Глобальна епідемія загострила протиріччя в капіталістичній світосистемі, які і без того напередодні пандемії мали тенденцію до різкого посилення. Тому питання про чергову світову війну не є настільки притягнутим за вуха. У цьому сенсі слід розглянути резони і військово-економічні можливості насамперед трьох гегемонів, які формують нинішній глобальний порядок, тобто Китаю, Росії і США.
Дійсно, які б рухи тіла не здійснювали Туреччина, Іран, Саудівська Аравія, Ізраїль та інші, вічно бажаючі струснути конструкцію, але саме Штати, Москва і Піднебесна є наразі головними авторами нинішньої світової вистави.
Навіть Євросоюз з Німеччиною і Францією на чолі не здатний формувати світовий порядк денний в достатній мірі, оскільки, маючи величезний економічний потенціал, ЄС практично повністю позбавлений достатнього потенціалу військового, здатного заявити про Європу як про реальну глобальну силу. Це наслідок післявоєнної так званої холодної війни, коли Західна Європа, прикрившись «парасолькою» НАТО, фактично приречена на роль «молодшого брата» Штатів у військово-політичному відношенні. Цю картинку не дуже змінюють навіть Франція і Великобританія, які мають свої ядерні сили і сякі-такі глобальні амбіції, тим більше що Британія все більше тяжіє до партнерства з США.
Короткий анамнез і суть питання
Таким чином, саме США, Китай і Росія, повторимо, є «головними дійовими особами і виконавцями» сучасної світової вистави.
Досить згадати масштабну торговельну війну США і Китаю, одвічне протистояння США і Росії, настільки ж одвічні претензії Вашингтона на світову гегемонію, яку розхитують не тільки Китай, а й політика Трампа, вельми неоднозначні відносини Пекіна і Москви, домагання Кремля і Піднебесної на нові сфери впливу в світі, в чому досяг успіху насамперед Пекін, а Москва застрягла в локальних війнах в Україні і Сирії та в маргінальному болоті типу Абхазії, Придністров’я і Осетії.
Але Росія залишається потужною ядерною державою, з перемінним успіхом розробляє принципово нові види озброєнь глобального масштабу, а тому розмови про її швидке падіння, розвал, занепад і т. ін. особливо небезпечні для України, яка безпосередньо страждає від московського імперіалізму. На жаль, Москва залишається дуже серйозним імперіалістичним агресором і глобальним гравцем, з яким рахується світ, включно з Америкою, Піднебесною і Європою.
Словом, обмежимося тільки цими трьома країнами. Про торгову війну Китаю і Америки сказано вище. Коронавірус безпосередньо пов’язаний з Китаєм, а Штати вважаються найбільш постраждалими. Проблема падіння цін на нафту, про яку недавно доводилося писати , в будь-якому випадку зав’язана на Росію і США, а також на Китай як великого споживача нафти і взагалі як найбільшу економіку, від якої залежить глобальна економіка і, відповідно, ціни на сировину і її споживання.
Саме США, Росія і Китай є найбільшими з військової точки зору державами, причому державами ядерними. Щоправда, на відміну від найбільших суто в ядерному плані Росії і Штатів, Китай офіційно володіє ядерними силами, які значно поступаються скромним ядерним потенціалом Британії і Франції, але тут багато неясного, а в поєднанні з іншими військовими можливостями ядерні сили Піднебесної не виглядають такими вже й слабкими. І якщо Китай, принаймні на словах, заявляє про миролюбну політику під гаслом «поки нас не чіпають, ми теж нікого чіпати не будемо», то і Москва, і Вашингтон в тому чи іншому вигляді декларують можливість превентивного ядерного удару, причому навіть по тим суб’єктам, які ядерної зброї в принципі не мають. Всі три країни активно розробляють і вводять в експлуатацію нові види зброї, включаючи принципово нові, зокрема гіперзвукову зброю. Китай, незважаючи на ривок у багатьох областях, поки залишається в ролі «наздоганяючого», багато його видів озброєнь, включаючи ракетно-ядерні, мають виразний «застаріло-радянський» присмак, а за тактико-технічними характеристиками дуже і дуже сильно не дотягують до аналогічних озброєнь США і Росії, але таке відставання може виявитися лише тимчасовим, бо за останні 30 років величезний стрибок був здійснений з цього питання.
Глобальна світова ядерна безпека була «злита в каналізацію» після розриву американо-російського договору про обмеження ракет середньої і меншої дальності, та ще на тлі все більш туманних перспектив за договором про обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Ситуація підігрівається ще і тим, що Китай російсько-американські договори взагалі ігнорує і нікуди «вписуватися» не поспішає.
Саме ці три країни найчастіше є порушниками спокою в світі, і при цьому їх інтереси часто стикаються. Америка, навіть з урахуванням різних «доктрин Монро», взагалі звикла влазити куди треба і не треба по всьому світу. Про «подвиги» Москви в Україні розповідати зайве, і це не кажучи про пряму участь Кремля в сирійському конфлікті на стороні режиму Асада. Китай повільно і впевнено розширює зону впливу в Тихому океані, дістався до Індійського океану, обзавівшись опорними базами і країнами-сателітами і облаштував військову базу аж на Африканському розі в Джібуті. У процесі «освоєння» просторів Світового океану інтереси Піднебесної ще сильніше зіткнулися не тільки з інтересами США та союзників в особі Японії і Австралії, але також з ще одним східним гігантом – Індією, яка, як і Китай, має більш ніж мільярдне населення, величезну армію і ядерну зброю, хоча якість останньої викликає велике питання … Втім, «тертя» між Індією і Китаєм мали місце ще за часів Мао Цзедуна.
Економічна експансія Піднебесної по всьому світу, особливо в Азії та Африці, випереджає військову, і дійшло до того, що з’явилося поняття «китайська провінція», а в ряді країн, включно з Африкою і навіть колишнім радянським Казахстаном, вже мають місце антикитайські бунти проти засилля і хамської поведінки китайського капіталу в цих країнах.
Все це, разом з величезними економічними потенціалами Китаю, США і Росії, призводить до розуміння, що саме ці три держави представляють такий собі «трикутник смерті» в разі глобального конфлікту.
Витрати на війну і чисельність армій
Перш ніж говорити про військові витрати зазначених країн, слід звернути увагу на той факт, що загальні витрати на військові потреби в світі ростуть, досягнувши в 2019 майже двох трильйонів доларів, точніше 1,92 трлн.
Таку оцінку дає Стокгольмський інститут дослідження проблем світу (Stockholm International Peace Research Institute SIPRI). За даними цієї організації, зростання світових військових витрат у порівнянні з 2018 роком склало 3,6%, а в порівнянні з 2010-м – 7,2%. У коментарях експертів підкреслюється, що мова йде про найвищі показники, починаючи з глобальної економічної кризи 2008 року, і, ймовірно, рекордні витрати на оборону, причому левова частка всіх асигнувань – 1,553 трильйона – припала на 15 країн-лідерів рейтингу за кількістю військових витрат.
Від себе зазначимо, що не зовсім зрозуміло, як дані SIPRI враховують інфляцію і чи враховують вони її взагалі. Адже глобальну криза 2008 року Федеральний резерв США протягом декількох років «гасив» масованою емісією, яку сором’язливо назвали «кількісним пом’якшенням» (quantitative easing). Те ж саме відбувалося в зоні євро. Тому, строго кажучи, долар в 2010 році і в 2020 році – це далеко не одне і те ж.
Однак цифра в 2 трильйони дійсно вражає. Втім, це як і з чим порівнювати. Наприклад, валютні резерви Китаю оцінюються в 3 трильйони доларів. А для Штатів поняття валютних резервів взагалі не має сенсу, оскільки Федеральний резерв теоретично може емітувати будь-яку кількість світової валюти, якою є долар.
Звертає на себе увагу тенденція до прискорення зростання військових витрат у світі в останні кілька років, з чого випливає, що на планеті стає все менш спокійно. Правда, величезні кошти зараз витрачаються насамперед, на перспективні розробки, які поки ще не можуть бути зброєю, але ж колись кількість може перейти в якість.
У наведеній нижче таблиці вказана перша п’ятірка країн за військовими витратами за версією SIPRI.
| Список країн за військовими витратами за 2019 рік за даними Fact Sheet | |||||||
| Місце в 2019 | Місце в 2018 | Країна | Витрати, млрд $ | Зміни до мин.року (%) | Зміни за 2010 ÷ 2019 (%) | Доля від ВВП країни (%) | Доля від витрат. в світі (%) |
| 1 | 1 | США | 732,0 | 5,3 | -15 | 3,4 | 38,0 |
| 2 | 2 | Китай | 261,0 | 5,1 | 85 | 1,9 | 14,0 |
| 3 | 4 | Індия | 71,1 | 6,8 | 37 | 2,4 | 3,7 |
| 4 | 5 | Росія | 65,1 | 4,5 | 30 | 3,9 | 3,4 |
| 5 | 3 | Саудівська Аравія | 61,9 | -16,0 | 14 | 8,0 | 3,2 |
Відразу ж відзначимо, що військові витрати, як і все, що пов’язано з війною, є справою секретною і часто має гриф ” Таємно”. Тому в питаннях військових витрат, чисельності армій і озброєнь превалюють експертні оцінки. У різних джерелах наводяться інші цифри, відмінні від наведених в таблиці.
Перш за все, лідером за кількістю військових витрат залишаються Сполучені Штати Америки, хоча за останні 10 років ці витрати скоротилися на 15%. Тільки при Трампі вони знову почали зростати, і в 2019 році зросли на 5,3% по відношенню до 2018 року. Цікаво, що, крім зростання витрат на модернізацію армії, ядерної і звичайної зброї, це обумовлено збільшенням особового складу на 16 тисяч осіб. Його чисельність перевищила 1 млн 350 тисяч, при цьому 860 000 осіб перебувають в запасі, а на обліку перебуває ще близько 14 млн військовозобов’язаних.
У Китаї, який зайняв другий рядок в рейтингу військових витрат, спостерігається інша ситуація. Тут відбувається виключно неухильне зростання витрат, яке тільки за останні 10 років збільшилися на 85%, а за 2019 рік – на 5,1%. Але вказані 261 млрд доларів китайських військових витрат, що приблизно втричі менше витрат США, не слід сприймати надто буквально, бо, якщо враховувати паритет купівельної спроможності, то витрати Китаю можуть виявитися істотно вище.
Крім того, військові витрати Китаю на 10 млрд доларів перевищили витрати всіх західноєвропейських країн. По експорту озброєнь Китай також зайняв друге після Америки місце, обійшовши Росію.
У Піднебесній звертає на себе інший цікавий факт. На тлі стрімкого зростання військових витрат Китай скорочує чисельність армії, до речі, на відміну від США, в яких, повторимо, чисельність збільшується.
Причин тут декілька. Перш за все, армія Піднебесної і так перевищує 2 млн осіб, і одним із завдань військової реформи, що проходить зараз в Китаї, якраз і є скорочення чисельності збройних сил у 2020 році до 2 млн чоловік. Скорочення армії в Китаї пов’язане з тією об’єктивною обставиною, що успіх в сучасній війні визначається передовим технічним оснащенням, а не кількістю солдатів, оскільки вже немає воєн з фронтами в тисячі кілометрів, в яких треба рити окопи, ходити в штикову або в рукопашну атаки. Крім того, змінилася військова доктрина Китаю з масової народної війни на високотехнологічну сучасну, про що нижче.
Комплектування армії в Китаї взагалі являє собою цікавий феномен. Тут обов’язкова військова повинність поєднується з добровільним набором в армію. Обов’язковому призову на дійсну службу підлягають чоловіки у віці 18-22 років. Відзначимо – до 22 років, а не до 27, як в Україні або Росії! Але при надзвичайних обставинах Державна рада КНР і Центральна військова рада можуть прийняти рішення про призов на дійсну військову службу чоловіків від 36 до 45 років. Право призиватися на службу в армію мають жінки також у віці від 18 до 22 років. Тривалість строкової служби – два роки, є можливість служби за контрактом – від 8 до 12 років. Тобто система є гнучкою.
Однак, мабуть, найсмішніше полягає в тому, що при наявності обов’язкової строкової служби, реально заклик має вибірковий характер, оскільки в Китаї має місце великий надлишок мобілізаційних ресурсів. Простіше кажучи, китайська армія не в змозі вмістити всіх тих, хто мав би в ній служити строкову службу.
Що ж стосується Росії, то за рівнем військових витрат, посівши третє місце після США і Китаю, її обігнала Індія, річний військовий бюджет якої склав 6,8%. Слід зазначити, що Індія інтенсивно озброюється в протистоянні саме з Китаєм. Делі останнім часом сильно зблизилися з Америкою саме на грунті поглиблення протиріч з Піднебесної. У той же час, не дивлячись на масштабні військові витрати, переозброєння і другу після Китаю за чисельністю армію (1,4 млн чоловік в 2018 році), технічне оснащення і бойова виучка індійської армії викликають масу питань.
Нарешті, військові витрати Росії з 2010 року зросли на 30%, а в 2019 році по відношенню до 2018 року – на 4,5%, перевищивши 65 млрд доларів. За цим показником Москва суттєво відстає від Китаю і США, але зуміла обігнати Саудівську Аравію, яка істотно скоротила військові витрати, очевидно, через обвальне падіння цін на нафту, від якої Сауди критично залежать. Але як і в випадку з Китаєм, абсолютні цифри прямого перерахунку в долари рублевих витрат «на війну» не слід сприймати надто буквально, оскільки з урахуванням купівельної спроможності і різного роду місцевих російських особливостей реальні витрати можуть виявитися істотно вище зазначеної цифри, хоча все одно набагато нижче, ніж у США і Китаю.
У будь-якому випадку суто військове протистояння по лінії озброєнь, перш за все стратегічних, ядерних і новітніх сучасних, має місце саме між США і Росією. Китайське озброєння, особливо стратегічне і ядерне, часто маючи «старий пострадянський родовід», істотно відстає від російських і американських аналогів. Завдяки потужному доробку, що залишився від СРСР, Москві, навіть з урахуванням величезної слабкості економіки в порівнянні з США, вдається в багатьох військових областях зберігати пріоритет і змушувати Америку наздоганяти. Протистояння ж Америки і Китаю поки більше відбувається не так у військовій, як в геоекономічної площині через відсталість Китаю з військової точки зору в порівнянні з США.
У Росії вже теж давно не женуться за великою чисельністю армії, яка, за різними оцінками, не дотягує до мільйона чоловік. Крім того що сучасна війна, повторимо, не вимагає великої кількості людей, досить скромні розміри російської армії обумовлені, на відміну від Китаю, навпаки, нестачею мобілізаційних ресурсів, в тому числі з демографічних причин. Правда, є ще цивільні фахівці, що працюють в силових структурах. Армія Росії комплектується як за призовним, так і за контрактним принципом. Призову підлягають чоловіки у віці від 18 до 27 років. Можлива служба за контрактом, в тому числі і для жінок.
Військові доктрини
Звичайний в подібних випадках інтерес до військових доктрин здається досить сумнівним, оскільки доктрини – документи суто декларативні, будучи такими собі заявами про наміри, як правило, є навіть миролюбними і благородними. Але в даному випадку навіть порівняння військових доктрин дає вельми показові результати, причому на користь Китаю, оскільки, якщо коротко, то військові доктрини і США, Росії припускають можливість превентивного ядерного удару, чого, до речі, не було навіть за часів так званої холодної війни, тобто ядерного протистояння Америки та СРСР. Зате доктрина Китаю виглядає куди більш миролюбною, можливо тому що Піднебесна поки що не може змагатися ні зі Штатами, ні з Москвою в ядерних, особливо стратегічних озброєннях і засобах їх доставки.
Почати слід з військової доктрини Росії як держави-агресора, що представляє безпосередню загрозу для України.
Діюча військова доктрина Росії була затверджена Володимиром Путіним в грудні 2014 року, тобто на рік початку агресії в Україні. У 2018 році в доктрину були внесені корективи, згідно з якими Росія «залишає за собою право застосувати ядерну зброю у відповідь на використання проти неї та (або) її союзників ядерної та інших видів засобів масового ураження, а також в разі агресії проти РФ із застосуванням звичайної зброї, коли під загрозу поставлено саме існування держави». У документі підкреслюється, що «ядерна зброя залишатиметься важливим фактором запобігання виникненню ядерних військових конфліктів і військових конфліктів із застосуванням звичайних засобів ураження (великомасштабної війни, регіональної війни)». Крім того, в «Основах державної політики РФ в області військово-морської діяльності», затверджених в 2017 році, зазначено, що «в умовах ескалації військового конфлікту (мається на увазі неядерний конфлікт) демонстрація готовності і рішучості застосування сили з використанням нестратегічного ядерної зброї є дієвим стримуючим фактором».
Іншими словами, Росія однозначно продовжує робити ставку на ядерну зброю і декларує готовність її застосовувати, щоправда, тільки у відповідь на ядерну або навіть звичайну агресію, яка загрожує існуванню держави.
Втім, заговорили в Росії і про так зване неядерне стримування. Очевидно, маються на увазі принципово нові види зброї, конкретно, гіперзвукову зброю. У її створенні Москва вже просунулася, якщо вірити інформації з-за «поребрика», до рівня дослідно-бойових зразків, поставлених на озброєння. У цьому Росія поки обганяє Штати, з чим в Америці, схоже, мовчки погодилися і зараз активно намагаються це відставання надолужити. Щодо прориву Москви у створенні принципово нових видів зброї версії ходять різні, але все зводиться до того, що після розвалу СРСР Росії дістався багатющий науково-технічний і дослідно-конструкторський потенціал, що дозволяє ще довгий час лідирувати в цілому ряді військово-технічних областей.
У російських медіа лунають заклики до необхідності зміни доктрини в зв’язку зі значними глобальними змінами в світі, в тому числі у військовій сфері. Відзначається, що з’явилися нові осередки конфліктів і нові види зброї, а стратегічні нормативні документи з роззброєння вже майже не діють. Є передумови розміщення зброї навіть в космосі.
Відомо, що зараз в Росії готується нова редакція військової доктрини, яка може бути прийнята вже в 2020 році, оскільки термін дії нині чинної доктрини закінчується в нинішньому році. Американське інформаційно-аналітичне інтернет-видання War on the Rocks прогнозує, що в ній будуть перераховані нові військові загрози для Росії в зв’язку з «розпадом Договору про ракети середньої і меншої дальності і невизначеним майбутнім Договору про скорочення стратегічних озброєнь (новий СНО)».
Певні успіхи в створенні відомих і принципово нових озброєнь, висхідні до спадщини СРСР, дають Москві підстави для досить самовпевнених висловлювань про те, що, з урахуванням зрослої мощі збройних сил, в існуючій військово-політичній обстановці практично неможливо уявити такий сценарій , при якому НАТО або якась держава здатна реально загрожувати Росії широкомасштабним неядерним (не кажучи вже ядерним) нападом». Такої думки дотримується головний науковий співробітник Центру міжнародної безпеки ІСЕМВ РАН, професор, доктор технічних наук, генерал-майор у відставці, Володимир Дворкін, автор умов застосування ядерної зброї у військовій доктрині Росії зразка 2000 року.
Військову доктрину США назвати «вегетаріанською» теж неможливо. Найголовніше, відповідно до діючої доктрини 2018 року, що Штати допускають нанесення ядерного удару у відповідь на неядерну загрозу. Загальний посил полягає в тому, що Штати не хочуть застосовувати атомну зброю, але в нинішньому неспокійному світі іншого вибору може не виявитися. Основними загрозами для Америки вважають Північну Корею, Іран, Китай, а головне – Росію, яка називається американськими стратегами «унікальною і складною загрозою».
Щоб протистояти цим загрозам, Штати мають намір і далі розміщувати по всьому світу ядерну зброю, а також розробляти атомні боєголовки малої потужності для загрози нанесення обмежених ядерних ударів, що дозволить вести дипломатію з позиції сили.
І все ж, позиція Вашингтона щодо Москви досить дивна. Адже очевидно, що Росія об’єктивно є для Штатів найголовнішим супротивником, що має реальну можливість нанести серйозні удари по території США і баз за межами Америки. Всі інші ймовірні противники, включно з Китаєм, і близько не дотягують до можливостей Москви. Більш того, в США підозрюють Росію в намірах першою використовувати ядерну зброю, але в доктрині Пентагону підкреслюється, що Вашингтон не розглядає Москву як противника, навіть з урахуванням агресії Москви в Україні, її спроб переглянути підсумки Другої світової війни, чи не лобового зіткнення Штатів і Росії в Сирії, звідки американцям довелося піти.
Цей дивний поворот можна пояснити, очевидно, тим, що нинішня американська військова доктрина була прийнята в 2018 році при Трампі, який прославився тим, що готовий налагоджувати відносини з Путіним, незважаючи на агресивні «подвиги» Москви, в тому числі в Україні, щоб знайти союзника в протистоянні з Китаєм.
Також підкреслюється, що Росія на додаток до отриманої в спадщину від СРСР ядерної зброї розробляє нове озброєння, порушуючи різні чинні угоди.
Словом, поряд з Росією, Америку теж буває «ні розумом не зрозуміти, ні аршином не зміряти», як писав російський класик Федір Тютчев.
Ситуація з військовою доктриною Китаю також є цікавою.
Протягом трьох десятиліть з моменту утворення КНР китайське військово-політичне керівництво дотримувалося стратегічної концепції «народної війни», що базувалася на ідеях Мао Цзедуна. Ця концепція по суті була узагальненням досвіду антияпонської і громадянських воєн і передбачала наявність численної армії і масових резервів за принципом «весь народ – солдати». Китайське керівництво вважало, що третя світова війна неминуча і боротьбу в ній доведеться вести з технічно набагато краще оснащеним противником в основному на суші в межах материкової частини КНР. Звідси оборонний, континентальний характер стратегії. Вирішальне значення в ній надавалося чисельній перевазі над супротивником в живій силі, яке мало компенсувати відсталість у військово-технічній сфері. Окремої військово-повітряної та військово-морської стратегій в Китаї не існувало, функції ВПС і ВМС зводилися до підтримки операцій сухопутних військ.
Геополитичні, економічні, териториальні претензії
Глобальні претензії Штатів на світовій гегемонізм добре відомі, так само як і претензії Росії повернути собі статус якщо не наддержави, то глобального гравця. З Китаєм ситуація не настільки широко відома, хоча у нього претензії не менше, можливо, десь навіть більше, особливо в територіальному плані.
Інша справа, що, на відміну від звичних до гучного піару американців і до кондової пропаганди- росіян, китайці діють зазвичай тихо, в своєму «даосійському і конфуціанському дусі». В результаті багато «славних звершень» китайського імперіалізму просто не потрапляють у фокус світових медіа, заточених на гучний піар і скандал, і розширення сфери впливу Піднебесної стає відомим постфактум.
В результаті, поки росіяни й американці шумно з’ясовують, «хто крутіший пацан на районі», Китай примудряється взяти під контроль, наприклад, значну частину мінеральних ресурсів тих регіонів Азії та Африки, куди західні корпорації просто бояться влізати через міркування безпеки, а заодно забезпечувати військову присутність в деяких стратегічно важливих регіонах планети, про що нижче.
Формально США і Китай мають найбільші економіки, що змагаються за першість по величині, причому в останні роки Китай обігнав США, Росія в цьому відношенні істотно відстає, що видно з наступної таблиці про розмір ВВП за версією МВФ.
| Список МВФ | ||||
| № | Країна | 2018 млрд USD | 2019 млрд USD | Світ. доля, в % |
| 1 | Китай | 25 292 | 27 307 | 18,67 |
| 2 | США | 20 580 | 21 428 | 15,20 |
| 3 | Индия | 10 414 | 11 043 | 7,74 |
| 4 | Японія | 5578 | 5712 | 4,13 |
| 5 | Германія | 4343 | 4444 | 3,21 |
| 6 | Росія | 4258 | 4390 | 3,12 |
В поясненнях до цих даних вказується, що рейтинг враховує паритет купівельної спроможності, хоча здається, що в повній мірі він навряд чи враховується, особливо для Індії, Китаю і Росії.
Отже, у випадку з Америкою і Росією в зайві подробиці глобальних домагань особливо заглиблюватися сенсу немає, оскільки вони знаходяться на поверхні. Відзначимо лише деякі головні тенденції. Агресивна економічна і військово-політична політика Москви привела її в цілий ряд глухих кутів, виходів з яких не передбачається. Крим – це окреме питання, оскільки півострів має стратегічне положення, та й то не в глобальному, а в регіональному чорноморському вимірі, а «закрити» вихід з Чорного моря може навіть Ердоган одним есмінцем, не кажучи вже про Штати.
Контроль Росії над Придністров’ям, Абхазією, Південною Осетією і фактично розваленим Донбасом в реальності не дав нічого, крім зайвих витрат в тому чи іншому вигляді на утримання все цих пострадянських «чорних дірок».
До того ж на тлі бурхливої діяльності РФ на Кавказі і в Східній Європі пішла на другий план фактично повна втрата Москвою впливу в колишній радянській Середній Азії; її все більш прибирає до рук Китай, який не просто викачує звідти природні ресурси, а й вкладає великі кошти в інфраструктуру, прив’язану до Китаю. Не вдаючись в подробиці, відзначимо, що в радянські часи комунікації пов’язували Середню Азію з радянським центром через південь Росії і упиралися на півдні в гори, а Китай, вибудовуючи комунікації, прорубав їх через гірські хребти далі на південь і розгорнув на схід в напрямку до економічно розвинених районів на південному сході Піднебесної, попутно розвиваючи відсталу глибинку в західних регіонах Китаю.
Таким чином, беручи під контроль Середню Азію, Пекін вирішує одночасно завдання розвитку своїх регіонів. І дійшло вже до того, що найближчий союзник і начебто сателіт Москви в Середній Азії в особі Казахстану вже більше орієнтується не на Білокам’яну, а на Піднебесну.
Росія має локальні успіхи в Сирії, що необхідно визнати. Рятуючи режим Асада, Москва фактично закріпилася в Середземному морі, і це дуже серйозно. Інша справа, що Сирія не дає Кремлю нічого, крім впливу і величезних витрат на підтримання режиму-сателіта і своєї військової присутності в регіоні. Знову-таки, це локальна присутність, бо тільки Америка, що має потужний авіаносний флот, може здійснювати глобальний вплив і присутність по всій планеті.
Маючи найпотужніший парк міжконтинентальних балістичних ракет, Росія теоретично може вразити будь-яку ціль на планеті, якщо не враховувати можливості протиракетної оборони США, до речі, поки вельми обмежені, і той факт, що глобальний конфлікт буде означати загальну смерть. Але саме присутніми в будь-якій точці планети технічно і ресурсно можуть тільки США, що мають авіаносний флот і взагалі найпотужніший флот в світі.
Певним успіхом слід вважати глибоку залежність від Росії європейської енергетичної системи, але і тут далеко не все «слава богу». Той факт, що Вашингтону поки що вдалося зірвати добудову другої черги газопроводу «Північний потік», як виявилося, стало для Москви не найбільшою неприємністю. Спочатку нафтова криза і різке падіння цін на нафту, відповідно, і на газ, а потім загальна криза на хвилі пандемії різко знизила не тільки надходження від експорту енергоносіїв за рахунок падіння цін, але і різко скоротили потреби в енергоносіях взагалі. Криза завдала по Росії величезний удар, і це тільки початок, і з цієї точки зору добудова другого «Північного потоку» особливого сенсу поки що не має, бо в наявності подальше заморожування мільярдів Росії і її європейських партнерів з незрозумілою перспективою повернення цих інвестицій.
З Америкою ситуація також виглядає неоднозначно. З одного боку, США залишаються світовим гегемоном, що визнають в Москві та Пекіні. Крім величезної економіки і військово-технічного потенціалу Штати володіють чи не найголовнішою глобальнрю зброєю – доларом, що є «світовими грошима». Військово-технічні можливості дозволяють Америці нанести удар по будь-якій точці земної кулі, а також забезпечити свою присутність в будь-якому місці за допомогою найпотужнішого флоту. Що б не говорили в Москві, але такого глобального флоту, як у американців, у Кремля не було навіть за радянських часів, не кажучи вже про пострадянський.
Однак геополітика США, м’яко кажучи, не завжди успішна, особливо за часів Трампа. Одні заяви останнього про вихід США з НАТО, а також його розборки з Євросоюзом розхитують фундамент північноатлантичного партнерства, що складався десятиліттями в ХХ сторіччі.
У довгостроковій перспективі далеко не всі присутності Америки в інших частинах планети з метою «встановлення демократії» призвели до позитивних результатів. З Сирії Москва Америку реально витіснила, та й Трамп звідти вирішив піти в рамках своєї ізоляціоністської політики. Після майже 20-річної епопеї, що вдвічі обігнала за тривалістю перебування в Афганістані Радянського Союзу, Штати йдуть звідти, фактично визнавши терористів їх Талібану, які знову захоплюють всю країну, в результаті чого «побудова демократії» в Афганістані так само «накрилася мідним тазом», як і побудова там радянського ладу в 1980-х роках.
Втручання США в Ірак також не принесло нічого доброго для цієї «втраченої» країни, яка фактично розкололася на ворогуючі етноконфесійні анклави, а центральне керівництво Багдада, американцями ж багато в чому і вирощене, тепер в повний зріст висуває гасло: «Yankee go home!». Американська влада поки що йти відмовляється, грубо порушуючи суверенітет Іраку, але поступовий відхід має місце, а вільне місце заповнюється навіть не Іраном, а Китаєм, який зацікавлений в іракській нафті і навіть готовий інвестувати в цю зруйновану нескінченною війною країну.
В результаті, повторюється ситуація, що має місце в Середній Азії: якщо там місцеві «царьки» дрейфують у бік Китаю, щоб мати захист від Москви, то Ірак повертається до Піднебесної, щоб послабити вплив Америки, бо тільки Москва і Пекін в сучасному світі можуть щось протиставити Вашигтону.
Цікавий «заміс» між Білим Домом і Кремлем в Венесуелі, де в останні дні знову загострилася ситуація у зв’язку зі спробами американських маріонеток повалити збанкрутілий режим Мадуро, який все більше йде від «боліваріанського соціалізму» покійного Уго Чавеса в сторону корупційно-клептократичною режиму.
Звертаю увагу на розборки між США і Москвою в Венесуелі, які закінчилися «бойовою нічиєю». Вашингтон начебто витіснив «Роснефть» з цієї країни під загрозою санкцій, але замість неї естафету прийняв державний «Роснефтегаз», який не надто страждає від санкцій. Але найголовніше, в Венесуелі залишився Китай, інтереси якого в цій країні куди серйозніше, ніж у Москви.
Власне, в результаті американо-російських розборок дуже часто виграє саме Китай, який примудряється вдертися туди, куди Москва не може дотягнутися навіть хоча б через проблеми логістики, а американці бояться влізати, ризикуючи зазнати серйозних втрат. В результаті, вплив Китаю зі швидкістю лісової пожежі розповсюджується по Латинській Америці, особливо в Азії та Африці.
Китаю потрібен надійний контроль над джерелами сировини та енергії, шляхами його поставки в Піднебесну, а також поставки готових товарів на платоспроможні ринки, перш за все в Америку і Західну Європу.
Чи не найголовнішим успіхом Китаю останніх років можна вважати відкриття ним військової бази на самому Африканському Розі в невеликій державі Джібуті в безпосередній близькості від найбільшої американської військової бази в тій самій державі, а також баз Франції та Японії. Офіційна версія Пекіна – це миротворча діяльність, боротьба з тероризмом і піратством, який дійсно процвітає в цьому регіоні Індійського океану. Реально ж база в Джібуті дозволяє контролювати вхід через Баб-ель-Бандебску протоку в Червоне море і далі в Суецький канал, тобто це шлях, по якому йдуть поставки китайських товарів на ринки Європи. Це стратегічна точка в глобальному вимірі, на відміну від третьорядного сирійського Тартуса, контрольованого Москвою, і той факт, що Китай може собі дозволити таке нарівні з Америкою, свідчить багато про що.
В цілому ж, незважаючи на формально миролюбну доктрину Китаю, про яку говорилося вище, зовнішня політика Піднебесної часто буває аж ніяк не «вегетаріанською», як у військовому, так і в економічному аспектах. Більш того, Китай не просто заявляє територіальні претензії на ті чи інші, часто суперечливі, точки в басейнах Тихого і Індійського океанів, а й захоплює їх, зазвичай користуючись фактичною «нічийністю».
В результаті загострюються відносини Піднебесної з США і цілим рядом країн регіону. Правда, знаходяться в регіоні і країни, готові стати сателітами Пекіна в протистоянні зі старим імперіалістичними центрами. В цьому випадку Піднебесна вміло використовує старі образи і суперечності, що дісталися від епохи колоніалізму.
Буквально нещодавно Китай дав офіційні назви «новим китайським островам» в Південно-Китайському морі, приєднавши їх явочним порядком 17 квітня.
Два списку включають 70 найменувань . Крім того, деякі спірні території в Південно-Китайському морі офіційно стали частиною Китаю. Так, Парасельські острова (Сиша і Чжуншу) і острова Спратлі (Наньша)отримали статус «районів» міста Саньша (провінція Хайнань).
У відповідь на ці дії ВМС США відправили в акваторію Південно-Китайського моря (ЮКМ) три військових судна: десантний корабель USS America, а також крейсер Bunker Hill і есмінець Barry. Причому в Вашингтоні прямо називають це «посланням Пекіну».
Послання виявилося не надто значним і, схоже, було зроблено, що називається, для проформи. У всякому разі Китай поки ніяк не відреагував на це «послання», щоб не сказати, «клав на нього приладом» … Зате для протистояння експансії Китаю в Південно-Китайському морі формується коаліція, в яку входять В’єтнам, Малайзія і Філіппіни.
У свою чергу, експансія Китаю в Індійському океані наштовхується на протидію альянсу, до якого входять США і Індія. Делі називає Індійський океан «своїм», а китайців в ньому вважає «піратами». У свою чергу, Китай вважає певну частину Індійського океану «Морським шовковим шляхом», оскільки по ньому в Китай поставляється сировина, а з нього – товари китайського виробництва. Китаю вдалося закріпитися в цій частині Індійського океану, незважаючи на альянси, які проти нього створюють Штати і їх союзники. В результаті, з’явилася ще одна потенційна точка протиріч, яка загрожує глобальним конфліктом.
В результаті розширення свого впливу Китай крім Джібуті зумів взяти під контроль комерційні порти в пакистанському Гвадарі, Хамбантота на Шрі-Ланці та бірманський Кьяукфью. Всі вони є портами подвійного призначення, які легко переобладнати для військових потреб. Крім того, Китай активно проникає на Мальдіви, Сейшели, Коморські острови в Індійському океані. У наявності реалізація «Синьої книги», випущеної МЗС Китаю в 2013 році, де вперше була викладена стратегія «Двох океанів», тобто перетворення Китаю в велику світову державу.
Америка цьому активно чинить опір, у чому її підтримують Індія, Австралія і Японія.
Поки в світі має місце психоз навколо коронавіруса, і увага Вашингтона відвернута іншими проблемами, Пекін намагається максимально використовувати цей крізовий період для зміцнення своїх позицій. Зокрема, Пекін придушив виступи в Гонконзі, які тривали вже багато місяців, а також розгорнув військові навчання поблизу Тайваню, для залякування «чанкайшистського» осколка Китаю, що знаходиться на острові. Це не стільки загроза безпосередньо Тайваню, який материковий Китай може змести з лиця землі, скільки спроба потіснити з позиції глобального лідера – Штати, під парасолькою яких Тайвань перебуває з 1950-х років. Цікаво, що початок пандемії COVID-19 почався з Китаю, але зараз саме Китай з максимальною ефективністю для себе використовує цей всесвітній хаос.
Вживає Китай і дипломатичні зусилля для витіснення Штатів з позицій глобального лідерства, в чому Піднебесній від великого розуму часто-густо підіграє особисто Трамп. Після останніх скандалів, коли Трамп оголосив про припинення фінансування ВООЗ, Китай збільшив фінансові вливання в цю, скажімо прямо, неоднозначну організацію.
Є в арсеналі Китаю і суто економічні важелі зовнішньої політики. Піднебесна вклала величезні кошти у видобуток корисних копалин в країнах Африки, а також в пов’язану з цим інфраструктуру, в результаті чого багато країн потрапили в боргову залежність від Пекіна. За даними Університету Джона Хопкінса, уряди африканських країн заборгували Китаю близько 143 мільярдів доларів. Втім, ряд африканських урядів бачить в цьому можливості для розвитку своїх країн, і адже якби в ці країні не «влізли» б китайці, неоколоніальну політику проводили б, наприклад, американці, які, втім, побоюються вторгатися через нестабільність.
За даними Wall Street Journal , в зв’язку з тим, що борг продовжує зростати, деякі уряди розглядають можливість передачі активів Китаю в обмін на допомогу. Наприклад, Замбія розглядає можливість передачі свого третього за величиною мідного рудника.
У свою чергу, господарювання китайців в різних частинах світу веде до важких соціально-економічних та екологічних наслідків. Про те, у що китайці перетворюють середовище проживання, «страшилки» ходять вже давно, причому підтверджені об’єктивними даними. В соціальному плані експлуатація місцевих китайським капіталом вже призвела до зростання антикитайських настроїв в цілому ряді країн Африки і Азії. Зокрема, відомий бунт в казахстанському нафтовидобувному Женаозене в 2011 році був спровокований скотським ставленням місцевих нафтових компаній з китайським капіталом до місцевих найманих працівників, що призвело до кровопролиття. Відзначимо, що все це сталося з прямою участю капіталу з «комуністичного» Китаю при потуранні і прямій співучасті влади Казахстану, яким на той момент керував колишній перший секретар республіканської компартії Нурсултан Назарбаєв.
Як бачимо, в якості ймовірного противника Китай однозначно позиціонує Америку. Незважаючи на військові приготування, які починають націлюватися і на Росію, Москва демонструє відносно Пекіна демонстративну дружелюбність, хоча є дані про зміцнення ППО та інших компонентів на російському Далекому Сході в регіонах, прилеглих до Китаю.
Далі буде …