Телефонні переговори Володимира Путіна з лідерами сепаратистських "ДНР і" ЛНР ", його ініціативи з обміну полоненими слід сприймати як запрошення Москви західним партнерам до чергового діалогу щодо майбутнього сходу України.
Про це заявив журналіст Сергій Руденко.
У Вашингтоні та європейських столицях давно зрозуміли: війна в Донбасі буде йти до тих пір, поки в ній зацікавлений Путін. Тому нові спроби господаря Кремля постати в статусі миротворця, а не агресора викликають більше питань, ніж дають відповідей.
За останні три місяці в подіях навколо Донбасу на другий план відійшли і “нормандська четвірка”, і мінська переговорна група. Починаючи з липня, їх місце на політичній авансцені зайняли спецпредставник США Курт Волкер і помічник президента РФ Владислав Сурков.
Очевидно, саме цим двом учасникам переговорів і треба буде розв’язати майбутнє окупованого Донбасу. Перший являє Вашингтон, другий – не тільки Москву, але і так звані “Донецьку” і “Луганську народні республіки”, які він курує.
Кілька зустрічей Волкера і Суркова на нейтральній стороні, зокрема в Мінську і Белграді, продемонстрували: сторони готові шукати компроміс, навіть якщо для нього і буде потрібно пожертвувати інтересами Києва. Варто тільки згадати про те, як Курт Волкер намагався цієї осені переконати українську сторону не блокувати пропозиції російської сторони по резолюції ООН про миротворчу місію в Донбасі, чи поспіх з розглядом у Верховній Раді законопроекту про реінтеграцію Донбасу і пролонгації закону про місцеве самоврядування в окремих районах Донецької і Луганській областях.
Мета Волкера на переговорах – вирішити конфлікт в Донбасі, Суркова – вступивши в торги зі Сполученими Штатами, зберегти, в тому числі військове, вплив Москви на контрольованих сепаратистами територіях сходу України і змусити Київ виконувати мінські угоди без вирішення питань безпеки, а також провести вибори в місцевих рад, оголосити амністію бойовикам, надати “ДНР” і “ЛНР” особливий статус і т.д. Київ, на превеликий жаль, продовжує залишатися об’єктом, а не суб’єктом переговорів. Це дозволяє президенту Путіну виступати в ролі миротворця, а не відповідати за скоєне їм в Донбасі перед Гаазьким трибуналом ООН.
Протягом останніх чотирьох років Володимир Путін спілкувався з українським керівництвом через зручного для нього переговірника – Віктора Медведчука. Колишній керівник адміністрації президента України Леоніда Кучми і за сумісництвом кум глави російської держави став сполучною ланкою між Києвом і Москвою. Так захотів Путін. Порошенко з цим погодився. Та й чи був у українського президента інший вихід? Навряд чи. Оскільки саме Москва вирішувала, з ким і про що їй домовлятися.
Тому не варто дивуватися тому, що в публічному виставі, розіграним Володимиром Путіним і патріархом Кирилом 15 листопада в Ново-Єрусалимському монастирі Московської області, взяв участь і Віктор Медведчук. Саме він звернувся з “чолобитною” до “царя”: допомогти в обмін військовополоненими між Києвом і “ДНР” / “ЛНР”. Президент РФ, вислухавши свого кума, подзвонив лідерам самопроголошених республік Олександру Захарченко та Ігорю Плотницькому і попросив їх допомогти в цьому питанні. Ті, звичайно ж, не могли відмовити дорогому Володимиру Володимировичу в його прохання.
Все це було б смішним, якби не стосувалося мільйонів українців, які страждають від війни на сході країни. Гра Путіна в доброго і злого царя, спрямована зараз на західного споживача, на жаль, має дуже високу ціну – десятки тисяч загиблих і поранених в цій нещадній війні. Для її припинення господареві Кремля не потрібні ні Захарченко, ні теслярські, ні Суркова, ні медведчуки. Верховному російському головнокомандуючому досить дати наказ своїм військовим піти зі зброєю і технікою з території Донецької та Луганської областей. Всі інші здадуться української армії протягом декількох днів.
