Мирна конференція щодо України в Швейцарії стала надбанням історії, суперечки та принизливі відгуки щодо її сумнівних результатів теж поступово стихають, але питання щодо цього не надто вдалого, але далеко не такого вже провального заходу залишаються. А саме: навіщо це було потрібне? що це дало і що не дало? що може бути далі?
Зазначимо, що за всієї, здавалося б, слабкості результатів конференції, а також подальшої невизначеності, вона дала можливість побачити багато речей, виявила цілу низку тенденцій, дозволила багатьом міжнародним актерам ще раз виразно позначити свої позиції. Не кажучи про те, що конференція відбулася і була досить представницькою, зірвати її не вдалося, хоча в Москві та Пекіні дуже намагалися це зробити.
Тому треба підвести межу під темою конференції у Швейцарії, розпочатій у публікаціях « Саміт світу у Швейцарії: нелінійне рівняння з багатьма відсутніми змінними » та « Особа, схожа на Путіна, шантажує «мирними понтами», відмовившись від «швейцарського сиру ».
Підзаголовок у кантіанському стилі приведено до того, що на адресу конференції було висловлено багато критичних зауважень, в основі яких лежить інфантильне сприйняття сучасного світу та розкладів у ньому.
Повторювати дурниці вітчизняного агітпропу про те, що результати конференції є «найуспішнішим успіхом», не будемо, для цього Банкова має штатні лугокопери. Але огульне скиглення і якесь абсолютно тупе критиканство на тему цілковитого провалу України з цією конференцією виглядає неадекватно і викликає не менше роздратування, ніж балакання провладних «балалайок», про те, що підсумки конференції стали «величезним кроком уперед».
Офіційну пропагандистську нісенітницю коментувати не будемо. Так само як не відтворюватимемо текст комюніке і детально зупинятимемося на всіх (не)підписантах, оскільки про це багато разів йшлося в медіа.
Звернемося саме до «критики критики» результатів.
Стверджується, що ця конференція нічого не дала щодо припинення війни та виведення ворожих військ на території України.
Наголошується, що кількість учасників була надто малою, та ще й не всі вони підписали підсумкове комюніке, яке, до того ж, містило три досить другорядні пункти, що стосуються лише ядерної та продовольчої безпеки, а також обміну полоненими та повернення викрадених дітей. Справді, на момент написання цих рядків комюніке підписали 85 держав та міжнародних організацій, тоді як у лютому 2023 року 141 держава підтримала резолюцію Генеральної Асамблеї ООН, яка, зокрема, закликала до негайного виведення російських військ з території України.
Але постає питання: що дала така масова резолюція Генасамблеї ООН, якщо минуло майже півтора роки, але агресор навіть не думає виводити війська з України. Причому спочатку було очевидним, що Москва цю вимогу виконувати не збирається, і їй за це нічого не буде. Західні санкції Москва успішно обходить, насамперед, за допомогою цілої низки країн Третього світу, які до санкцій не приєдналися, добре заробляють на допомоги в обході санкцій, і їм за це теж нічого не буде.
Таким чином ООН вкотре демонструє свою досконалу нікчемність, навіть якщо його резолюції приймаються голосами переважної більшості країн планети. Для реалізації своїх рішень ООН не має ні сил і коштів, ні навіть скільки-небудь серйозного авторитету, оскільки ця організація вже давно перетворилася на місце для піару та проголошення гарних та порожніх декларацій, тоді як за лаштунками панує політична та найбанальніша шкурна корупція.
Тому сама по собі ідея проведення мирної конференції щодо України в якомусь іншому форматі була цілком виправданою.
До речі, генсек ООН Антоніу Гутеріш на конференцію до Швейцарії не приїхав, направивши якогось представника. Причому ООН у списку підписанток комюніке не значиться, хоча там є ціла низка інших міжнародних організацій, наприклад, Рада Європи, Єврокомісія та Європарламент, а вже після конференції про приєднання до комюніке оголосила Організацію американських держав, до якої входить переважна більшість країн обох Америк.
Особливий акцент робиться на тому, що основну підтримку Україні на конференції надали західні союзники та пов’язані з ними країни. Але свого головного завдання щодо набуття Україною скільки-небудь консолідованої підтримки з боку країн Глобального Півдня конференція не виконала, і це правда.
Але будь-кому, хто хоча б мінімально стежить за геополітичними «розкладами» останнього часу, було очевидно, що це завдання взагалі є нездійсненним, якщо говорити відверто.
Розхожі міркування та критика виходять з того, що якби на конференції були присутні ключові країни глобального Півдня і Китай, то в результаті щось сильно змінилося б, а Китай би вплинув на Москву. При цьому абсолютно незрозуміло, чому раптом Китай має вплинути на Москву, якщо він на нашій війні витягує економічні та політичні дивіденди, що зростають. Крім того, далеко не факт, що Китай взагалі здатний вплинути на Москву, і тут досить згадати зростаючий потік загроз ядерною зброєю з боку Кремля і те, як Піднебесна щоразу сором’язливо заплющує на це очі, але при цьому всіляко піариться як категоричний супротивник всього що пов’язано з ядерною зброєю.
Тим більше смішно виглядають надії на те, що на Москву можуть вплинути Бразилія, Індія та ПАР, які, на відміну від Росії, Ірану та Китаю, займають не таку антизахідну позицію і намагаються лавірувати між двома полюсами, про що докладно йшлося в публікації. БРІКС перетворюється на ЄБАРЕКІС: як це позначиться на Україні ».
До того ж, для цілого ряду країн Азії наша війна схожа на «марсіанські хроніки», оскільки це для них щось далеке і до них мало що стосується.
Взагалі, Китай та інші вказані країни в принципі не мають дипломатичного досвіду та досягнень у врегулюванні військових конфліктів, та ще й такої інтенсивності, як зараз в Україні. Тому всі ці «надії на Китай із Бразилією» викликають подив. При цьому навіть не будемо вдаватися до подробиць перманентного прикордонного індійсько-китайського конфлікту, який вони не можуть «устаканити» вже десятки років. Так само як не будемо нагадувати про те, що в нашому випадку Китай взагалі не є нейтральною стороною, як Саудівська Аравія, яка хоча б явно не показує, що допомагає Москві обходити санкції.
Понад те, дозволимо собі висловити таку думку. Нині дедалі більше поширюється установка те що, що ця війна немає суто військового рішення, тому слід шукати рішення політико-дипломатичне. Але річ у тому, що на даному етапі політико-дипломатичного рішення теж немає, і створити можливість такого рішення якщо й можна, то лише військовим шляхом.
У той же час, віра в масову свідомість, що вгвинчується в те, що можна припинити цю війну, з кимось там про щось домовившись, навіть втративши частину території, представляється інфантильною втечею від реальності і відповідальності.
Про те, що дипломатичного рішення немає, принаймні зараз, свідчать маневри Китаю та останні заяви «особи, схожої на Путіна». Хіба що можна здатися, погодившись на «мирні умови Путіна», але це черговий Мюнхен, причому не на довго, про що докладно йшлося в минулій публікації . .
Тим не менш, порушувати питання і створювати платформу для майбутнього мирного процесу треба. А оскільки ООН, як сказано вище, так само як і інші подібні інституції на цю роль явно не підходять, то треба створювати такий майданчик. Це завдання конференція виконала, нехай навіть її результати не збіглися з тими надіями, які на неї покладалися, ще раз підкреслимо, даремно.
Перш за все, повторимо, конференція відбулася вже хоча б тому, що в ній взяли участь близько половини країн світу, за винятком міжнародних організацій. З них переважна більшість учасників підписали комюніке, кількість таких на момент написання цих рядків становила 85 країн та організацій. Більше того, документ залишається відкритим для підписання, власне, як і для відкликання підписів, і вже після конференції кілька країн приєдналися до нього, наприклад Замбія.
Основою підсумкового меморандуму став принцип незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України як базовий принцип ООН і це вже позитив.
Справді, конференція не зблизила позиції Заходу та не-Заходу у питанні України. Конференція не зуміла залучити на бік України критичну кількість незахідних держав, насамперед ключових гравців. Конференція не змогла виробити рішення, яке стало б основою мирного процесу.
Але сподівання на те, що з урахуванням геополітичного розкладу все це станеться «легко і швидко», були проявом інфантильності.
У той же час, конференція чітко зафіксувала категоричну позицію Заходу, який відкинув озвучений напередодні шантаж Москви, який зводиться до фактичної «капітуляції» України та нав’язування Заходу московської моделі повоєнного світоустрою, про що докладно говорилося в публікації « Особа, схожа на Путі» мирними понтами», відмовившись від «швейцарського сиру », в якій спеціально було приділено пильну увагу заявам лідерів країн-партнерів
Більше того, у відповідь на ультиматум Москви по Україні, Захід миттєво посилив санкції проти агресора, насамперед санкції зазнала Московська біржа, що різко ускладнило валютообмінні питання в Росії. Це сильний удар навіть з урахуванням його половинчастості. Крім того, західні партнери «викотили» Москві претензію про завдані Україні збитки в сумі майже половина трильйона доларів.
Таким чином, західні партнери України самі себе поставили в рамки, з яких їм буде дуже складно примушувати Україну до капітуляції у тому чи іншому вигляді.
Щоправда, Дональд Трамп, який балотується на пост президента, обіцяє закінчити війну за «24 години», і незрозуміло, за чий рахунок і як він це збирається зробити. Але поки що не вдаватимемося у подробиці передвиборного піару, тим більше у виконанні Трампа.
Якщо ж говорити про шантаж Москви напередодні конференції, то її позиція на конференції взагалі не прозвучала. Було очевидно, що навіть ті країни, які відмовилися підписувати комюніке з тих чи інших причин, насамперед, не бажаючи псувати стосунки з Москвою, не сприймають озвучені напередодні «мирні пропозиції» Кремля, оскільки це нічим не обґрунтований ультиматум про капітуляцію, який порушує базові принципи міжнародного права
Зрештою, масштабна та представницька конференція, в якій взяли участь десятки країн та організацій, причому більше половини країн були представлені першими-другими особами, явочним порядком підтвердила визнання легітимності нинішньої влади в Україні, хоч би як до цієї влади ставитися. Якщо раніше Москва тему нелегітимності влади в Україні всіляко «обсмоктувала», то напередодні конференції під час оголошення ультиматуму ця тема не звучала.
У зв’язку з розмовами про сильно роздутий «провал конференції», цікаво було б поглянути на порівняно невеликий перелік тих країн, які взяли участь у заході, але відмовилися підписувати більш ніж обтічний комюніке, а також почути їхню аргументацію, яка, м’яко кажучи, дивує.
Про це пише оглядач швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung Ульріх фон Шверін у публікації під промовистим заголовком « Die Enthaltung vieler Staaten auf dem Bürgenstock .
У статті справедливо зазначається, що повага до суверенітету та територіальної цілісності держав має бути принципом, якого дотримуються всі країни. Можна було б також очікувати, що захист дітей від викрадення, безпека ядерних об’єктів та безперебійне постачання продовольства не викликають сумнівів. Проте на саміті у Швейцарії понад десяток країн Глобального Півдня відмовилися підписати підсумкову декларацію, яка підтверджує ці принципи.
Крім Індії, яку Київ і Берн особливо обходжували напередодні саміту, від підписання відмовилися такі регіональні важкоатлети, як ПАР, Мексика, Індонезія та Саудівська Аравія. Відсутність традиційно прозахідних держав, таких як Йорданія та Об’єднані Арабські Емірати, також впадає у вічі. Бразилії теж немає в списку, але вона все одно була представлена лише як спостерігач.
Багато інших країн з економікою, що розвивається, навіть не надіслали свого представника — починаючи з Китаю, важливого союзника Володимира Путіна. Деякі держави, наприклад, п’ять колишніх радянських республік Центральної Азії, мабуть, побоялися розгнівати Росію своїм приїздом. Для інших це питання було недостатньо важливим. У більшості країн світу зберігається думка, що цей конфлікт їх не стосується, тому вони вважають за краще триматися від нього подалі.
Насправді жодна держава не може залишатися байдужою, коли якась країна приходить до сусіда, бомбардує міста і займає частину території. Однак у більшості країн світу те, що відбувається в Україні, розглядається як конфлікт між Росією і Заходом. Зокрема, у багатьох традиційно дружніх Росії державах зберігається думка, що Київ сам накликав це на себе, звернувшись до Заходу, і що Росія лише захищається від зазіхань НАТО на її сферу впливу.
Багатьом державам, як і раніше, важко визнати Росію імперіалістичною державою. Це нерозуміння сягає корінням у далеке минуле. Хоча з XIX століття Росія проводила явно колоніальну політику, завоювавши Кавказ та Центральну Азію, вона стверджувала, що не є колоніальною державою. Багато колишніх колоній, в іншому дуже чутливі до неоколоніальних тенденцій, сьогодні дозволяють Кремлю проводити свою імперську політику.
Через антиамериканізм, що глибоко укорінився, багатьом важко визнати, що в даному випадку агресія виходила не від США. Навіть такі країни, як Єгипет чи Ліван, які безпосередньо постраждали від блокади постачання зерна та зростання цін після початку конфлікту, не хочуть займати однозначної позиції щодо Росії. Крім того, часто є певний опортунізм: навіщо псувати стосунки з Кремлем, якщо нічого не виграєш на Заході?
Позиція західних держав щодо війни у Газі, швидше за все, також завдала шкоди їх позиції щодо України. Зокрема, на Близькому Сході багато арабів звинувачують Захід у подвійних стандартах та лицемірстві, оскільки у випадку з Ізраїлем він не хоче однозначно засуджувати те, що беззастережно засуджує у випадку з Росією. Багато коментаторів в арабських країнах критикують той факт, що такий бажаний порядок, заснований на правилах, застосовується на Заході лише в тому випадку, якщо це відповідає його інтересам.
Однак усе це не може бути виправданням для відмови від дотримання заборони насильства. Український конфлікт – це не вибір між Росією та Заходом. Йдеться дотримання елементарних принципів міжнародного права, захист яких відповідає інтересам всіх миролюбних держав.
Про те, що далеко не всім державам Глобального Півдня взагалі цікаве питання України, пише англомовне сінгапурське видання The Straits Times у публікації « Asian leaders’ low attendance in Ukraine peace сигналізує про інші пріоритети ».
Зазначається, що прем’єр-міністр Японії Фуміо Кісіда закликав до глобальних зусиль щодо досягнення «справедливого та міцного світу» в Україні, будучи одним із небагатьох азіатських лідерів, які були присутні на мирному саміті у Швейцарії.
Незважаючи на прохання президента України Володимира Зеленського про особисту участь лідерів, більшість азіатських країн було представлено не главою держави чи уряду, а міністрами, чиновниками та іншими представниками. Виняток склали прем’єр-міністри Японії та Східного Тимору. Усього країни Азії надіслали 8 делегатів.
«Багато хто в Азії вважає конфлікт в Україні далеким і не має для них ключового значення, незважаючи на те, що те, що відбувається, впливає на постачання зерна і ціни на паливо, що викопується», — каже доцент факультету політології Національного університету Сінгапуру Чонг Джа Ян.
Відсутність Росії може пояснити, чому глави азіатських держав вирішили не відвідувати саміт, вважає старший науковий співробітник Інституту Юсофа Ісхака при ISEAS Іен Сторі.
“Деякі країни, які засуджують дії Росії, можуть не надіслати главу держави або уряду через те, що саміт навряд чи досягне серйозного прориву, особливо враховуючи, що Росія не буде присутня”, – сказав він.
«Зеленський намагається заручитися якнайбільшою підтримкою України, чи то припинення конфлікту, чи відновлення країни», — сказав професор Чонг Джа Ян, додавши, що будь-яка явка з Азії — це плюс для України та Зеленського.
Професор Чонг зазначив, що, хоча такі країни, як Сінгапур та Філіппіни, висловили підтримку Україні, їхнє представництво на мирній конференції делегатами міністерського рівня, швидше за все, відповідає рівню їхніх інтересів, оскільки вони можуть розглядати події в Європі як такі, що перебувають за межами їхніх можливостей або бажання впливати безпосередньо.
“У крайньому випадку, нинішні уряди цих держав, можливо, прагнуть зміцнити існуючі міжнародні правила та інститути, одночасно придивляючись до можливостей участі в постконфліктному відновленні України, якби воно не сталося”, – сказав він.
Від себе відзначимо, що присутність на цьому заході представників агресора нічого істотно не змінила б, тому аргументація відсутності тим, що, мовляв, Росія не приїхала, і на конференції нічого не зважиться, є не більше ніж відмовка, тому що на цій конференції нічого зважитися не могло в принципі.
Про деяких непідписантів і підписантів комюніке цікаво пише Neue Zürcher Zeitung у публікації ” Eine Absage aus Protest, Zwei Rückzieher und ein verschwundener Prinz: Auf dem Bürgenstock rumpelte es hinter den Kulissen ” або ” Відмова на знак протесту і Відмова на знак протесту: Бюргенштока ».
У зв’язку з тим, що міністр закордонних справ Саудівської Аравії принц Фейсал бін Фархан відмовився підписати комюніке, зазначається, що Ер-Ріяд можливо намагається позиціонувати себе як нейтрального посередника перед наступною конференцією.
Але це не зовсім правдоподібно, оскільки комюніке підписала Туреччина, яка сама має амбіції виступити посередником в українському конфлікті. Крім того, наступний саміт повинен спиратися на ідеї швейцарської конференції, і було б логічно передати організацію наступній конференції країні, що його підписала.
Після Саудівської Аравії, Ірак, Лівія, Йорданія, Бахрейн і Об’єднані Арабські Емірати також відмовилися підтримати цю заяву. Є багато ознак узгодженої помірності арабського світу. Ірак та Йорданія спочатку висловили підтримку, і ці дві країни вже були у списку, опублікованому Міністерством закордонних справ Швейцарії станом на полудень неділі, але потім вони відмовилися від підпису.
Війна в Газі, можливо, зіграла свою роль: багато араби особливо обурені підтримкою Ізраїлю з боку США. Саудівська Аравія, Бахрейн, Йорданія та Емірати фактично є близькими партнерами США, які також залежать від їхнього захисту у військовому відношенні. Однак за спадкового принца Мухаммеда бен Салмана саудівці дистанціювалися від США і зміцнили відносини з Росією та Китаєм. У війні Москви проти України ці країни ухиляються від чіткої позиції.
Із арабських держав лише Катар проголосував за остаточну декларацію. Але Катар уже давно проводить іншу зовнішню політику, ніж її сусіди. Той факт, що конференц-готель на Бюргенштоку належить Катарському державному фонду добробуту, також міг зіграти свою роль у його так.
Як і арабський світ, Латинська Америка також була добре представлена на Бюргенштоку: звідти приїхали дванадцять делегацій, половина з них навіть зі своїми президентами. Але хоча центристські та праві уряди, такі як уряд аргентинського Мілея, підписали підсумкову декларацію, ліві розділилися.
Три з чотирьох найбільших країн Латинської Америки – Бразилія, Мексика та Колумбія – не підписали підсумкової декларації. Всі вони належать до традиційних ідеологічних лівих, які досі живлять образи часів холодної війни проти американців та капіталістичного Заходу загалом. Вони також намагаються не ставити під загрозу свої зв’язки з Росією та Китаєм.
Президент Колумбії Густаво Петро в останній момент скасував конференцію і заговорив про небезпеку глобальної пожежі, через яку його країна не бажає приймати чиюсь сторону. Бразилія розкритикувала захід за те, що не запросили Москву, і надіслала лише делегацію спостерігачів. Мексика знову заявила про свою незгоду з вторгненнями, але закликала до зусиль щодо інтеграції Росії під егідою ООН.
Остаточну декларацію підтримали лівий чилійський Борич та помірний соціал-демократ Аревало з Гватемали. Борич виступив на захист України і наприкінці навіть був виведений на трибуну у цій якості. Незважаючи на те, що ліві партії різних мастей об’єднані в правлячу коаліцію Борича, чилійський президент представляє нових лівих у Латинській Америці. Він знайшов свій шлях у політику як студентський лідер, а не через ліві партії чи профспілки. Борич наголосив, що в Україні йдеться не про ліві чи праві, а про дотримання міжнародного права. Він розкритикував своїх лівих «колег», які керувалися у цьому питанні своїми ідеологічними догмами.
Було ще дві помітні відсутності у декларації Бюргенштока: Індонезія та Таїланд. Обидві азіатські країни не є друзями Росії, але вони прагнуть підтримувати баланс між Заходом та Китаєм. Китайські інвестиції є важливим економічним чинником як в Індонезії, так і в Таїланді, але обидві країни також зацікавлені у добрих відносинах із США.
Але добрі стосунки зі Штатами вже не є однозначним чинником у Південно-Східній Азії. Про це говорить той факт, що лише чотири держави регіону було представлено на конференції. Крім того, для урядів країн цього регіону війна в Україні має низький пріоритет.
Можна також припустити, що відсутні хотіли догодити Пекіну. Китай, який відмовився брати участь у конференції, розширив свій вплив за останні кілька років, особливо у найбідніших країнах регіону.
Крім високих політико-ідеологічних «матерій», існують ще й суто шкурні мотиви тих країн, які не захотіли підписувати комюніке. Говорячи про мотивацію тих, хто не приїхав і/або не підписав, потрібно враховувати таке.
Саудівська Аравія – великий хаб для переправки комплектуючих та блоків для зброї РФ, а також місце зберігання мільярдів російських грошей.
Індія постачає в РФ блоки та комплектуючі, має спільні з Росією заводи, що виробляють військову продукцію, є хабом перевалки та переробки російської нафти.
Південна Африка спостерігає посилення впливу Москви на континенті.
Таїланд постачає Росію санкційну продукцію, і навіть допомагає ВПК Росії своїм виробництвом.
Індонезія постачає санкційну продукцію до Росії.
Мексика – величезний хаб постачання наркотиків до Європи та російської агентури у США, що дає космічні тіньові заробітки.
Об’єднані Арабські Емірати беруть участь у постачанні санкційної продукції Росії та акумулюють російські капітали.
Вірменія – має величезне російське лобі і є одним із ключових гравців у постачанні контрабандної продукції ВПК для Росії.
Все це приносить надприбутки або самим цим країнам, або впливовим кланам у цих державах, тому нинішня ситуація їх цілком влаштовує.
Ці країни були присутні на конференції, щоб «тримати руку на пульсі», але їх не цікавить світ в Україні, бо вони одержують надприбутки, допомагаючи Росії обходити санкції та постачати комплектуючі. Питання ж про «вторинні санкції» за допомогу Росії в обході санкцій вирішується довго і складно, тому вони почуваються поки що вільно.
Очевидно, що дуже важко, практично неможливо передавити ці шкурні інтереси цілої низки країн та їхніх верхівок абстрактними та «безкоштовними» закликами до дотримання принципів ООН, міжнародного права тощо. Тому огульне скиглення про те, що конференція, мовляв, вийшла не такою, як треба, тому що багато хто не приїхав, звучить як «дитячий белькіт».
З урахуванням усіх цих обставин, конференція вийшла дуже непоганою і представницькою.
Новим мотивом стала готовність розпочати пошук якогось мирного рішення, яка прозвучала на конференції від представників країн-партнерів України. Так канцлер Німеччини Олаф Шольц, звинувачуючи Москву у вторгненні, сказав, що «світу в Україні не можна досягти без залучення Росії».
«Ми всі повинні разом шукати рамки та «дорожні карти»… Я порівнюю цей процес із невеликою рослиною, яка потребує води та догляду. Давайте разом переконаємося в тому, що ця квітка може зрости. Давайте інтенсифікуємо наші зусилля», – заявив Шольц.
У свою чергу, прем’єр-міністр Нідерландів Марк Рютте зазначив, що Росія повинна брати участь у самітах світу, проте «світ можливий лише в тому випадку, якщо Росія дотримуватиметься основних правил і цінностей, які застосовуються до всіх».
Ще активніше і однозначно тему необхідності залучення до переговорів РФ просували країни Світового Півдня.
Наприклад, міністр закордонних справ Саудівської Аравії Фейсал Бен Фархан Аль Сауд також говорив про важливість присутності в діалозі російської сторони. Київ та Москву він закликав розпочати «серйозні переговори», в рамках яких доведеться погодитися на «важкі компроміси, які призведуть до миру».
Ймовірно, цими заявами, як і попередніми закулісними переговорами, забезпечено появу у підсумковому документі досить розмитого, але показового пасажу: «Досягнення світу потребує залучення та діалогу між усіма сторонами. Тому ми вирішили в майбутньому здійснити конкретні заходи у вищезгаданих сферах із подальшим залученням представників усіх сторін».
Але при цьому чітко йдеться про війну Росії проти України, а також про масштабні страждання та руйнування, заподіяні цією війною. Формулювання комюніке фактично постулюють, що це не якась «українська криза», а саме війна, розв’язана агресором. Комюніке чітко та однозначно визначає політико-правові рамки, у межах яких може бути досягнутий світ. Тобто будь-яка домовленість щодо миру не повинна порушувати територіальну цілісність та суверенітет України, а також такі принципи міжнародного права, як принцип незастосування сили у міжнародних відносинах та принцип рівноправності країн, повага до впевненого права України приєднатися до будь-якої міжнародної організації.
Характерно, що ці політико-правові рамки (на відміну будь-яких інших – китайських, московських) нині є єдиними легітимними з погляду міжнародного права.
Про необхідність змінити формат та майданчик для проведення подальших переговорів заговорили ще вчасно конференції у Швейцарії.
Зокрема, в інтерв’ю швейцарському мовнику SRF про це заявив голова департаменту міжнародної безпеки зовнішньополітичного відомства Швейцарії Габріель Люхінгер.
Незрозуміло, коли і де відбудеться наступний саміт світу щодо України, заявив Люхінгер.
«Це безперечно не відбудеться в Європі чи на Заході. Ми обговорювали це із зацікавленими країнами на Бюргенштоку. Тепер їм вирішувати. У найближчі кілька тижнів я думаю, щось зміниться. Подивимося, як це розвиватиметься», – сказав він в інтерв’ю радіо SRF, назвавши однією з таких ймовірних країн Саудівську Аравію.
Також чиновник назвав «провалом» відсутність Китаю на саміті у Бюргенштоку, наголосивши, що без Китаю та залучення Москви рішення немає.
Тему залучення Китаю та Москви ще на саміті і одразу після нього почала порушувати українська сторона.
Ще в день саміту на цю тему висловлювався і Зеленський, і глава МЗС Кулеба.
А відразу після конференції зробив заяву Єрмак, про що повідала публікація Bloomberg під промовистим заголовком ” Україна відкрита для участі Росії в наступному саміті, каже радник “ , де під “радником” мається на увазі всюдисущий Єрмак, який озвучує в іноземних медіа те, про що мають говорити посадові особи, які мають відповідні повноваження відповідно до чинного законодавства.
Як заявив глава адміністрації Зеленського, Україна може запросити Росію на наступну зустріч із міжнародними партнерами для вироблення формули майбутніх мирних переговорів.
Хоча Кремль неодноразово давав зрозуміти, що не має наміру співпрацювати за українським планом, Єрмак наголосив на такій можливості, оскільки робочі групи готують деталі для наступної зустрічі.
Зазначається, що терміни проведення цієї зустрічі не визначені, а перспектива проведення другого саміту, що довго обговорювалася, не була включена до підсумкового документа конференції у Швейцарії.
Результати діяльності робочих груп “стануть частиною цього спільного плану, який буде підтриманий низкою країн” на другій зустрічі, сказав Єрмак.
“Думаємо, що можна буде запросити представника Росії”, – додав він і сказав, що наступний саміт буде більш представницьким, додавши, що його мета – “закінчити війну і врегулювати кризи”, які вона породила.
Про те, що у Зеленського взяли курс на проведення наступної конференції з обов’язковою участю Китаю, свідчить нещодавнє інтерв’ю посла України в Сінгапурі Катерини Зеленко виданню South China Morning Post під заголовком « Ukraine peace summit is a ‘success’, China key to ending war: ambassador to Singapore» або « Мирний саміт в Україні – «успіх», Китай – ключ до закінчення війни: посол у Сінгапурі ».
«Україна розгляне можливість участі у мирному саміті під керівництвом Пекіна з присутністю обох воюючих сторін, якщо переговори ґрунтуватимуться на правилах та принципах, закріплених у Статуті ООН та міжнародному праві», – сказала посол України у Сінгапурі Катерина Зеленко.
Вона назвала мирний саміт у Швейцарії “успіхом”, незважаючи на відсутність багатьох азіатських країн, включаючи Китай. Зеленко наголосила, що Пекін є важливим гравцем, який може допомогти припинити конфлікт в Україні.
Посол сказала, що її країна «не розглядає і ніколи не розглядала Китай як противника», а навпаки, хоче бачити Пекін «своїм другом», у відповідь на запитання, чи Китай причетний до посилення впливу Росії в Південно-Східній Азії і чи не відлякує чи це деякі регіональні країни від участі у саміті.
Щиро кажучи, всі ці «реверанси» у бік Китаю викликають питання.
Висловлюючи суто особисту, можливо помилкову думку, ще раз повторимо, що позитивний ефект від участі в майбутньому подібному заході Китаю поки що бачиться досить сумнівним, власне, як і взагалі участь.
Ще більш сумнівною бачиться участь у цьому заході Москви, особливо, якщо він проводитиметься «на основі правил і принципів, закріплених у Статуті ООН та міжнародному праві».
Тим більше, що українська влада не має наміру відступати від базових вимог своєї «формули світу Зеленського», перш за все, щодо виведення ворожих військ на кордони 1991 року. І в той же час, Москва озвучила свої «умови», суть яких полягає у зупинці війни навіть не на нинішній лінії фронту, а у повній анексії чотирьох Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, не кажучи про Крим, що «не влазить» ні в які «правила та принципи ООН», про що докладно говорилося в публікації « Особа, схожа на Путіна, шантажує «мирними понтами», відмовившись від «швейцарського сиру ».
До того ж, агресор може зробити зустрічну ходу та оголосити, можливо, разом із Китаєм про скликання своєї версії конференції на своїх умовах і покликати туди Україну. При цьому очевидно, що Україна та Захід зазначені «мирні умови» не обговорюватимуть, тим більше що однією з умов Москви є саме участь Заходу на умовах Кремля.
Так само невизначеним є питання про те, коли буде проводитися наступна мирна конференція та можливі мирні переговори.
Більшість коментаторів сходяться на думці про те, що реальні переговори залежать передусім від результату президентських виборів у США, позиції майбутнього керівництва Білого дому, а також від ситуації на фронті. Про це, зокрема, йдеться у публікації The Economist “A peace conference over Ukraine is unlikely to silence the guns” або ” Мирна конференція по Україні навряд чи змусить замовкнути зброю “ , в якій якраз і стверджується, що серйозні переговори навряд чи розпочнуться раніше кінця цього року.
Зазначається, що час та умови припинення вогню визначатимуть кілька факторів. Якщо Україна зможе утримати свої позиції після нинішнього літнього наступу Росії, вона опиниться у сильнішій переговорній позиції. Це залежить від здоров’я Путіна. І це також залежить від американських виборів у листопаді. Вважається, що Москва робить ставку на Трампа, і поки результати виборів та подальша позиція США не проясниться, розмови про мирні переговори залишаються лише розмовами.
Таким чином, кінець цього року є найранішою найближчою датою початку переговорів, а можливо, і набагато пізніше.