Іноді говорять про те, що повернення України до Криму неможливе, - тому що глибина дрейфу півострова від материка велика й щороку лише збільшуватиметься.
Але автори цих спічів не розуміють одного. Перше, що доведеться говорити українському політику, який приїде до українського Криму, це – «ми вам продукти привеземо».
Тому що єдине вікно можливостей для повернення українських прапорів на територію півострова настане тоді, коли мир і стабільність стануть головним дефіцитом у Росії.
Сама по собі анексія Криму не тільки стала прологом до війни на Донбасі і не тільки ударом по українській економіці – вона стала ще й тим чинником, що згуртував підконтрольну Києву територію, зробила її гомогеннішою, виключила з участі у виборах певну кількість людей з прорадянськими поглядами, позбавила Україну потреби вести марні суперечки про мови, історію та вектор інтеграції. Анексія Криму стала чинником мобілізації материкових областей. Після цього в країні почали формуватися нові соціальні договори. Навесні 2014 року Україна почала прискореними темпами домовлятися про саму себе, про моделі соціального співжиття, про розподіл ролей усередині держави, про роль самої держави і те, які інститути їй потрібні, а які – ні. Цей діалог непростий і болісний, а раніше він просто був заблокований.
На тлі двох минулих десятиліть це є реальним історичним шансом, реалізувавши який, Україна стане державою, здатною «переварити» навіть ті регіони, які довгий час перебували під впливом російської пропаганди. І якщо Україна його не втратить, то саме Київ зможе визначати умови, на яких відбуватиметься повернення втрачених 2014 року територій.
До того ж – і ці території сильно відрізнятимуться від того, якими вони були передвоєнного 2013 року.
Ті ж Донецьк і Луганськ уже не будуть промисловими центрами. Ті, хто виїхав звідти, – навряд чи повернуться. Ми за звичкою називаємо їх «донеччанами» та «луганчанами», але треба бути чесними: це нові кияни, львів’яни, одесити й харків’яни. Уже зараз, за статистикою, 40% цих людей не збираються їхати додому навіть у разі повернення Донбасу. І щомісяця цей відсоток тільки зростатиме. Тому що діти, робота, соціальні зв’язки та інше «пускання коріння».
Індустріальний потенціал регіону спиляний на металобрухт, вивезений до Росії чи просто знищений війною. І тут теж треба бути чесними: сам по собі Київ ніколи б не наважився претендувати на лаври Маргарет Тетчер, що знайшла в собі сміливість закрити збиткові британські шахти в середині 80-х років. Якби не війна – радянський індустріальний монстр і далі жив би в усій своїй неефективно-монументальній пишноті. За Київ усю брудну роботу зробила Москва, яка знищила одні підприємства та вивезла інші.
Промисловість «скінчилася», більшість населення виїхала. Ті, кого називали «донецькими елітами», – маргіналізовані, так само як і їхній порядок. Доля регіону залежатиме тільки, і виключно, від Києва. І найкраще, що може зробити столиця, – придумати стратегію поведінки з територіями, які стали полем бою. Щоб потім цю стратегію нав’язати регіону.
І точно таку політику доведеться готувати щодо Криму.
До того ж з Кримом буде і легше, і важче водночас. Легше – завдяки тому, що на півострові не лилася кров. Та сама, що сакралізує будь-яке протистояння. Не стоять у сервантах сотні фотографій з траурними куточками, не ростуть безбатченки, чиї батьки піддалися на заклики заробити на війні. А складніше буде через те, що Росія Володимира Путіна триматиметься за Крим до останнього. І будь-яка дискусія про долю півострова стане можливою лише після зміни нинішньої архітектури влади в Росії. А це означає дуже й дуже багато.
Наприклад те, що економіка Росії в колапсі, що криза перебуває на межі виходу з-під контролю, що заради порятунку власного сьогодення та майбутнього еліти готові йти на будь-які компроміси. Або що ці еліти й зовсім припиняють контролювати околиці власної країни – просто тому, що за будь-яких інших сценаріїв зміна архітектури влади в Росії навряд чи відбудеться.
І в цій ситуації Крим буде дезорієнтований – як виявився дезорієнтованим Донбас, який мріяв про СРСР, а натомість отримав Сомалі.
І в цей момент знову відбудеться розмежування ядерних прихильників Росії та тих, хто просто хоче стабільності й прогнозованості.
І тому стабільність і прогнозованість стане першим, що пообіцяє перший український політик, який приїде до Криму після зміни прапорів. Якщо ця фраза не буде актуальною, то приїхати на півострів українському політику просто не вдасться.
Павло Казарін
