У Росії починається довгоочікуваний процес передачі влади, про який давно ходить багато розмов, але ніхто толком не розуміє, що це таке і як воно може виглядати. Росія настільки асоціюється з Путіним, що без нього її складно уявити навіть тим, хто добре пам'ятає не тільки Єльцина, але навіть Брежнєва, а також впевнено розрізнить Андропова, Черненка і Горбачова. Після оголошення Путіним послання Законодавчим зборам контури, як нині модно говорити, трансферу влади стали трохи вимальовуватися, але і питань стає все більше.
Головне питання про те, що буде власне з Путіним. Судячи з усього, він йти зовсім не збирається, і швидше за все, буде і далі тримати в руках кермо влади, займаючи якусь непублічну посаду, що не дуже вписується в західні уявлення конституційної демократії, і граючи роль такого собі «верховного главноразводящего».
Трансфер влади має вигляд конституційної реформи, яку Путін запропонував в посланні до Законодавчих зборів. Крім того, ця реформа передбачає якщо не повне ігнорування, то істотне зниження значення підписаних Москвою міжнародно-правових актів, і вже тільки це саме по собі є скандалом.
Справжня підгрунтя заміни Медведєва на Мишустина
Зміна уряду, формально поклала початок конституційних змін, але заміна Кабміну до трансферу влади по суті відношення не має. Просто так збіглося. Точніше, Путін використав конституційні реформи як привід для зміни уряду, яка давно назріла.
За інформацією що надходить через «поребрик», Путін давно незадоволений Медведєвим і його урядом насамперед в соціально-економічних питаннях. Це доходи населення, безробіття, соціальні виплати і таке інше, тобто все те, що відноситься до компетенції прем’єра та уряду, оскільки до повноважень президента в Росії відносяться армія, силовики, зовнішня політика, власне, як і в Україні.
Однак особливості сприйняття електорату полягають в тому, що винуватцем всіх перемог і провалів він бачить, перш за все, першу особу. Навіть для підкованого представника електорату, який є політично грамотним і розуміє особливості конституційного поділу владних повноважень в державі російській, уособленням такої держави і його політики, все одно залишається Путін.
Якщо ж припустити, що Путін збирається йти, нехай навіть не зовсім, а в тінь, то йому бажано зробити це на хвилі зростання економіки і добробуту, а з цим у Росії реальні проблеми. Причини тут різні – від міжнародних санкцій у зв’язку з агресією в Україні та анексією Криму до неадекватної економічної політики уряду. Знамениті слова Медвєдєва «грошей немає, але ви тримайтеся!» звучать, може, і прикольно, але рядовим російським обивателям точно не до сміху.
Словом, зміна уряду назріла. Адже новий уряд повинен до закінчення поточної каденції Путіна в 2024 року показати якийсь зримий результат в поліпшенні соціально-економічного становища широких мас російського електорату.
Однак просто так відправити у відставку Медвєдєва, з яким Путін носився все життя і який довгий час був для нього найзручнішою фігурою, Путін теж не міг. Це означало б визнання провальної кадрової політики. Тим більше що неадекватність Медведєва високим державним посадам очевидна якщо не всім, то багатьом. Такий собі хлопчик-мажор, що засидівся в цій якості до вельми зрілого віку.
Оголошення про конституційну реформу дало хоч і натянутий, але привід для зміни уряду. Можливо, необхідність термінової зміни, щоб дати новому уряду більше часу для роботи, також стала однією з причин того, що щорічне послання Путіна Законодавчим зборам було озвучено не навесні, як зазвичай, а відразу після закінчення новорічно-різдвяних канікул 15 січня.
Медвєдєв зробив належну заяву про відставку нібито з тим, щоб «не заважати президенту проводити назрілі найважливіші реформи». Очевидно, комбінація ця була розіграна за взаємною домовленістю Путіна і Медвєдєва. В нагороду за багаторічну службу слухняною маріонеткою Медвєдєв отримає, як вже оголошено, синекуру у вигляді посади заступника голови Ради безпеки, який очолює, природно, Путін.
До речі, ряд найважливіших міністрів в новому уряді Михайла Мішустіна зберігають свої пости, в тому числі ті фігури, які причетні до формування політики щодо України, але про це нижче.
Для чого Путіну реформа, або московське видання єлбаси
Повертаючись власне до конституційної реформи, слід почати з того, що Путін не вічний, і він це розуміє. Рейтинг його в Росії як і раніше високий, але наростаючі соціально-економічні проблеми роблять свою справу. Початок 2000-х років ознаменувався істотним зростанням економіки і рівня життя, перш за все, на тлі тодішніх космічних цін на енергоносії, коли барель нафти доходив трохи ні не до 200 доларів. Але в останні 10 років має місце суттєве уповільнення темпів економічного зростання, що почалося ще до агресії в Україні і прискорилося в зв’язку з введенням міжнародних санкцій. До того ж накопичується втома від 20 річного правління Путіна, який вже «пересидів» Брежнєва і незабаром зможе за тривалістю перебування у верховній владі позмагатися зі Сталіним.
У політиці, як і в спорті, краще йти на піку рейтингу. Про це свідчить, наприклад, бурхлива біографія Шарля де Голля, героя нації, який пішов в кінцевому підсумку під улюлюкання натовпу після кризи 1968 року (який чомусь називають «революцією»).
Ініціативу Путіна з конституційною реформою трактують як відмову висувати свою кандидатуру на наступних президентських виборах 2024 року. Щоправда, конституція Росії і так забороняє йому це робити, оскільки вона обмежує право бути обраним на вищу державну посаду двома термінами.
Але Росія і Путін не були б Росією і Путіним, якби не могли в цьому питанні піти на черговий фокус, як це вже було в 2008 році. Нагадаємо, що тоді Путін, відсидівши на троні дві 4-річні каденції, формально віддав на один термін кермо управління своєму найкращому другові і вірній маріонетці Медвєдєву. Весь цей час Путін перебував на колишній прем’єрській посаді Медвєдєва, з якої реально керував країною.
За цей час були внесені зміни до конституції, в тому числі тривалість повноважень президента продовжена з 4 до 6 років. Конституційні зміни дали змогу прийняти більш ніж сумнівне рішення про можливість Путіна знову балотуватися в 2012 році, оскільки, мовляв, «було не підряд, і взагалі конституцію нову ми прийняли». Електорат під керівництвом центральної і місцевої знаті зобразив «одобрямс», і Путін став президентом в третій, а в 2018 році в четвертий раз. Справедливості заради слід сказати, що реальних кандидатур більше і не було.
Що ж стосується міжнародної громадськості, перш за все так званого колективного Заходу, то там трохи скривилися, але визнали вибори і Путіна президентом. Не визнавати вибори можна в Білорусі (а потім нишком Європа співпрацює з Лукашенком, оскільки він зручний і передбачуваний), в Північній Кореї, Ірані, на якому-небудь «березі слонової кістки». З Росією це не проходить через її геополітичний статус, сильну залежность від неї європейських енергетичних ринків, наявності у неї ракетно-ядерного потенціалу і взагалі потужної армії.
Здається, що і в цей раз можна було б виконати те ж саме, і той же Трамп, тим більше Макрон, якщо вони досидять на своїх місцях до 2024 року, в кінцевому рахунку, привітали б Путіна з черговим переобранням, а Макрон б ще й почав обговорювати з «cher ami Vladimir» проблеми поглиблення взаємного співробітництва і «поширення Європи з Лісабона аж до самого Владивостока».
Однак, судячи з оголошення конституційної реформи і її змістом, Путін вирішив вдруге подібні фокуси не робити, щоб остаточно не уподібнювати Росію до якогось «Верхнього Какаду». Тому на вибори 2024 року його, наскільки можна зрозуміти конституційно-реформаційні рухи в Москві, Путін все ж не піде.
Перше питання, яке виникає в зв’язку з цим, це подальша доля тієї надконцентрації влади, яку Путін зосередив у своїх руках за роки правління. Довірити цей «скарб» Путін нікому не хоче, та й не може, розуміючи, що можуть бути не надто приємні наслідки для країни і його особисто. Єдиний розумний вихід – розосередити цю владу між кількома центрами впливу і прийняття рішень. Що і спостерігається в пропонованих конституційних змінах, які, відбираючи деякі повноваження у президента, посилюють губернаторів і Раду Федерації, а також констітуалізують і надають значні повноваження Державної ради, яка зараз є дорадчим органом.
Розлучатися з владою й іти на політичну пенсію Путін явно не хоче, тим більше що це загрожує можливими непередбачуваними наслідками не тільки для нього, а й Росії, принаймні, в її нинішньому вигляді. Тому ще однією метою конституційної реформи є створення можливостей для того, щоб Путін, навіть пішовши в тінь міг зберегти вплив на процеси в ролі такого собі «верховного главноуправляющего». Іноземний досвід є, наприклад, у вигляді Вищої керівника Ісламської республіки Іран аятоли Алі Хаменеї або єлбаси (лідера нації) Нурсултана Назарбаєва в Казахстані, причому обидва названих персонажа в своїх країнах стоять вище всіх державних структур і посадових осіб, включно з президентами. У Москві щось подібне можуть спорудити більш делікатно, ніж у «азіатських братів», однак залишатися просто приватною особою з піар-статусом «духовного лідера» – це не варіант для Путіна, особливо в умовах Росії, де офіційний начальницький статус із заняттям якоїсь посади має вирішальне значення.
Все це до того, що Путін, судячи з усього, готує собі якусь посадову синекуру, наприклад, голови Держради (Госсовета), яка дозволить не просто безбідно існувати до кінця свого земного шляху , але і негласно впливати на політичні та кадрові рішення в державі.
Щоправда, розглядається також варіант повернення Путіна в крісло прем’єра, яке він вже займав в 2008-2012 роках. Але тут не все просто. Відповідно до конституційних нововведень, прем’єр отримує додаткові повноваження. Однак глава уряду як і раніше залежний як від Держдуми, яка його призначає і формує уряд, так і від президента, який може відправити у відставку прем’єра і його заступників.
Оскільки збільшуються роль і повноваження прем’єра і уряду, яких призначає Дума, зростає, відповідно, роль самої Держдуми, а отже виборів в неї, які відбудуться в 2021 році.
З огляду на високий рейтинг Путіна, який зараз формально вважається безпартійним, будь-яка партія під його прапором зможе утворити в нижній палаті законодавчих зборів, як мінімум, просту більшість, що дозволяє сформувати уряд. В принципі це відкриває Путіну дорогу в прем’єрське крісло, звичайно, якщо це йому потрібно, що далеко не факт. Хоча на користь прем’єрської версії начебто свідчить та обставина, що Путін публічно перейнявся суто прем’єрськими соціально-економічними проблемами, але це може означати, що Путін просто хоче поліпшити соціально-економічну ситуацію до закінчення каденції.
В цілому, складається враження, що остаточне рішення про своє подальше місце і роль в історії Путін ще не прийняв, а тому готує відразу кілька варіантів, щоб потім вибрати найкращий.
У будь-якому випадку, переорієнтація влади з ослабленням президента, посиленням прем’єра, губернаторів і Ради федерації, конституюванням Держради з великими повноваженнями, куди входять, в тому числі, ті ж губернатори – все це дає Путіну можливість маневру і вибору найбільш зручної для себе позиції.
Конституційна реформа має архіважливе значення. Щоб надати реформі більшої ваги, її планують затвердити на всеросійському референдумі. Оскільки реформа виходить від Путіна, а його рейтинг залишається високим, можна практично не сумніватися, що референдум дасть потрібні результати з хорошою цифрою підтримки. Крім центральної влади постарається і місцева знать, оскільки реформа посилює губернаторів і глав місцевих законодавчих зборів.
La réforme constitutionnelle a la Putin
Запропонована Путіним реформа коротко виглядає наступним чином.
1. Державна дума, нижня палата Законодавчих зборів, отримає повноваження обирати Голову уряду (іноземне слово «прем’єр-міністр» в Росії не прижилося). Президент повинен буде стверджувати той склад уряду і його главу, яких йому подасть Держдума. У той же час президент матиме право відправити у відставку главу уряду і його заступників.
2. Керівництво армії і правоохоронних структур призначає президент, але після консультацій з Радою федерації. Це дещо урізає повноваження президента, який зараз це робить одноосібно.
3. Рада Федерації отримає право усувати суддів Верховного і Конституційного судів, але за поданням президента.
4. Президент отримує право направляти прийняті Законодавчими зборами нормативні акти в Конституційний суд з метою оцінки їх відповідності конституції і скасування в разі неконституційності.
5. У системі влади Росії з’являється ще один орган з сильними, хоча поки до кінця не зрозумілими повноваженнями у вигляді Державної ради, куди будуть входити вищі посадові особи держави і губернатори.
Мимоволі виникає питання про сенс і функції цього органу, який видається таким собі «п’ятим колесом у возі» і буде вносити дисбаланс у владу. Але якщо розглядати його як той самий орган, який буде стояти над усім і дозволить Путіну продовжувати утримувати реальні важелі управління в своїх руках, то тоді все стає на свої місця.
6. Для вищих посадових осіб вводяться обмеження по громадянству і цензу осілості. Мабуть, це те, що Україні слід перейняти, оскільки вже відверто «втомили» всі ці литовці, грузини, американці різного походження та інші, включно з вітчизняними власниками кількох паспортів, для яких Україна – це місце наживи з метою безбідного існування за бугром.
Відповідно до запропонованих конституційних змін, в президенти Росії не може висувати свою кандидатуру особа, яка мала будь-коли громадянство іншої держави. Претендент на президентську посаду повинен останні 25 років постійно проживати в Росії. Вищі посадові особи, включно з прем’єром, міністрами, губернаторами, не повинні мати не тільки іноземного громадянства, але навіть посвідки на проживання в зарубіжних країнах.
7. Нарешті, ще одна важлива деталь конституційної реформи, яка абсолютно не стосується перерозподілу влади. З конституції Росії пропонується вилучити норму про те, що ратифіковані Росією міжнародні правові акти та міжнародні договори мають вищу силу, ніж російське законодавство.
З одного боку, це подальше продовження лінії Путіна на «суверенізацію демократії», звичайно, якщо до Путіна і Росії взагалі можна застосувати слово «демократія». Але головне, це дозволяє Москві не виконувати невигідні їй міжнародні зобов’язання, включно з рішеннями ЄСПЛ, міжнародних трибуналів і так далі. Це завдасть удар як по правам людини в Росії, так і на можливості України впливати на Москву через міжнародні інстанції в світлі московської агресії.
Як все це може відбитися на Україні
Крім зміни прем’єра склад уряду Росії також істотно змінився. Але характерно, що ключові міністри, які так би мовити, мають відношення до України, залишилися. Це міністри закордонних справ Сергій Лавров, оборони Сергій Шойгу, енергетики Олександр Новак.
Викликала інтерес інформація про те, що скандальний радник Путіна Владислав Сурков, який відповідав, в тому числі, за Донбас, ЛДНР і Мінські переговори, нібито готується залишити свою посаду у зв’язку зі зміною політики щодо України.
Політика Москви щодо України дійсно може змінитися у зв’язку з тим, що колишній віце-прем’єр і уродженець України Дмитро Козак переходить в адміністрацію президента Росії і буде відповідати, в тому числі, за український напрямок. Будучи економістом, Козак відомий як прихильник компромісних рішень по Україні, перш за все, для пом’якшення або зняття з Москви міжнародних санкцій за агресію в Україні, щоб запустити російську економіку, яка знаїодиться в рецесії.
Остаточне рішення приймає поки що все одно Путін. Але Москві потрібно вирішувати гострі соціальні проблеми, що накопичилися за останні роки, особливо в регіонах. В іншому випадку, можливі непередбачувані соціальні наслідки.
І на останок. Характерно, що, незважаючи на всі зазначені рухи тіла, скільки-небудь виразної постаті наступника Путіна поки не спостерігається. Тим більше, що за 20 років свого правління Путін “зачистив” політичний простір від своїх конкурентів. І це є, нехай і непрямим, але цілком вагомим доказом того, що повністю і остаточно піти Путін не збирається і агресія проти України, яка забрала життя понад 15 тис. наших співвітчизників, буде продовжуватися.