тоді ми теж володіли досить високорозвиненим т.з. «чесним» капіталом. Тобто всі умови для того, щоб трансформувати наш економічний потенціал в інвестиційну привабливість були, але цього так і не відбулося. В результаті країна була розділена між олігархічними фінансово-промисловими групами, які на десятиліття загальмували економічне зростання. Одна з найбільших помилок – це ваучерна приватизація. А також те що з 2004 по 2008 рр ми повинні були створити Національний резервний фонд і акумулювати ті доходи, які надходили від кон’юнктурного економічного зростання, вклавши гроші в структурні проекти і таким чином підготуватися до глобальної фінансової кризи 2008 року. Але нічого цього зроблено не було. Приблизно 50 млрд.дол в результаті опинилися в рахунках наших олігархів. А країна з 2008 року фактично повністю потрапила в залежність від зовнішніх кредиторів і відповідно сьогодні розвивається в парадигмі постійних виплат боргів. Тобто, в значній мірі втратила свій економічний суверенітет.
З плюсів можна назвати те, що люди отримали можливість приватизувати квартири і землю. Завдяки появі власників в обіг пішли економічні активи у вигляді квартир, здачі їх в оренду і продажу, здачі землі в оренду. Плюс створення сегменту мікропідприємництва. Тобто, єдиний податок, коли люди отримали легальну можливість заробляти.
В цілому ж шлях розвитку держав можна порівняти з літаком під час польоту. Україна нагадує літак, який ще навіть не виїхав з ангара і довгий час стоїть там, заповнений пасажирами. У кабіні пілота сидять люди, які намагаються читати інструкцію, натискати кнопки, смикати за всі доступні рубильники. Але у них нічого не виходить – літак стоїть довгі роки зі спущеними колесами, а пасажири в салоні вже втомилися чекати, коли лайнер рушить з місця. Тим більше що багатьох з них забувають годувати і випускати в туалет. У підсумку, частина з них вже вибралася з салону і пересіла в інші літаки. Щоб запустити український літак, потрібна команда пілотів і час. Я думаю, що за два політичних цикли можна було б змусити злетіти наш літак, але для цього потрібно щось робити, а не просто безцільно сидіти в кріслі пілота.
Андрій Рева, міністр соціальної політики України (2016-2019)
У 1991 році були дуже великі побоювання чи Українська Держава зможе відсвяткувати свій ювілей, який ми святкуємо сьогодні. Багато було скептиків, які вважали, що Україна – це тимчасово і не надовго. Але попри все ми бачимо, що Українська Держава, яка пройшла величезний шлях за ці 30 років через кризи 1993, 2004 та 2014 років, вистояла та зуміла виявити свою життєстійкість. Багато хто з росіян по сьогоднішній день намагається представити Україну «як держава, яка не відбулася». Ні, вона відбулася. І вона це довела, особливо в останні роки, захищаючи свій суверенітет і територіальну цілісність під час війни на Донбасі. На сьогодні вже фактично сформоване нове покоління українців. Наприклад, моя дочка 1991 року народження також святкуватиме своє тридцятиріччя. Я бачу, що в цих людей абсолютно інша психологія, абсолютно інший менталітет, вони не жили при Радянському Союзі і зовсім інакше дивляться на той світ, а значить у них немає ностальгії за минулим. І чим далі, тим менше буде тих, хто вважає ніби «росіяни і українці є єдиним народом».
Що не відбулося. Те, що ми не зуміли вибудувати якісної зміни держави. Україна відбулася як держава, тепер нам потрібно її якісно змінити. Щоб працювали інституції, які б характеризували її як державу. Це не просто зміна вивіски, як було в 1991 році. Була УРСР, а стала Незалежна Україна. По суті ці інституції залишилися старими. Потрібно наповнити їх новим змістом, реформувати. Мова йде про судову систему влади. Реформування потребує виконавча гілка влади, де на сьогодні існує дуалізм управління між президентом і Кабміном. Потрібно реформувати Верховну Раду. І інші центральні органи виконавчої влади. Звичайно це децентралізація. Тобто мова йде про те, що ми повинні українську державу наповнити новим сучасним змістом.
І ще одна річ, яку ми повинні вирішити. Зараз Путін вдарив в найнезахищенішу нашу точку. Ми не сформували концепцію національної історії. Наші сусіди, не тільки росіяни, по сьогоднішній день вважають, що окремої української історії немає. Багато подій нашого минулого вони привласнюють собі. Якщо почитати статтю Путіна, то виявляється, все, що робила Російська Імперія, виключно робили росіяни. Якщо ви почитаєте історію Речі Посполитої, то литовців і українців там також немає. Виявляється, що ми абсолютно ні на що не маємо права. Мені здається, що вже пройшло достатньо часу для того, щоб усвідомити хто ми є, що ми є і як ми себе повинні позиціонувати. Сформувати концепцію національної історії і вивчати історію України, спираючись на цю концепцію. І якщо ми це зробимо, то нове покоління ніколи не скаже про те, що українці і росіяни це один народ. Це дуже важливо. А все інше докладеться.
Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»
Головним успіхом України є власне рішення про проголошення незалежності. Воно назрівало і стало неминучим в серпні 1991 року. А ось головне досягнення пов’язане з тим, що Україні вдалося вистояти, зберегти свою державність, суверенітет, хоча із втратою частини своєї території у 2014 році внаслідок військово-політичного зіткнення з Росією.
Ще одне досягнення. Але тут швидше треба завдячувати українському суспільству, яке двічі показувало, що готове приймати серйозні рішення і змінювати позицію еліт і державних структур. Я маю на увазі революції 2004 і 2014-2015 років. Готовність відстоювати свою позицію, боротися за свої інтереси і досягати реалізації поставленої мети – це досягнення українського суспільства. І це теж, я вважаю, одним з головних досягнень минулих 30 років. Це те, чого не було і на що виявилися нездатні ціла низка пострадянських країн, у тому числі наші найближчі сусіди. У зв’язку з цим зазначу ще одне важливе досягнення. Україні як і ще декільком пострадянським країнам вдалося залишитися і розвиватися на демократичному шляху. Адже більшість пострадянських країн сьогодні розвиваються по іншій моделі – авторитарній чи напівавторитарній, а деякі навіть по тоталітарній. Це теж серйозне досягнення, бо Україна в цьому плані все ж ближче до європейських стандартів, ніж більшість пострадянських країн. Не дивлячись на деякі невдачі, країна все ж не стояла на місці, а розвивалася далі. І розвивалася не стільки завдяки чомусь, стільки всупереч багатьом факторам.
Що стосується провалів. Головна невдача – це неефективна економічна політика. Реформи в кінці 90-х, на початку 2000 року, а потім після 2014 року хоча і дали певний внутрішньоінфляційний ефект, але, на жаль, так і не принесли економічного стрибка. Був період прискореного розвитку на початку 2000-х, коли темпи економічного росту були як у Китаї. Але це не стільки завдяки ефективній економічній політиці, скільки завдяки дуже сприятливій зовнішній економічній кон’юнктурі на той момент. Так чи інакше неефективність економічної політики є причиною низького рівня життя українців. Україна залишається однією з найбідніших країн Європи.
Друга невдача пов’язана з тим, що нам не вдалося сформувати сильні та ефективні державні інститути. І під час політичної кризи початку 2014 року, на жаль, це сильно проявилося. Як наслідок, під час російської агресії країна втратила частину своєї території. Це безумовно одна з головних невдач за 30 років незалежної держави. У нас домінує ручне управління, а не ефективний інституційний розвиток. Хоча, як показали останні два роки, певна інституціональна самодостатність все ж таки існує. Прихід до влади абсолютно нових людей в 2014 році показав, що незважаючи на відсутність досвіду, саме інститути забезпечували і збереження політичного курсу, і мінімізацію проблем, пов’язаних з відсутністю досвіду та нестачею управлінських навичок.
І, нарешті, серйозна структурна внутрішня проблема – це корупція. Ми втратили момент і випустили корупційні процеси з-під контролю. На жаль, Україна залишається лідером за масштабами корупції в країні. Це явище стало глобальним, знизу доверху, включаючи навіть ті інститути, які самі повинні боротися з корупцією. Я маю на увазі правоохоронні органи і судову систему. Вони теж виявилися дуже корумповані. Це одна з головних проблем, яку сьогодні треба вирішувати. Всі розуміють таку необхідність, але не наважуються на більш радикальні дії. Ось це мій список досягнень і провалів за ці 30 років незалежності України.
Тарас Чорновіл, політичний експерт
Перше і головне досягнення – це сам факт незалежності. От ми дихаємо повітрям і відчуття ніби все нормально, як може бути інакше. В Афганістані теж дихали повітрям, а потім виявилося, що повітря немає. Так само і тут. Коли ми дихаємо своєю незалежністю, ми можемо її не цінити і думати, що це щось само собою зрозуміле. Проте сам факт, що це відбулося є щось неймовірне. Репресивна система Радянського Союзу була неймовірно потужна. І те що її вдалося розвалити і Україна змогла піднятися, не розсипалася, не перетворилася на квазідержаву, на яку зараз перетворюється Білорусь, а зберігається як держава це вже велике досягнення. Мені може не подобатися хто зараз нею керує і як він це робить, адже вважаю це губить дуже сильно Україну, але при тому всьому Україна є і не зникає.
Друге досягнення – створення потужних демократичних інститутів. Так, вони не є абсолютом. Може виявитися ситуація, коли маючи чітко прописану парламентсько-президентську державу, а по суті спостерігаємо повний волюнтаризм. Але формування демократичної системи інститутів все одно поверне все на свої місця.
Третє – Конституція України. Хто тільки на неї не вилив бруду. Проте це чи не найбільш чітко прописаний конституційних документ в світі. В документі виписані речі, які зазвичай в конституціях не виписують. Так, це є проблема для влади, тому що деякі речі робилися дуже швидко, і вони десь одна одній суперечать, або можуть створювати складнощі при певних реформах. Але сам факт виписування дуже чіткої, серйозної, жорсткої Конституції є достатньо унікальна річ. Враховуючи умови при яких її ухвалювали (нічне, мало не всліпу, голосування, компроміси з комуністами), взагалі важко зрозуміти як це вдалося досягнути. Але ми маємо дійсно дуже хорошу, соціальну і громадсько-орієнтовану Конституцію. Інша річ, що Конституцію ще треба виконувати, але не Конституція винна, коли її паплюжать і ігнорують.
Четверте – утвердження традиційних національних символів України. Розвал Союзу і проголошення незалежності України відбулося як компроміс між комуністами і останні розраховували, що вони просто відірвуться від Москви, де бушувала на той час революція, зберігши свій окремий анклав комунізму. І те, що з’явилася українська символіка, яка задає тональність, тому що зовнішня оболонка дуже жорстко і з часом все більше визначає внутрішню суть політики країни, і це дуже добре розуміли. Те, що вдалося перетиснути і сформувати українські державні символи, закріпити в Конституції також є великим досягненням.
Одна із найуспішніших реформ, про яку вже всі забули. Валютна реформа. Ми створили національну валюту. Після кількох років дуже проблемного існування купоно-карбованця, із переходом від рубльової зони тощо гривня була створена дуже вміло. Це не просто надрукували і завезли. Була проведена реформа яка передбачила стійкість валюти. Так, вже потім почали гратися в різні економічні ігри починаючи від «лазаренків» і закінчуючи «стельмахівськими» дурощами в Нацбанку. Але гривня багато років протрималася на рівні 1:8 по відношенню до долара. Навіть після того як вона обвалювалася вона залишалася більш-менш стійкою.
Сам факт створення антикорупційної інфраструктури та її запуск є дуже серйозним досягненням. І тут не можна легковажити. Так, зараз його ігнорують. Нехай ти належиш до правлячої партії, порушив законодавство і тебе зараз не посадять, але за тобою прийдуть через три роки. І ти все одно сядеш. І це дуже добре, що ця антикорупційна система була створена.
Щодо провалів. Перший і головний – неготовність, нерішучість, часто продажність українських політиків не дала перезапустити систему влади в Україні. Провели президентські вибори, треба було провести і позачергові вибори до Верховної Ради. Адже тодішня ВР була обрана ще в УРСР, в іншій державі. І вона була обрана так, що абсолютна більшість належала комуністам. Хоча комуністів і заборонили, але номенклатура ж то лишилася. І вони далі продовжували керували країною. І, на мій погляд, це той провал, наслідки якого ми й досі розсмоктуємо. Це та зрада, яка зупинила наш розвиток на багато років. До Верховної Ради тоді увійшло б щонайменше 40-50 комуністів (колишніх, навіть не офіційних) на 450 депутатів. Тоді повністю можна було б робити реформи і ніякий Кравчук би не зашкодив.
Наступне. Кравчуківська історія з «червоними директорами» і повна втрата контролю за економікою. Це повний жах. Країна за даними Deutsche Bank відповідала за економічним потенціалом 6 місцю в світі. Але провалити це все, розкрасти, зупинити, довести до повного нуля… Це міг зробити тільки голова ідеологічного відділу ЦККПУ.
Далі. Перехід від системи «червоних директорів», короткого періоду відвертого гангстерства, до системи олігархії. Система олігархії почала формуватися в 1999 році. Зміна відбулася дуже швидко. І замість того, щоб вийти в нормальне, цивілізоване суспільство ми із «совка» перейшли в мафіозний. Це жахливо, тому що олігархія досі не подолана. Вона досі по суті керує Україною. Це є колосальний провал.
Неефективність і несамостійність фінансової система України. Кожен дефолт, або економічна криза в Україні автоматично обвалювали українську гривню. Гривня валилася тільки паралельно з рублем. Навіть в 2014 році, коли валилася гривня внаслідок російської агресії і втрати частини території, гривня валилася не тільки через це, а тому що валився рубль. На мій погляд, невміння вберегти гривню, вивести її з-під контролю і впливу рубльової зони це та проблема, яка, на жаль, знівелювала досягнення валютної реформи.
Не використані і провалені можливості по європейському і євроатлантичному напрямку. Кілька разів відкривалося вікно, були шанси, які, на жаль, упустили. Останній раз завалили виборами 2019 року і відмовою Зеленського їхати на саміт НАТО. Були дуже серйозні перспективи запустити цей мотор. У позитив можна віднести те, що курс на НАТО був закріплений у Конституції України. А негатив – те що ми перестали виконувати свої норми щорічних планів Україна – НАТО. Досягненням української дипломатії стала угода про Асоціацію з ЄС. Але в той же час в останні роки ми бачимо повне невиконання Україною її основних норм. Позитив – угода про безвізовий режим з ЄС. Але сьогодні ми цей безвіз можемо втратити. Вже прозвучало кілька дзвоників від ЄС з цього приводу. Останнє у зв’язку рішенням української влади про безвіз з Китаєм. Цей перелік можна продовжувати. Насправді негативних речей набагато більше ніж позитивних. Адже позитивні моменти стосуються більш доктринальних речей.