Видання The Economist рекомендує нову книгу заслуженого кореспондента Financial Times Чарльза Кловера «Чорний вітер, білий сніг: відродження нового російського націоналізму». Ця книга готова відповісти на злободенне питання, якими мотивами керується нинішній російський режим.
«Жодне питання не викликає більшої кількості суперечок серед спостерігачів за Росією, ніж питання про те, що в дійсності рухає режимом. Чи справді націоналістична пихатість – звичайний камуфляж, який дозволяє Кремлю і його поплічникам продовжувати красти десятки мільярдів доларів на рік у російського народу? Чи їхня справжня мета – просто залишитися при владі, оскільки вони бояться того, що може з ними статися, якщо доведеться піти? І чи вірять вони взагалі, що Росія є новою цивілізацією – вільною від занепаду і слабкості Заходу?» – пише The Economist.
Чарльз Кловер у своїй книзі намагається відповісти на ці та інші питання, пов’язані з новим російським націоналізмом. Автор, що був головою московського бюро Financial Times, не з чуток знайомий із ситуацією в Росії та регіоні загалом.
Його робота «Чорний вітер, білий сніг» відстежує шлях становлення так званої доктрини євразійства. Грубо кажучи, ідеться про ідею, згідно з якою російська національна ідентичність визначається етнічними, географічними та доленосними характеристиками. Книга описує особливості емігрантського життя 1920-х рр., націоналістичної субкультури єльцинського періоду та євразійство путінської епохи.
Євразійство ж поступово стає основним пунктом кремлівського керівництва до дії. «Нові правителі Росії, ідеологічно збіднілі після розвалу радянського комунізму, дедалі частіше вдаряються у віру. Це надає величі й гідності їхнім вчинкам, а також дозволяє їм дивитися зверхньо на теоретично успішніші суспільства Заходу, які називають упадницькими», – пише автор.
Книга розбита на два основних напрями. Перший розглядає історію конкретної частини російського філософського ландшафту з академічного погляду, включаючи роботу таких відомих діячів, як Лев Гумільов. З цього боку євразійство розуміється як реакція на травму, а не серйозний напрям політичної думки (оскільки концепції, що розглядаються, не містять доказів, а часто є зовсім суперечливими).
Другий напрям роботи Кловера охоплює новітню політичну історію Росії, зокрема роль КДБ. На думку Кловера (хоча про це він не говорить прямо), за багатьма найбільш незрозумілими подіями останніх 25 років стоять ветерани КДБ. Тут розглянуто неоднозначні питання. Наприклад, чи був Михайло Горбачов жертвою спроби перевороту 1991 року, чи його співучасником? Що насправді стояло за вибухами будинків 1999 року, у зв’язку з якими Путін зіграв роль тверезомислячого керівника, хоча вибухи могли бути інсценовані спецслужбами?
Окрім іншого, виникає запитання, чому Дугін, колись непримітний, богемний інтелектуал, раптово виявився пов’язаним із вищими військовими колами Росії та придбав безліч багатих, впливових друзів.
Загалом книга доходить висновку, що в сучасному євразійстві Росії існує безліч суперечностей – «у кращому разі воно претензійне, у гіршому – цілком надумане». Проте воно працює і дозволяє російським лідерам захищати країну від західного реалізму з усією його логікою, і слідувати іншим, містичним цілям, створюючи «географічні кордони навколо окремої правди». Незважаючи на абсолютну нелогічність і бездоказовість, величезна кількість людей у самій Росії сприймає цю доктрину серйозно. А з огляду на країну такого розміру, що має ядерний потенціал і специфічне бачення реальності, це – погана новина.