Радісна реакція громадськості на відставку Єрмака з посади глави Офісу і, за чутками, «головного вирішувача питань» в Україні викликає подив, тим більше що пожвавлення після його відставки панує не тільки в Україні, але і за її межами, якщо судити з медіа. Усунення Єрмака реально не вирішує жодної проблеми, які зараз стоять перед Україною. Більш того, навіть якщо вдасться піти далі і, як вимагає так звана опозиція, переформатувати парламент і Кабмін, створивши щось під пафосним гаслом «національної єдності і довіри», то, швидше за все, нічого путнього з цього не вийде і ця конструкція розвалиться через розборки в політикумі, а також через неможливість єдності в суспільстві в принципі через антагоністичні соціальні протиріччя, створені за 35 років після розвалу Союзу і різко загострені війною.
Ні разу не будучи симпатиком ні Єрмака, ні навіть Зеленського, доводиться констатувати, що більшість тих представників політикуму, які завзято домагалися усунення Єрмака, нічим не кращі за нього, якщо не гірші.
І взагалі, зводити всі біди України до Єрмака і навіть до Зеленського, виставляючи їх найголовнішими лиходіями і коренем зла, – це або непрохідна дурість, або цинічна маніпуляція, розрахована на тупу обивательську юрбу.
Взагалі, спроба зобразити Єрмака таким собі «доном Ребою» в стилі Стругацьких викликає сміх, оскільки на цю роль Єрмак відверто «не тягне».
Більш того, усунення від влади якогось громадянина Єрмака в Україні нічого особливо не змінить. Зміняться лише деякі умови існування чиновницького апарату, депутатів, деякої частини бізнесменів.
На життя переважної більшості громадян відхід Єрмака ніяк не вплине, так само як його звільнення ніяк не позбавить від війни і нав’язуваного «мирного плану Трампа».
Звільнення Єрмака не позбавить навіть від кризи соціально-політичної системи в Україні, хоча пов’язаний з Єрмаком скандал послужив каталізатором цієї кризи, але не більше того, а головним каталізатором є війна, яка зазвичай до крайності загострює протиріччя в суспільстві. Соціально-політичну систему, що впала в кризу, створювали набагато раніше і не Зеленський з Єрмаком, які в неї тільки вписалися і нею скористалися.
Зняття Єрмака як чи не найголовніша вимога поточного історичного моменту було відвертою маніпуляцією з боку нинішньої опозиції, відома частина якої складається з політиків «старого розливу», якщо говорити про Тимошенко, Порошенка та деяких інших, більш дрібних фігур. З часів Кучми в 1990-х вони були серед творців тієї системи суспільних і соціально-економічних відносин, того політичного формату, які зараз б’ються в кризовій агонії, ризикуючи поховати всю країну,
Не будемо вдаватися в широко тиражовані зараз у медіа подробиці особистих якостей і корупційних схильностей конкретного персонажа в особі Єрмака, тим більше що щодо корупції поки що жодного серйозного факту оприлюднено не було, хоча ці факти поки що можуть притримувати.
Немає сенсу обговорювати нібито сцену бурхливого прощання Зеленського з Єрмаком, під час якої другий нібито звинувачував першого в зраді і якихось взаємних образах. Тим більше, що інформація про цю «душещипательну драматургію» злита в медіапростір медіа, що мають відчутний грантово-олігархічний присмак, тобто підтримуються приблизно тими ж колами, які близькі до «антизеленської» коаліції «голосять і поросять», які прагнуть якщо не усунути Зеленського від влади, то істотно послабити його, обрізавши повноваження і припинивши в «британського монарха».
Для долі Батьківщини, яка зараз у величезній небезпеці, абсолютно байдуже, чи дійсно громадянин Єрмак пішов до діючої армії і навіть конкретно в зону бойових дій. Зазначимо, що якщо він дійсно став на захист Вітчизни зі зброєю в руках, це гідно поваги, навіть якщо він це зробив, в тому числі, щоб сховатися від процесуальних дій антикорупційних органів щодо нього, і навіть якщо правда те, що, як кажуть, перебуваючи в ЗСУ, він потрапляє під юрисдикцію не НАБУ і САП, а ДБР, де у нього нібито «все схоплено».
Не будемо також дебатувати абсолютно нікчемні питання про те, чи проходив Єрмак військову підготовку і чи має військове звання, а також чи прихистив Єрмака у своїх військах Мадяр-Бровді і чи відмовляються командири підрозділів приймати до себе Єрмака, хоча цими «проблемами» дуже стурбована дозвільна публіка, якщо судити по шуму в медіа.
Не менш безглузді зараз питання відносин Єрмака з фракцією «Слуги народу», з Арахамією і Федоровим, з Малюком із СБУ і з американцями, яких Єрмак нібито сильно дратував, хоча американці на переговори виставляють таку «дичину» з особою Віткоффа, що на цьому тлі Єрмак виглядає досить непогано.
Єдиним питанням, яке дійсно варто піднімати, є наступне.
Як може президентська канцелярія та її глава керувати більшістю політичних, економічних, соціальних, кадрових питань в Україні, якщо ні глава Офісу, колишньої Адміністрації, ні очолювана ним установа не мають абсолютно ніяких законних прав для цього, а призначені для технічного забезпечення роботи президента?
В останні дні мав місце просто-таки масовий напад обурення зазначеним незаконним і несправедливим становищем, що викликало відчуття прогресуючого déjà-vu, тобто синдрому раніше баченого.
Справа в тому, що цей стан речей в тій чи іншій мірі існує в Україні три десятки років, якщо не більше. Складатися і формуватися цей стан почав, як мінімум, за Кучми, а в деяких аспектах навіть за вже покійного Кравчука. Саме Кравчук спочатку ввів, як їх тоді називали, «представників президента», а потім почав інституалізувати їх до негласного статусу «губернаторів», які стали підміняти собою місцеві та регіональні виконавчі органи влади, тобто виконкоми відповідних місцевих та обласних рад.
Цей процес продовжив і довів до абсолюту Кучма. Саме за нього тодішня Адміністрація президента і її глава почали керувати всіма процесами і кадровими призначеннями практично в усіх сферах, включаючи процеси в парламенті. Спроби перешкоджати такій узурпації влади з боку парламентської опозиції, великих місцевих політико-адміністративних фігур типу мера столиці мали місце, але узурпація влади технічним органом, який не мав законних повноважень, неухильно продовжувалася. Це особливо добре було видно на прикладі Кабміну, повноваження якого Адміністрація фактично узурпувала собі, в результаті чого уряд, що має статус і повноваження за Конституцією, перетворився на придаток Адміністрації.
Повторимо, такий стан справ існує в Україні вже протягом більше чверті століття. Коли ця система закладалася і формувалася, Єрмак, тим більше Зеленський, якщо не «на горщиках сиділи», то гралися в дитячі забави типу КВН-Квартал.
До Єрмака роль «головного узурпатора» України з тим чи іншим ступенем «успішності» виконували Табачник, Литвин, Медведчук, Балога, Клюєв та інші – і в цьому ряду Єрмак є поки що останнім, але далеко не єдиним.
І всі ці 25-30 років в Україні лунали обурення тим, що Адміністрація узурпувала владу і реально «рулить» країною, не маючи на це жодних повноважень.
І весь цей час лунали палкі вимоги «відібрати в Адміністрації незаконно присвоєні повноваження», «перезавантажити владу» і так далі.
І що найпарадоксальніше, влада в Україні досить регулярно «перезавантажувалася» аж до повної зміни, оскільки, як писав «класик нашої сучасності» Леонід Кучма, «Україна – не Росія».
Практично повне перезавантаження і зміна влади відбулися в 2005 році після так званої «помаранчевої революції» і приходу до влади Ющенка.
Повна зміна і перезавантаження відбулися після приходу до влади в 2010 році Януковича, що призвело до «донбасизації» країни, коли навіть посади директорів кладовищ заповнювали «перевірені донецькі кадри».
Радикальна зміна і перезавантаження відбулися в 2014 році після так званої «революції гідності» з приходом до влади Порошенка. Причому ця зміна влади супроводжувалася так званою «люстрацією» чиновників, абсолютно антиконституційною процедурою нібито «очищення» влади від «злочинних» кадрів часів Януковича, що привело до влади не менш, а часто навіть більш злочинні елементи.
До речі, саме фракція Порошенка в Раді зараз знаходиться серед тих, хто найголосніше кричить про узурпацію влади Офісом і його колишнім главою Єрмаком, а також про необхідність зміни влади і її перезавантаження. Але «за царювання» Петра нічого не було зроблено для викорінення узурпації та криміналізації влади, а «перезавантаження», що відбулося в 2014 році, повторимо, ще більше погіршило морально-ділові та професійні якості влади.
Саме за Порошенка почалася вакханалія з незаконним введенням санкцій проти вітчизняних юридичних і фізичних осіб, що фактично позбавляє базових людських прав. За Зеленського ця незаконна, просто кримінальна практика отримала подальший розвиток і широке поширення.
Нарешті, «патологічно радикальне» перезавантаження відбулося в 2019 році після приходу до влади Зеленського і дострокових виборів до Ради. Такого масштабного одноразового заходу до влади «нових осіб», як у 2019 році, Україна до того ще не знала…
Але це не дало нічого, крім катастрофічного падіння професійного і морально-психологічного рівня влади, хоча він і без того падав при кожній зміні влади.
До речі, цікава і відверто трагічна особливість, очевидна для адекватних представників старшого покоління, які пам’ятають радянські часи, починаючи з часів «Брежнєва в розквіті». Якими б деклараціями і благими намірами не супроводжувалася зміна влади, починаючи з 1980-х років з переходом на пострадянські часи, але кожна зміна влади супроводжується падінням її професійного і морально-психологічного рівня. Кожен раз здається, що гірше вже бути не може, але ситуація тільки погіршується.
Зеленський і Єрмак є не більше ніж логічним продовженням усього того, що в Україні відбувалося до них. Вся їхня відмінність від попередніх влад полягає хіба що в тому, що Адміністрація була перейменована в Офіс. В іншому це був розвиток «досягнень» попередніх періодів в частині узурпації влади, ручного управління урядом і парламентом, благо формально політсила Зеленського «Слуга народу» отримала монобільшість, чого до Зеленського і нинішньої Ради в Україні не було.
Чому кожна зміна влади і її перезавантаження закінчується, як казав Еклезіаст, «поверненням на круги своя», причому з помітною тенденцією до деградації і погіршення?..
Тому що ті, хто висуває гасла про зміну влади і усунення її узурпації незаконними структурами і персонажами, перш за все адміністрацією/офісом президента і главою цієї установи, прийшовши до влади, зберігають і посилюють у своїх інтересах узурпацію влади, її криміналізацію і корупцію.
Але і це ще не все.
Насправді, запит на узурпацію, корупцію і антиконституційність діянь влади формують сформовані в суспільстві відносини і морально-психологічні установки. Це суспільство з усіма його виразками ніяка інша влада висунути з себе не може навіть при регулярній змінюваності влади в Україні.
Всупереч поширеному міфу, маємо випадок, коли «риба гниє» не тільки «з голови», але і з хвоста, оскільки корупція і деградація йдуть не тільки зверху вниз, але і навпаки, знизу вгору, формуючи так звану «еліту».
А ставши владою, чергова «угруповання елітничака» не тільки не хоче в силу своїх шкурячих інтересів, але і не може правити по-іншому, не порушуючи базових конституційних норм, без узурпації, криміналу і корупції.
Взяти, наприклад, той контингент, який нині засідає в Раді. Це ж майже тотальна деградація, шкуролюбство і повний «бардак»!
А оскільки все це хоч якось повинно хоч якось працювати, то з’являється якийсь інструмент, який керує і направляє це «болото» шляхом узурпації, примусу і підкупу. Так і з’являється Офіс на чолі з Єрмаком, які це завдання вирішують, тим більше що умови війни дійсно вимагають жорсткого керівництва.
Це не виправдання узурпації, а констатація факту.
Поки Зеленський з Єрмаком влаштовували значну частину цього «болота», задовольняли інтереси цього «болота», нарешті, роздавали скандально-відомі «конверти», все йшло більш-менш гладко, нехай і з «вихлопами». Але як тільки ситуація похитнулася на тлі важкої війни з вельми тривожними перспективами, корупційного скандалу і загальної невизначеності, не тільки серед опозиції, але і в «прозеленській» фракції «Слуга народу» почалися «розбрід і хитання», залунали вимоги «вигнати Єрмака», переформатувати то Кабмін, то все на світі, взагалі «повернути Кабміну і Раді повноваження». Хоча далеко не факт, що, отримавши назад свої повноваження, та ж Рада в змозі вирішити хоч щось путнє в необхідні терміни, і існують обґрунтовані підозри, що це призведе до остаточного розвалу і «бардаку».
Можна скільки завгодно «виганяти Єрмака», «перезавантажувати» і «переформатувати» владу, але в підсумку буде потрібен той самий «умовний Єрмак» з тією самою конфігурацією влади.
Те саме можна сказати про корупцію, з якою так несамовито борються, починаючи з пізньорадянських часів, але зараз вона має просто космічні масштаби, а часи «проклятого совка» в цьому сенсі були «дитячим лепетом».
Безсумнівно, корупція – це зло. Але в нашій країні корупція, якою пронизані не тільки «верхи», але і все суспільство знизу до верху, є ще й… «добром», оскільки дозволяє хоч якось вирішувати необхідні питання, а також дозволяє стабілізувати суспільство, утримуючи його від соціального вибуху, що загрожує загибеллю країни, особливо в умовах кривавої бійні, розгорнутої Москвою.
І знову-таки, це жодним чином не виправдання корупції, а лише констатація «об’єктивної реальності, даної в відчуттях», як казав вождь.
Напрошується питання: що з цим робити?
Відповідь проста і складна одночасно: потрібна докорінна зміна відносин у суспільстві і психології суспільства, причому мова йде не про розхожі красиві гасла, а про реальні цинічні і шкурні установки, які і складають левову частку відносин і психології.
Тоді виникає наступне питання: як здійснити зазначену зміну відносин, установок і моралі в суспільстві?
Адекватно відповісти на це питання поки що не представляється можливим…
Очевидно, потрібна якась колективна воля, моральні авторитети, які не проглядаються на горизонті від слова взагалі.
Можливо, потрібно ще щось, що поки що не спало на думку.
Єдине, чим можна і потрібно закінчити останні думки і сам цей опус, – це відома цитата з книжки «Вся королівська рать» Пітера Пенна Уоррена, яку, до речі, Аркадій і Борис Стругацькі взяли за епіграф до свого знаменитого «Пікніка на узбіччі»:
«Ти повинен робити добро зі зла, тому що його більше ні з чого робити».