Про те, які позиції Держбюджету 2020 викликають занепокоєння, чи готова Україна до відкриття ринку землі, чим закінчиться битва нової влади за столицю – про це та багато іншого «Економічним новинам» розповів український політик, один із авторів Конституції України, народний депутат ІІ, ІІІ, IV та V скликань, а також екс-представник України в політичній підгрупі Тристоронньої групи з врегулювання ситуації на Донбасі Роман Безсмертний.
Першу частину інтерв’ю з Романом Безсмертним читайте тут.
Що Ви можете сказати про бюджет 2020? Наскільки документ враховує потреби і виклики перед якими Україна сьогодні стоїть?
Я подивився проект кошторису країни, на його валові показники. Не можу сказати, що вникав у деталі на даному етапі. Але дуже добре, що на політичному рівні усвідомлюють: чи не єдиним на сьогодні інструментом управління фінансовими потоками є питання дефіциту. Мені подобається, що є воля на те, щоб скоротити цей показник. Бо це стабільність і гарантія хоч якихось інвестицій.
Де я бачу нерозуміння? Наша політика продовжує бути фінансово лихварського характеру. Держава продовжує залазити у позики. А це перетворює весь фінансовий сектор у середньовічно-французький сектор, коли інвестори граються в державні позики. Це означає, що вони не збираються інвестувати в реальну економіку. Тобто фінансова система набуває рис абсолютно порочного характеру. На ній можуть вирости банки, але вони будуть просто займатися фінансовими операціями держави.
Я б рекомендував міністру фінансів задуматись над тим, як мотивувати інвестування безпосередньо в реальний сектор економіки, а не в облігації. Це дуже небезпечний тренд – фактично обвал ринку нерухомості, особливо ліквідної, яка з якихось причин стає неліквідною, коли величезні об’єкти продаються за 0,2 оціночної вартості. Це явні махінації. Над цим треба працювати, але застерігаю усіх від репресивних методів. Потрібні мотивувальні механізми, які б створили умови інвестування. При цьому не забувати, що країна знаходиться у стані війни і це має бути принципово інший характер економіки. На жаль, у частині безпекового сектору я не побачив, що війна стає рушієм економіки.
По суті, це бюджет рецесії. Йде згортання децентралізації, немає стратегії підтримки експортного потенціалу. Бюджет наступного року я хотів би бачити як перехідний, хоча, з моєї точки зору, можна було б говорити про півріччя. За цей час наробляються відповідні механізми, нормативна база і потім – бюджет іншого характеру, перехід на визначення трьохрічної чи п’ятирічної стратегії. Бо я з великим непокоєнням дивлюсь на те, що ринок землі запроваджується з весни, закон про декларування і контроль через три місяці має бути прийнятим. Будь-який закон можна прийняти навіть і швидше. Але механізму його реалізації немає, ресурсу – немає, кадрів – немає, відповідних інституцій – немає. Тому знову ж «хотіти» – бачу, «могти» – є проблеми.
Чому запуск ринку землі хочуть здійснити у такий короткий термін? Чи готова економіка країни до таких змін? І кому вигідний поспіх?
Я б менше пікся з приводу того, що «ой, роздадуть!». Є маса відповідей стосовно фізичних і юридичних осіб, громадян України і іноземців, підготовки системи. На сьогодні достатньо нароблено законопроектної бази. Конституція України, Земельний Кодекс сформували відповіді на ці питання. Я би рекомендував брати, умовно кажучи, два роки перехідного періоду, а не півроку і не рік. Бо у двох складових є повний провал. Перше – це інвентаризація. Поки я не бачу, що хтось із осіб про яких йде мова, уявляє безлад, який коїться в інвентаризації кадастру і виділення в натурі. Друге – це кадри. На жаль, Україна немає сьогодні кадрів, які були б здатні реалізувати навіть скромні плани у питаннях обігу земель. І треба розуміти, що є ціла сфера, яка для цього просто не підготовлена. Це місцеве самоврядування, представницькі органи, територіальна організація. Тут взагалі ще «кінь не валявся». Це означає, що на етапі, коли все робитиметься люди просто бігатимуть по колу.
Бажання запровадити ринок землі я відчуваю. І воно абсолютно правильне. Але немає інвентаризації. І немає кадрів, які дисперсно розподілені і здатні б були це фахово реалізувати. Я розумію, що люди молоді і хочеться вже завтра «добре» і «красиво». Але треба пам’ятати: «Якби молодість вміла, а старість могла». Тому молодість завжди поспішає, а старість – роздумує. Ті спішать, бо не вміють, а ті роздумують, бо не можуть.
Новий законопроект щодо протидії корупції, який ще називають «про стукачів»: чи не породить він 37-ий в Україні?
Звідки це береться. Якщо взяти рівень регламентації суспільного життя в Україні, то він найнижчий серед усіх демократичних країн, чи тих, які мріють бути демократичними. Якби громадянина України помістити, умовно кажучи, у французький, німецький, британський чи американський нейбохуд (neighborhood – англ. сусідство) він би жахнувся від рівня регламентації.
Що відбулось в Україні? Бажаючи врегламентувати та контролювати ці процеси, ми чомусь йдемо найнебезпечнішим шляхом. А насправді мова йде про регламентацію життя людини. Чим більша регламентація, тим більша свобода. Якщо людина розуміє правила, в яких живе, тоді вона вільна. Говорячи про «стукачівство» ми звертаємо увагу на те, що традиційно в пострадянській чи посттоталітарній ментальності несло дуже велику небезпеку. Тому я б рекомендував нинішньому керівництву все ж говорити про регламентацію. Ну, кого не дратують паркани по шість метрів? Кого не дратує, коли в будинку де залізні труби, хтось додумується і ставить мідну трубу і після цього у всьому будинку течуть батареї? Коли з дванадцятого поверху падає шибка, бо там скло некалене і розрубує автомобіль чи вбиває людину? Тобто оці речі, які ми поки що навіть не усвідомлюємо. Я сам завжди наполягав на тому, щоб телефони всіх державців слухались. Це річ обов’язкова. Треба привчатись не говорити дурниць і не займатись корупцією. Тоді за твою чесну роботу будуть чесно платити. Завжди треба з чогось починати. Тому в цьому відношенні потрібно від’єднувати корисні і потрібні речі по регламентації діяльності і ті, які носять потенційні загрози. Бо тут може працювати і одне, і друге.
Чим закінчиться битва нової влади за столицю з її очільником Віталієм Кличком?
Вона об’єктивно мала б закінчитися тим, що в Києві повинно працювати місцеве самоврядування. Треба припинити знущатися над киянами. То Кличко глава адміністрації, то міський голова. То є районні ради, то їх немає. Повинно бути місцеве самоврядування, на рівні столиці, міста, районів. У них має бути своя компетенція. Ситуація в дворах погіршилась, коли зникли районні ради. Раніше хоч було кому прийти й пожалітись. У нас в Києві окремі райони більші за кількістю населення, ніж обласні центри. Це колосальна ноша, яку треба нести. І тут всі геніальні. Геніальні ті, хто обрав Кличка мером міста. Геніальні ті, хто то призначали, то не призначали його головою адміністрації. Ще геніальніші в ситуації із ЦВК, що давайте його тепер знімати, він не годиться управляти і треба, щоб «смотрящим» був хтось інший. Бо бюджет столиці 56 млдр. грн. і це немаленькі гроші. Це все лежить на поверхні. І я знову запитую: хтось буде думати про людей, про киян? Я проти такого підходу. Обрали Кличка на п’ять років – він має відпрацювати свій строк. Обрали Зеленського на п’ять років – треба дати йому можливість розкритися. Але пам’ятати, що не треба переступати через закон. А отримувати контроль над фінансовими потоками – це не метод.
Ваш прогноз на коротку перспективу, що чекає на Україну найближчим часом?
Праця, праця і ще раз праця. Нам треба виживати. Молоде політичне керівництво буде робити певні кроки. Зрозуміло, щось буде вдаватися, десь будуть розбивати лоба. Нам треба усвідомити, що перед нами стоять дуже складні місяці і роки. І перший виклик – зима. Це дефіцит тепла, проблеми з енергозабезпеченням, я вже не кажу про інфраструктурні виклики, адже сніг завжди випадає несподівано і невчасно. Тому я побажав би нам терпіння і сил для того, щоб ми цю зиму пережили. Поки що говорити про якісь далекосяжні плани я не наважуюсь. Знаєте, коли стає холодно і ти рухаєшся, то стає тепліше. Тому давайте будемо рухатися, гріти самих себе і один одного. Нам сподіватись немає на кого.